Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Диктатура Галичини

    • Назарій Заноз

      Політичний оглядач, публіцист

    • Розсилка
    Диктатура Галичини

    Галичина – се не лише стан душі. Вона не тільки в голові та крові.

    Кождою галичанкою та кождим галичанином ще підкеровує невидимий тріумвірат, котрий складається із диктату мови, запахів-смаків та ритуалів. Тут усе постає із них та їхніх зв’язків, наче саме ця тріада є чимось хтонічним і предвіковим.

    Мова в сих краях така жива й соковита, що аж смакує. Вона тут має купу відтінків та запахів, бо вся просякнута кухнею, ніби передпразниковий балкон ароматами вудженини.

    Галичина – це республіка слів, бо з них вона постає й в них розчиняється, мов дрібка переданих з Гамерики спецій в празниковому пляцку. Се республіка мови, а тому невисловленого. Вона в галицьких діалектах. В тих словах, що переховуються по кутиках вуст старших панюсь. В недомовленому. Тому тут постійно збираються на застілля, аби говорити про все, лиш не про те, що дійсно важливо. Не про те, що болить. Що лоскоче і змушує серце підстрибувати, ніби гикавка діафрагму.

    Тому тут й вигадують спеціальні слова для недомовлености, аби могли означати багато й водночас нічого: «тайтаке», «ташотикажеш», «тайди», «тайой» і тому подібні «таде» і теде, і тепе.

    Недарма Андрій Андрушків жартував, що «Їж, молись, кохай» – це книжка про галицьке Різдво. Таке локальне “Kinder, Kirche, Küche”, бо галицька ідентичність вигріта під теплом п’єців і духовок, настояна на ладані, колінах й нашептана в молитвах та чутках. Бо галицькість вбирається із запахами: шинки, що вудиться, холодцю, що вариться, мирту та лампадок, що наповнюють своїм ароматом простір церкви, зеленки, спирту та польської чоколяди («мила»), котрими запікаються дитячі рани, навіть якщо вони душевні й «підліковуються» в дуже пізньому віці.

    Галицька ідентичність скріплена дитячо-материнськими або дитячо-бабцівськими зв’язками, бо чоловіки зникали на войнах і заробітках. Патріархат тут радше позірний. Дистанційний, ніби пульт од телевізора, котрий губиться в найнесподіваніші миті.

    Галичина в квітчастих хустках. В розквітанні садів й пізнім доспіванні, себто дорослішанні дітей, бо завше їх наче готують до чогось важливого, що має настати колись потім. Вони тут наче плекаються (та виплакуються) на виріст. Правда, до дуже пізнього віку. Така вже любов.

    Бо, власне, це республіка любові, котра тут передається в стравах, в жестах і словах. Вона в натяках, бо нічого не можна говорити прямо, бо що ж про тебе подумають? Тут слід бути обтічним, намагатись пробігти між дощиком, бути між, навіть якщо робиш щось твердо та певно. Намагатись зі всіма зберігати контакт та діалог, аби нікого не образити, не триматись нічиєї сторони, тому втратити всіх і обірвати тим усі зв’язки.

    Тут ніхто не любить прямоти, точности й людей, котрі мовлять, що думають. Тож усе мусить передаватися опосередковано. Загадково, нашаровано, закодовано, ніби візерунки на вишивці, ніби манка в пачці з-під солі з написом «кава».



    Тож і висловлення любові тут слід відчитувати в інших словах: «дурнуватеякесь», «туркунебесний», «туманвісімнайцітий», «навіжене», «дебезшапкиповалив», «поїчзупи», «шотиєнчиш». Тому й означувати Галичину й намагатися зрозуміти потрібно саме через ці постулати.

    Так само тут слід заводити непоєднувані зв’язки, аби ще більше злучатися з цим краєм. Аби запам’ятати якнайбільше ймень та випадкових фактів, аби могти легко творити діалоги-пригадування: «– То Текля, яка в школі бухгалтерком робила і жила на Партизанів, чи тая, шо з фабрики капці в сподньому виносила? – Нє, то тая, шо мала кривенького мужа, а потім ‘го вигнала, бо пиячив». Все це, аби пізнавати, любити й ненавидіти Галичину в дрібницях.

    Любов тут передається через дбайливо приготовані страви та повторення ритуалів. В їх рефлексивности, але зовсім не обов’язково, що у відрефлексованости. #Мійдідробивтаторобитьіяробитиму.

    У долучені до сімейних ритуалів. Власне, копання картоплі давним-давно вже має мало стосунку до самої бараболі. Її можна купити на базарі. І то буде і танше, і легше. Тільки не знаєш, чим то покроплене, але най вже. Йдеться ж про готовність стати разом рискаль до рискаля й працювати в купі, мов мати трапезу за спільним столом, всією родиною, аби розділити священний ритуал. Давня традиція, котра береже зв'язок поколінь. Душа-в-душу, піт до поту, бараболя до бараболі, земля до землі. Тому й відмова та віднєкування сприймаються як більша образа, ніж неприїзд на великі празники.

    Любов тут передається у жестах, у вмінні зробити щось за всі гроші й вдати, що то неважливо. Бо самі жести важливіші за їхній зміст. Тому тут так багато непорозумінь довкола цього, бо системи кодування тут різні, особливо між поколіннями однієї сім’ї, й нікому не приходить в голову якось спробувати їх узгодити. Бо ж «треба пожити й притертися», а не шукати легких шляхів.

    Галичани, вибравшись в світ, пізнають його через свою тріаду, тож не дивно, що так облюбували собі Італію, Польщу, Іспанію, Португалію – повні ритуалів, жестів, смаків, запахів та цікавих слів. Проте недостатньо близьких, не настільки насичених особистими історіями й байками, як рідні. Тож де б вони не жили – галичан завше тягне додому, особливо на празники, коли всі традиції концентруються в однім місці. Коли сигнал цього негласного тріумвірату настільки потужний, що не можеш йому протистояти, тому пакуєш речі, береш квиток на автобус, літак чи потяг та мчиш домів.

    Джерело: Zbruc

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Дмитро Тимчук
    Дмитро Тимчук

    Народний депутат України (Народний фронт)

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Юрій Бутусов
    Юрій Бутусов

    Журналіст, громадський діяч

    Сергій Таран
    Сергій Таран

    Політолог

    Георгій Тука
    Георгій Тука

    Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і тимчасово переміщених осіб

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ