Українські медіа та блогери: кому більше довіряє аудиторія?

Соціальні мережі активно використовують для підриву довіри до професійної журналістики. Так вважає Андрій Куликов, голова правління ГО «Громадське радіо» та очільник Комісії з журналістської етики.

Тема протиріч та непорозумінь між «класичними» медіа та громадянською журналістикою не була основною під час конференції National Media Talk, яка нещодавно зібрала представників засобів масової інформації та представників медіаспільноти зі всієї країни. Але питання «преса, ТБ, радіо» VS інтернет-проекти та соціальні мережі» згадувалося під час майже усіх дискусій.

Радикальну позицію Андрія Куликова, що вважає традиційну та мережеву журналістику антагоністами та суперниками, більше ніхто не відстоював. Переважна більшість представників «старих» ЗМІ все ж таки сприймає «нові медіа» принаймні як споріднену сферу діяльності. Іноземні гості форуму взагалі в своїх виступах робили акцент на тому, що інтернет-ресурси та соціальні мережі - це лише канали розповсюдження інформації, не більше.

В принципі, це нібито має бути зрозуміло кожному: web-технології нічим принципово не відрізняються від радіохвиль чи телевізійного сигналу. Таким чином, звинувачувати соціальні мережі у підриві довіри до журналістики - дещо незрозуміла сентенція. Конкурувати між собою можуть лише люди та їхні погляди, які транслюються різними каналами комунікацій, а не телевізори з радіоприймачами та комп’ютерами самі по собі.

Чого ж тоді метри вітчизняної журналістики побоюються Фейсбука та Твіттера? Що заважає традиційним ЗМІ йти в соціальні мережі та просувати там свої матеріали, професійною та кваліфікованою роботою зміцнюючи довіру до себе?

Відповідь є простою: не всі сучасні українські медіа можуть витримати конкуренцію за довіру читача, глядача та слухача у блогерів та громадських активістів. Але справа тут не в соціальних мережах, а лише у змісті матеріалів самого медіа: редакційна політика деяких традиційних ЗМІ – включно з «Громадським радіо» - часто відлякує, а не приваблює аудиторію.

Є свіжій конкретний приклад.

У сторічний ювілей Великої жовтневої соціалістичної революції «Громадське радіо» запросило в студію лідера Комуністичної партії України Петра Симоненка. Формально КПУ, попри нібито чинний закон про декомунізацію, все ще остаточно не заборонена в Україні (про це «День» написав докладно у статті «100-річчю жовтневого перевороту присвячується»). Але виступ головного комуніста країни на достатньо авторитетному українському медіа став справжнім викликом для тих, хто працював та працює над очищенням країни від залишків тоталітарної радянської ідеології. До того ж Симоненко просував в ефірі суто російські тези про необхідність федералізації України, тобто, якщо казати прямо, займався ворожою пропагандою.

Лідери громадської думки в соціальних мережах реагували на передачу «Громадського радіо» за участю лідера КПУ обуренням. Зокрема, відомий активіст Роман Сініцин написав пост із дуже несхвальними коментарями на адресу медіа, яке мало того що запросило контраверсійного політика, але і не надало під час ефіру слова його опонентам.

Чи зможе ЗМІ, яке очолює Куликов, завоювати більшу довіру в аудиторії після бенефісу Симоненка? Так, звичайно, але ці люди точно не є частиною проукраїнського сегменту Фейсбуку – в цьому середовищі «Громадське радіо» після запрошення лідера КПУ, безперечно, втратило частину прихильників. І в цьому не винні ані соціальні мережі, ані блогери – лише редакційна політика радіостанції. Не можна, ховаючись за «стандартами» та подачею «іншої точки зору», займатися рекламою тоталітаризму та ворожою пропагандою, бо аудиторія відчуває цю ворожість і відвертається від такого джерела інформації.

До речі, я поцікавилася, скільки людей – теоретично – є прихильниками тієї чи іншій сторони в цієї суперечці. Виявилося, що у блогера Романа Сініцина 44327 підписників, у «Громадського радіо» - 31948 (дані на ранок 8 листопада).