Московська церква в Україні: єдність з Росією будь-якою ціною?

Завтра, 27 травня, у Феофанії під Києвом відбудеться зібрання УПЦ, яке має вирішити подальшу долю цієї Церкви, що перебуває у канонічній єдності з Московським патріархатом.

Як видно, наразі сформувались дві основні течії і думки, які будуть сперечатись між собою.

Одна група налаштована домагатись повного розриву молитовного і канонічного єднання з Московським патріархатом та проголошення автокефалії УПЦ з тим, щоб звернутись до Помісних Церков допомогти канонічним шляхом подолати розкол в українському православ'ї.

Інша група налаштована на збереження прихованого єднання з МП під різними хитрими формулюваннями, на зразок самопроголошеної Автономної Церкви в Україні 1941 – 43 рр., де в усіх єпархіях під час війни було припинено поминання московського патріарха, а його поминав лише первоієрарх.

Тобто пропонується проголошення «розширеної автономії» з припиненням поминання п. Кіріла в єпархіях, тоді як його продовжуватиме поминати предстоятель УПЦ і таким чином начебто зберігатиме «канонічну єдність зі світовим православ'ям».

Насправді ж, через збереження київським митрополитом поминання патріарха московського, зберігається не єдність з повнотою світового православ'я (яку МП одноосібно давно вже розірвала з низкою Помісних Церков), а виключно єдність з Москвою, хоч і в прихованому вигляді. Такі полуміри...

Водночас, Церква – це не просто організація чи інституція. За церковним вченням, вона є перш за все Містичним Тілом, де через молитви і таїнства всі члени Церкви перебувають у містичному єднанні між собою і з церковними ієрархами навіть на відстані.

Так от, виходить, що коли навіть лише один предстоятель УПЦ поминає московського патріарха, то містично, через молитовну єдність через свого первоієрарха і всі інші члени УПЦ, від єпископів і священиків до рядових мирян, через поминання первоієрархом перебувають у молитовному єднанні з п. Кірілом і молитовно беруть співучасть у його благословеннях на війну Росії проти України, співучасть у його молебнях за російську армію і владу включно з верховним головнокомандувачем військ РФ Путіним, а отже і в молебнях за перемогу російської окупаційної армії над Україною, тобто молебнях за геноцид і знищення українського народу (тобто і пастви УПЦ).

Який шлях обере церковне керівництво УПЦ, чи зможе воно дати адекватну відповідь на історичні виклики часу, чи ж традиційно намагатиметься за будь-що, хоч у прихованому вигляді, зберігати єдність і залежність від Москви, побачимо вже 27 травня.

Але вже навіть той факт, що замість Собору, як того вимагали сотні священиків, і як то мало б бути за Статутом УПЦ, вирішено провести лише «зібрання» з невизначеним статусом, змушують сумніватися в якихось суттєвих змінах, які здатні врятувати УПЦ і дати їй новий шанс і нове дихання для повноцінного служіння саме в українському суспільстві, щоб бути Церквою саме українського народу, а не сусідньої держави-агресора.

Проте, дочекаємось самого зібрання. Шанс завжди є, поки він остаточно не відкинений...