Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Чи можна уникнути фальсифікацій на президентських виборах?

    • Михайло Поживанов

      Політик, громадський діяч

    • Розсилка
    <div class="photos photo-item photo-default">
<div class="photo-item-image">
<div class="author">Фото: EPA/UPG</div>
</div>
</div> - Чи можна уникнути фальсифікацій на президентських виборах?
    Фото: EPA/UPG

    Особливу увагу слід приділити формуванню дільничих комісій. ЦВК – далеко, а на місцях все вирішує місцевий адмінресурс, а також представники кандидатів, в тому числі й технічних

    Кожні вибори в Україні нагадують про існування невирішеної проблеми – проблеми викривлення результату та неправомірного втручання у їхній перебіг. Закликати голосувати та рахувати голоси по совісті (а не за гречку) – щонайменше наївно. Тому спробую поміркувати над тим, що варто змінити у чинних правилах гри, аби згодом не було так «мучітєльно больно» від новообраної влади.

    Почну із виборів президентських. Цьогорічна рекордна кількість кандидатів в президенти (44 особи) зумовлена прийнятою нині моделлю висування. Для балотування на посаду досить внести грошову заставу у розмірі 2,5 мільйонів гривень. Тоді як у більшості країн висування кандидатів в депутати є пріоритетним право парламентських партій. Чому саме парламентських? Бо у них вже напрацьований певний авторитет. Партія створиться задля боротьби за владу, а відтак політична сила просто зобов’язана мати певний рівень впізнаваності. Втім, щоб не відсіяти початківців, можна, приміром, допустити до висування кандидатів в президенти ті партії, котрі мають щонайменше 1% від депутатів місцевих рівнів.

    У світі наявна й інша модель – коли для балотування потрібно зібрати певну кількість підписів. Саме так колись було і у нас, тому через фільтр підписів проскакувало значно менше кандидатів. Але потім правила змінили та ввели грошову заставу. Чи є оптимальним варіант із підписами? У 2000 році Леонід Кучма вирішив провести референдум буцімто за «народною ініціативою», котрому мав передувати збір підписів – зайве нагадувати, як фальсифікувалися ці підписи. В українських умовах за подібним процесом має бути встановлено жорсткий контроль, аби з одного боку унеможливити повтор 2000-го, а з іншого – не створювати привід для ЦВК відмовляти небажаному кандидату.



    Так, із підписами також існує певний ризик. Але це все ж більш прийнятна схема, оскільки грошова застава як така несе в собі велику небезпеку. Вона дозволяє брати участь у виборах технічним кандидатам. Чию участь, безперечно, проплачують не вони самі, а зацікавлені в них гравці першого ешелону. Для чого головним претендентам ці «дублери»? Виключно задля місць у виборчих комісіях. Можливість впливати на процес виборів цінується дуже високо, і я точно знаю, що вже зараз (навіть при тому, що комісії поки не сформовані) технічні кандидати торгують цими самими місцями. А точніше – доступними їм важелями впливу.

    Що я пропоную? Відв’язати від балотування в президенти великі гроші та скасувати інститут застави. Замість цього взяти як зразок одну з європейських моделей: висування кандидата партіями, самовисування через збір підписів, висування кандидата не політичними силами, але депутатами місцевих рівнів тощо. Зрештою, можна винайти власний алгоритм, поєднавши краще із того, що застосовується у світі. Головне – це зламати існуючу схему, котра забезпечує широкий простір для зловживання з боку зареєстрованих кандидатів.

    Особливу увагу слід приділити формуванню дільничих комісій. ЦВК – далеко, а на місцях все вирішує місцевий адмінресурс, а також представники кандидатів, в тому числі й технічних. Мені розповідали, що за відсутності представника кандидата (й контролю з його боку) голоси просто ділять в інтересах присутніх. Наприклад, псуючи бюлетені чи вкидаючи «додаткові». Тоді як за висування кандидата політичними партіями нагляд за дотриманням законності міг би бути й більш прозорим, і більш ефективним. Плюс гідна оплата праці для членів комісій також повинна відіграти стримуючу (перед правопорушенням) роль.

    Тепер щодо виборів парламентських. В них також закладені несправедливі правила гри. Йдеться про принципи формування ЦВК та про можливість парламентських партій делегувати до Центрвиборчкому своїх представників. Чому партія, яка за півроку-рік назавжди зійде з політичної арени, вклинює до ЦВК своїх людей на доволі тривалий термін? За які її заслуги перед соціумом цій партії надається подібне виключне право? І головне – як поводитимуться креатури такої партії під час усіх наступних виборах? Кому вони «здаватимуть козирі» і який зиск з цього матимуть?

    Такий порядок речей і можна, і необхідно міняти. Для цього варто повністю переробити закон про ЦВК бодай в частині формування комісії. Викинути з його тексту прив’язку членів ЦВК до квот парламентських фракцій. Закласти зовсім інші засади формування Центрвиборчкому. Які саме? Тут можливі варіанти. Наприклад, можна сформувати перелік інституцій, котрі в свою чергу обиратимуть склад Центрвиборчкому. А ще – чітко визначити список якостей, бажаних у кандидата в члени ЦВК. Це, передусім, якісна юридична освіта, досвід, ідеальне знання виборчого законодавства та рівновіддаленість від політичних впливів. Але головне – обійтися без участі найбільш зацікавлених структур – політичних партій. Тільки так можна буде підняти авторитет ЦВК. До речі, з приводу авторитету – доволі цікава історія.

    Є інформація, що у деяких країнах Європи – там, де нещодавно перейшли на електронне голосування – відновлюють статус кво. Чому? Тому що, зокрема, діє суто психологічний момент, коли суспільство довіряє організаторам виборів, але не довіряє машині. Це, щоправда, не єдина причина. Є й інші – зокрема, прецеденти втручання у перебіг виборів з боку спецслужб іноземних держав. Наприклад, у вибори в США в 2016 році. Словом, електронне голосування не стало панацеєю. Тому деякі держави повертаються до старої паперової системи – наприклад, Нідерланди чи Норвегія. І тут найбільше вражає те, тамтешні «центрвиборчкоми» користуються значно вищим рівнем довіри, ніж їхні українські колеги. Однак повернемося до організації виборів.

    Реальною зброєю проти фальсифікацій можуть стати також відкриті списки. Зв'язок тут простий: там, де рішення щодо того чи іншого кандидата віддане на відкуп виборцю, махлювання позбуваються сенсу. Наприклад, партія значною мірою втрачає зацікавленість у «власних» членах ЦВК, у застосуванні різного роду протизаконних прийомів тощо. «Небезпеку» відкритих списків наші можновладці усвідомлюють пречудово, тож не дарма й чинять впровадженню такої системи шалений спротив. По суті, незалежна Україна ще не знала такої практики, хоч знала чимало обіцянок її впровадити.

    Доброю протидією обманним технологіям було б і зниження прохідного бар’єру. В історії України «поріг» для партій варіював від 3 до 5%. Наразі він вперто тримається цифри «5». Цей самий п’ятивідсотковий бар’єр значно звужує представництво партій у парламенті. Супротивники зниження бар’єру вказують на те, що це обернеться потраплянням до парламенту одіозних (проросійських зокрема) партій, але плюси й мінуси є в кожній системі. Погано лише, коли домінувати починають мінуси.

    В Україні ж високий рівень недовіри до існуючих парламентських партій свідчить про величезну втому соціуму від нинішнього політикуму. І не дарма: фактично від виборів до виборів влада переходить від однієї фінансово-олігархічної групи до іншої, унеможливлюючи вливання у владні структури небізнесових проектів. Зміна виборчих правил мотивуватиме йти в політику тих, хто раніше не наважувався робити це через недостатню відомість чи замалу підтримку виборців.

    Тим паче, що нині діючим законодавством блокування партій не передбачене, і це зайвий раз виносить за дужки «маленькі» політсили, позбавлені можливості заявити про себе. Пораховано, що на виборах 2014 року близько 50 депутатських мандатів дісталися «великим» партіям внаслідок перерозподілу відсотків, тоді як насправді це були голоси за тих учасників процесу, котрі не змогли подолати бар`єр. Не бачу жодної причини для того, щоб дарувати нинішнім політгравцям такі бонуси, особливо з огляду на їхню непопулярність та непродуктивність роботи у Верховній Раді.

    І все таки головним критерієм успіху була б передусім ментальна перебудова виборців. Громадяни мусять перестати довіряти популістам, продавати голоси, культивувати зневіру, нехтувати пасивним виборчим правом. Якщо, звісно, ми хочемо бачити Європу не на сезонних заробітках у Польщі чи в Португалії, а щоразу, коли виходимо на вулиці рідного міста чи села.

    Джерело: Лівий берег

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Дмитро Орєшкін
    Дмитро Орєшкін

    Російський політолог

    Мустафа Найєм
    Мустафа Найєм

    Народний депутат

    Микола Сунгуровський
    Микола Сунгуровський

    Директор військових програм Центру Разумкова

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Аркадій Бабченко
    Аркадій Бабченко

    Журналіст

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ