Найвагоміші аргументи, щоб підважити чийсь страх «ескалації»

Офіційний Вашингтон постійно знаходив вагомі аргументи, коли йому не надто хотілося (з різних причин) надавати серйозну допомогу військовою технікою, боєприпасами та засобами підтримки своїм союзникам і друзям. І головним аргументом було посилання на небезпеку ескалації, адже загроза йшла від Москви чи її сателітів, а всерйоз заводитися з червонозоряною не хотілося (знов-таки, з різних причин, аналізувати які надто довго і складно). Так сталося на початку 1950-х, коли миротворча операція сил ООН в Кореї, спричинена агресивними діями сталінської маріонетки Кім Ір Сена, зайшла в позиційний глухий кут. Воно і не дивно – Мао Цзедун, який тоді був якщо і не сталінською маріонеткою, то молодшим партнером Москви, – щедро підкидав на фронт нові й нові мільйони одиниць «гарматного м’яса», завалюючи позиції сил ООН трупами). Американські генерали вимагали від президентської адміністрації застосування тактичної ядерної зброї (у якій США мали тоді колосальну перевагу на СССР) або удару стратегічною авіацією зі звичайними бомбами (теж колосальна перевага) по військових об’єктах на території Китаю (резерви «китайських добровольців» і совєтські військово-повітряні сили), проте Вашингтон не погодився на таку ескалацію, на справді великі людські жертви – хоч би наслідком стала історична поразка комунізму чи, принаймні, початок його тяжкої кризи та саморуйнації.

У 1956 році США відмовилися підтримати як угорську революцію, так і спільну воєнну операцію Британії, Франції й Ізраїлю проти Єгипту, який за сприяння СССР захопив Суецький канал – мовляв, ескалація небезпечна. Так, вона справді була небезпечною, особливо у випадку з Угорщиною, але… Що ж, британці та французи зробили висновки, пришвидшивши реалізацію своїх ядерних програм і створення засобів доставки ядерних бомб і боєголовок.

Потім було ще кілька випадків відмови США допомагати союзникам і друзям під приводом небажання ескалації міжнародних небезпек, найбільш ганебною (і найбільш маловідомою) з яких є зрада демократичною більшістю Конгресу та «необраним президентом» Фордом Республіки В’єтнам у 1974-75 роках, коли Вашингтон не тільки зірвав обумовлене угодами постачання останній зброї та фінансову допомогу, що деморалізувало армію, а і не провів евакуацію тих, хто щиро повірив у демократію та західні цінності. Відтак мільйони жителів Південного В’єтнаму опинилися у концтаборах, а сотні тисяч потонули в морі, намагаючись утекти від комуністів на саморобних плотах і човнах. Ба більше: скориставшись ситуацією, Камбоджу захопили «червоні кхмери» на чолі з Пол Потом і розпочали там з метою побудови комунізму найлютіший тоталітарний терор за всю історію людства… Що ж, зрозуміти це можна: через якийсь там В’єтнам, на якому американці добряче обпеклися, псувати тільки-но налагоджені хороші відносини з КНР й СССР?

Утім, відомий і випадок, коли керівництво США менш, аніж за добу, різко змінило свою позицію на 1800 та відкинуло жупел «ескалації». Ідеться про «війну Судного дня» жовтня 1973 року на Близькому Сході.

На початку цього року у циклі своїх програм на Youtube про цікаві сюжети цієї війни розповів російський історик Марк Солонін, який мешкає у Києві. Коли Солонін розповідає про Україну – чи про її минуле, чи сучасне – зазвичай це нісенітниці та пересмикування фактів, а от коли говорить про Ізраїль, його варто послухати. Хоча критичний підхід теж не буде зайвим. Та чимало про ці речі я знав ще зі своєї армійської служби. Так сталося, що мій шеф був начальником розвідки винищувального авіаполку ППО на Бельбеку, а я сержантом в оперативному відділі штабу та командиром планшетистів на польотах. І тому спілкувався з багатьма офіцерами, не лише льотчиками, а й зі служб забезпечення. Дехто з цих офіцерів служив у Єгипті та брав участь у бойових діях 1969-70 та 1973 років. А вже після закінчення університету я працював на кафедрі разом із доцентом, який був свого часу політичним радником при уряді в тому самому Єгипті. Відтак маю інформацію з різних джерел, що дає змогу стереоскопічного бачення тамтешніх сюжетів.

У головному Солонін має рацію: то була не просто війна арабських держав проти «сіоністського утворення» з метою «остаточного розв’язання єврейського питання», а совєтська війна практично з тією самою метою. Хіба що ізраїльтян передбачалося не всіх винищувати, а, ймовірно, передати під спільне управління вождя палестинських терористів Ясира Арафата і глави компартії Ізраїлю Меїра Вільнера (так, розглядався і такий варіант!). Наступ єгипетських і сирійських військ був підготовлений совєтським генштабом блискуче, слабкі місця ізраїльських військ виявлені точно, відтак перші дні боїв принесли значні успіхи арабським воякам і значні втрати ізраїльтянам, особливо в авіації. Ізраїльські представники у США на ранок другого дня війни звернулися до адміністрації президента Ніксона: допоможіть! А їм відповіли, що запити дуже великі, ризики ескалації ситуації ще більші, тож прохання будуть розглянуті, проте коли і як їх задовольнять – невідомо. Але ввечері того ж дня ізраїльських представників викликали в держдепартамент і сказали: дамо все, що можемо, і навіть більше! За короткий час створили повітряний міст зі Штатів до Ізраїлю, по якому переганяли бойові літаки (з дозаправкою у повітрі) та військово-транспортні гіганти з важкою технікою. А морем повезли танки, гармати, снаряди та пальне. Це (плюс певні маневри на дипломатичній арені) дало змогу Ізраїлю з напруженням усіх сил відбити сирійський наступ, а потім форсувати Суецький канал, оточити єгиптян, розбити їхні ударні сили та вийти на підступи до Дамаску та Каїру. Допомога ця, завважмо, була надана попри те, що її масштаб загрожував зруйнувати вщент розрядку між СССР і США та повернути світ до «холодної війни».

Який же вагомий аргумент знайшов Ізраїль, щоб переконати Штати? Точно невідомо, але подейкують, що коли реальною стала загроза воєнної поразки і загибелі єврейської держави, в бойову готовність були приведені ракети «Єрихон» із ядерними боєголовками. Більшу ескалацію уявити було неможливо, тому американці цілком слушно обрали меншу ескалацію…