Куди пливе і куди плистиме Україна?

Запитання: «Куди плистиме Україна?» — зовсім не риторичне. Адже в Україні в соціально-гуманітарній політиці влади тільки з 2014 року почали реально враховуватися, і то не повною мірою, чинники впливу радянської тоталітарної системи на декілька поколінь українців. Що ж стосується впливів російсько-московського колоніалізму та неоколоніалізму, прямих й опосередкованих, то вони враховуються ще менше. Адже замало знести пам’ятники Леніну, перейменувати названі на честь найбільш одіозних діячів минулого вулиці та площі і встановити квоти на українську мову на радіо і телебаченні. Потрібна справді змістовна українізація, яка включатиме передусім культурні, а також економічні, організаційні та політичні акції.

На додачу до сказаного, Україна живе і невідомо скільки ще житиме в стані «гібридної війни» з агресивною неоколоніальною імперією — Росією. Від цього нікуди подітися — в географічному плані РФ була і буде розташована поруч з Українською державою, а за ментальністю більшість населення Росії налаштована антидемократично. Будь-які намагання «примирення» з Росією, до радикальної зміни політичного режиму та масових настроїв у цій державі (якщо такі зміни взагалі можливі), матимуть наслідком негативні і дуже негативні процеси в соціально-політичному й культурному житті України.

Подолання наслідків імпортованого в Україну з Росії тоталітаризму (адже більшовизм — це явище російської політики та культури, ба більше — «срібної доби» цієї культури, натомість український і кримськотатарський націонал-комунізм 1920-х — початку 1930-х років мають іншу природу, модернізаційну й антиколоніальну) та колоніального панування «соціалістичної імперії» (як її щиро звав у своєму колі не хто інший, як Горбачов) неможливі за допомогою модної нині «м’якої сили», тут потрібна політика «культурної гегемонії». До речі, «м’яка сила» у виконанні минулої адміністрації США на теренах «третього світу» повністю провалилася, що мало б змусити замислитися прихильників її застосування в Україні, та ще й за умов «гібридної війни». А от послідовно проведена «культурна гегемонія» дала можливість цілій низці постколоніальних держав вийти на нові щаблі розвитку. Власне, така політика забезпечила постання і виживання Держави Ізраїль з її штучно відродженою, власне, вдруге народженою у модерному варіанті мовою — івритом — і новоствореними мистецькими напрямами, які дозволили досягнути цілісності національної культури.

Але маємо й серйозну проблему: прагнення до Об’єднаної Європи та запровадження європейських норм у соціально-гуманітарній сфері на даному етапі об’єктивно входять у певну суперечність із реальними потребами подолання спадщини колоніалізму та тоталітаризму, з необхідністю перемоги у «гібридній війні» на гуманітарно-культурному фронті. Виникають справжні соціально-практичні антиномії, які можуть викликати масштабні соціальні збурення, більш чи менш гострі. Вихід, очевидно, полягає в тому, щоб на 10—15 років свідомо відкласти вступ України до ЄС (але не до НАТО) з метою виконати «домашнє завдання», передусім із деколонізації.

У цей перехідний період Україна мусить не завжди зважати на рекомендації авторитетних європейських інституцій у соціально-гуманітарній сфері, натомість наполегливо пояснюючи західним партнерам, що у випадку «запізнілого націєтворення» і «запізнілої деколонізації» норми, які ефективні для розвинених держав, не сприятимуть розвитку України, ба більше — вони її руйнуватимуть. А це означає, що потрібні будуть, зокрема, потужні державні програми з фінансування виробництва кінофільмів і телесеріалів, написання та друку книг і брошур науково-популярного жанру, підтримки художньої творчості тощо.

Разом із тим ще довго об’єктивно затребуваними будуть акції з відсічі «інформаційному імперіалізму» та фальсифікації історії (під вивіскою «захисту від переписування історичних істин», ясна річ, радянських) з боку Москви. Проте головне, якщо коротко, — в Україні має бути ліквідоване всевладдя олігархів й олігархічні мас-медіа. Як це зробити реально — проблема проблем, але без цього перетворити країну на «нормальну» (за всієї умовності такого означення), ба більше — втримати її незалежність навряд чи вдасться.