рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Я і моя радянська людина

    • Отар Довженко

      Журналіст

    • Розсилка
    Я і моя радянська людина

    Днями мене обхамив водій маршрутки, а потім я мав конфлікт із радянською людиною.

    Днями мене обхамив водій маршрутки, а потім я мав конфлікт із радянською людиною.

    Водій собі був як водій – таких у Львові стільки, скільки маршруток. Узяв мої п’ятдесят гривень, віддав назад шість, поклав руки на кермо й натиснув на газ; маршрутка рушила. Почекавши кільканадцять секунд, я нагадав, що давав п’ятдесят.

    – Ну? А скіко я тобі маю дати? Ти до школи ходив? Га, я тебе питаю, ти до школи ходив? – нахабним тоном відповів водій.

    Я не боєць і не маю хисту до сварки. Мій звичний рефлекс у відповідь на хамство – просити назватись; чомусь видається, що звуку свого прізвища такі люди повинні якщо не боятись, то соромитись. Але він відмовився називатись, а тільки повторював: – Ти до школи ходив? Скіко я тобі маю дати? – Не замовкаючи, він повернув мені сорок гривень. Я сказав, що напишу скаргу.

    Тут, почувши знайоме слово, прокинулась радянська людина.

    – Та шо ви ото! Та яке скаргу, – заголосили хором літні жінки в салоні. – Чоловік просто пожартував! – Радянській людині можна писати таємні доноси до КДБ, але не скаржитись уголос на несправедливість. Такі правила – не вір, не бійся, не проси, не нарікай і взагалі заспокойся, бо підставляєш весь барак.

    Я пройшов далі в салон і сів, а водій услід мені говорив, що я – «ти» – можу скаржитись кому завгодно. Це я і так знаю.

    І тут радянська людина ворухнулась усередині мене і сказала: забий. Ну, обхамили. Не зважай. Хами всюди. Хіба вперше, хіба востаннє? Ти везеш дитину до школи, маєш купу справ, просто забудь.

    І не подумаю, подумав я, наґуґлив за номером маршруту назву перевізника, зайшов на сайт, знайшов форму для подання скарг і написав про те, що щойно сталося. Вийшовши на зупинці, нахилився, щоб занотувати номер автобуса. Водій, що вже був рушив, загальмував і почав сигналити, напевно, передаючи мені морзянкою «ти в школі вчився?».

    Скаргу я відправив. «Ніц із того не буде», – сказала радянська людина.

    Так, досвід показує, що поодинокі спроби одинаків боротись за локальну справедливість не приводять ні до чого. Але, позаяк ми ходили на Євромайдан і назвали його потім Революцією гідності, треба слухатись людину європейську. Не забивати, коли зачіпають твою гідність, і не дотримуватись таборової етики, що забороняє жалітись на погану послугу чи хамство персоналу.

    Пасажир – це клієнт, а проїзд у транспорті – послуга. Клієнт має право на якісну послугу, а погоджується на неякісну. Тому що до школи шість кілометрів і звідти до роботи ще три. Коли треба їхати, поїдеш і запресованим у темному скотовозі без вікон, водій якого одночасно слухає радіо, курить, говорить по телефону й матюкає пасажирів. Інстинкт радянської людини вчить миритися з обставинами, бо намагатися змінити обставини, що сформували радянську людину, було смертельно небезпечно.

    За допомогою фейсбука – де мені ще не раз повторили, що ніц із того не буде, – вдалося докричатись до комунального перевізника. Сталося диво, тобто сталося так, як мусить бути. Зі мною зв’язався начальник комунальної АТП, перепросив за інцидент і пообіцяв розібратись із водієм-хамом. Невдовзі з’ясувалося й прізвище водія; мені сказали, що він буде покараний.

    І тут у моєї внутрішньої совкової потворки стався панічний напад.

    Через мене постраждає людина – проста, згрубіла, звикла до панібратського та агресивного спілкування, виснажена своєю тяжкою працею, хай там яка, але все ж людина! Вона всього лише звернулась до мене на «ти» у зверхньому тоні – а може, то справді був жарт? – і тепер їй буде непереливки, а все тому, що я…

    Доніс.

    Настучав.

    Поплакався.

    Нажалівся.

    А нічого ж не сталось аж такого.

    А як йому розмовляти, коли в нього така важка робота, а проїзд усього лише чотири гривні?

    А де їм паркуватись, і що тобі, шкода обійти?

    А як їм жити без хабарів, якщо в них така маленька зарплата?

    А що їй, викидати той йогурт лише тому, що в нього сплив термін використання?

    А хіба він найбільше вкрав – та інші вкрали мільярди!

    А що тобі, важко просто витягнути волосину з тарілки?

    А що, хіба тільки цей кандидат платить за голоси?

    А куди він має кинути сміття, якщо смітників поблизу нема?

    А що, коли трохи хильнув, то вже й за кермо не сідати?

    Усюди, де активним громадянам удавалося переступити через цей совковий псевдогуманізм, закрити рота радянській людині з її розхристаною й рабською душею, з’являються шанси на зміни. Всюди, де ми сором’язливо відводимо погляд від паскудства, воно колоситься далі.

    Навряд чи я зможу виколупати з себе радянську людину – я народився у 1981 і встиг наковтатись повітря несвободи. Доведеться жити з нею, з цим постійним відчуттям, що зробив недобре, коли вчинив правильно. Але треба вчитися закривати радянській рота і давати слово тій другій.

    Источник: hromadske.lviv.ua

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Володимир Цибулько
    Володимир Цибулько

    Український письменник

    Сергій Фурса
    Сергій Фурса

    Спеціаліст відділу продажів боргових цінних паперів Dragon Capital

    Олексій Арестович
    Олексій Арестович

    військовий експерт

    Юрій Бутусов
    Юрій Бутусов

    Журналіст, громадський діяч

    Іванна Климпуш-Цинцадзе
    Іванна Климпуш-Цинцадзе

    Народний депутат

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ