Увага! 22 лютого у Лужниках можлива грандіозна провокація

Якого дідька Путін і Ко затіяли 22 лютого у спорткомплексі «Лужники» (Москва), як сказано в оголошенні, «великий мітинг-концерт»? Якого дідька заздалегідь повідомлено, що участь у заході, ймовірно, візьме сам ВВП (той самий, що панічно боїться будь-яких масових заходів, тим більше поза бункерами та бронепоїздами)? Навіщо, зрештою, збирати десятки тисяч люду (а місткість спорткомплексу майже 77 тисяч осіб) тоді, коли на московських висотках і у прилеглих до столиці РФ місцях виставляють зенітно-ракетні комплекси, оскільки, мовляв, існує загроза українських повітряних атак?

Експерти наввипередки розказують про цинічність такого заходу. Так, цинізм тут є – як же без нього? Проте, видається, має йтися не про «простий» цинізм, а про особливий. Просто цинічним був політичний мітинг і концерт у Лужниках 18 березня минулого року до 8-річчя анексії РФ Криму. Той захід мав унікально цинічну назву «Zа мир без нацизма»; російські війська штурмували Київ і Харків, літера Z уже стала символом смерті цивільного населення України, символом ґвалтування та грабунку, хоча злочини вояків РФ ще не були достатньою мірою відомі. Тоді вони вже святкували «велику перемогу» над українцями, яка мала стати першим щаблем до перемоги над Польщею, країнами Балтії, Молдовою, а затим – над НАТО та Євросоюзом. Не вийшло. То що ж святкуватимуть нині? Доведення числа російських «двохсотих» до 150 тисяч (до того йде)? Чи щось інше? Чи йдеться про банальну пропагандистську акцію напередодні нової хвилі мобілізації?

Спробуймо поміркувати, зважаючи на традиції радянсько-російських спецслужб і на стиль мислення «кремлівських чекістів», нащадків Сталіна-Берії-Андропова й апріорі відкидаючи ймовірні звинувачення в конспірології – мовляв, де документи, де вагомі фактографічні докази тієї чи іншої гіпотези щодо можливих дій Кремля та контрольованої ним агентури? Натомість достатньо непогано знати про цілі та методи діяльності Кремля і Луб’янки, вміти бачити очевидні речі, щоб не зважати на жупел «конспірології» і зробити належні висновки. Мій колега, перший лауреат премії імені Джеймса Мейса Ігор Лосєв з самого початку 2000-х вів мову про фашизацію Росії та попереджав про можливість її нападу на Україну. Він навіть вирахував, як піде російський наступ у просторі й часі: Севастополь-Крим-Донбас. Він же в останні півроку напередодні нинішньої російської масованої навали у «Дні» постійно писав про те, що РФ готується до збройного знищення Української держави, а тому слід розгортати наше військо та запускати на повну потужність ВПК. Хто хотів – почув Лосєва. Як почув і тих експертів і генералів, котрі передбачали цю навалу. Проте… Не так давно якийсь маркетолог у своєму блозі написав, що до 24 лютого про російський напад вели мову «тільки міські божевільні», і цю його безвідповідальну маячню з якогось дива передрукувало кілька наче серйозних Інтернет-видань.

Та нехай собі як знають, а я пропоную згадати певні сюжети з історії НКВД-КҐБ-ФСБ (а разом із тим – і Кремля) та поміркувати, навіщо Путіну та Ко знадобилося влаштовувати таке велелюдне дійство у Москві, перед тим демонстративно наголосивши на тому, які небезпеки загрожують столиці РФ від повітряних ударів України, читай – «колективного Заходу».

Найвідомішою з провокацій Кремля та Луб’янки, мабуть, є «інцидент у Майнілі» або ж «Майнільський інцидент» 26 листопада 1939 року. Тоді начебто відбувся обстріл радянської території на Карельському перешийку «білофінами», внаслідок чого загинули 4 червоноармійці, а поранені були 9. Як наслідок – без оголошення війни Червона армія 30 листопада вдерлася на фінську територію, наступного дня вигулькнула «Фінляндська демократична республіка», СРСР підписав із нею «пакт про взаємодопомогу» й оголосив, що «допомагає повсталому фінському народу». Задум був масштабним – окупувати всю Фінляндію, яка за кілька місяців по тому «добровільно» ввіллється в Радянський Союз. Навіть пісня була написана – «Принимай нас, Суоми-красавица», проте не встигли вчасно розгорнути Червону армію, тож і Майнільський інцидент» організували на місяць пізніше, ніж планувалося. Радянський народ підняти на «священну війну» не вдалося (досить сказати, що з 44-ї стрілецької дивізії («щорсівська», елітна!), поки її везли з УРСР на фронт, утекло близько 1% особового складу. В підсумку Кремлю довелося зробити вигляд, наче від початку йшлося тільки про пересування кордону на Карельському перешийку та ще в деяких місцях, а не про завоювання Суомі.

І до Майніли, і після неї Кремль і Луб’янка здійснювали більш чи менш успішні, більш чи менш криваві провокації. Проте наймасштабніша з них сталася вже після розпаду СРСР, у 1999 році, коли ФСБ організувало вибухи низки житлових будинків у Москві й інших містах РФ з сотнями загиблих і ледь не двома тисячами поранених. Наслідком цієї провокації став перехід усієї повноти влади в Росії до Путіна та «кремлівських чекістів» за масової підтримки не лише «глибинного народу», а й абсолютної більшості т.зв. «системних лібералів». Мовляв. відсутні документальні докази, а ФСБ не здатне сотнями вбивати співвітчизників. Популярна і в РФ, і в Україні журналістка Юлія Латиніна веде мову про «божевільну секту прихильників того, що Путін підірвав будинки» та стверджує, говорячи про книгу «ФСБ підриває Росію»: «Путін не Росія: Путін піде, а Росія залишиться. Це нашу Росію підривають, підривають нас, а потім кажуть, що ми підривали себе самі». Насправді ж «колективний Путін» - це і є «глибинний народ» Росії. Як зауважують нечисленні реальні російські опозиціонери, дай цьому народові без дефашизації право вільного вибору – він обере когось гіршого за Путіна.

Наразі ж Володимир Путін потрапив у непросту ситуацію. Рейтинг у нього надвисокий, але, образно кажучи. вельми «крихкий». Задекларовані ним торік цілі не досягнуті, хоча міфологічна система, в якій живуть росіяни, вказує на протилежне – все О’К, адже ми воюємо з «колективним Заходом». це непросто, проте він от-от схилить перед нами свої прапори. Разом із тим «міф ХХІ століття». як і «міф ХХ століття», як і міфи часів давнього Єгипту та Шумеру для свого підживлення потребує людських жертв, потребує крові. Цього потребує і міфологема «священної війни», формула якої давно відома – «мы за ценой не постоим». Потрібні безсумнівні (для більшості росіян і для «корисних ідіотів» за кордоном) докази злочинного характеру як української влади (й Української держави як такої), так і лідерів держав блоку НАТО. Що може тут краще стати в пригоді, ніж людська гекатомба в Лужниках? Кілька вибухів, тисячі жертв, і знайдені на місці гекатомби уламки ракет із українським й американським маркуванням… І тоді вже зазвучить «вставай, страна огромная», мільйони добровольців підуть на кулемети, на Україну можна буде послати всю авіацію знищувати міста та села, полетять ракети, до справи змушений буде підпрягтися Лукашенко та ще хтось із лідерів держав ОДКБ, зрештою, поки розбиратимуться, що сталося, Путін зможе навіть завдати пару ударів тактичною ядерною зброєю і сховатися зі своєю зграєю під землю… Скажете, ненаукова фантастика? Скажете, вони не підуть краєм прірви на такі злочини? А хіба Кремль і Луб’янка у 1930-40-х не нищили в ім’я торжества свого варіанту «міфу ХХ століття» мільйони людей? А Путін і Ко не приховують, кого саме беруть за взірець у нещадній боротьбі з Заходом і перемножують на міфологему «русского мира»…

Так,це все – лише гіпотеза. Точніше, поки що лише гіпотеза, про яку слід говорити зараз, поки вона не почала перетворюватися на практику. У 1960-ті Олександр Солженицин, який тоді був притомною людиною і воював із системою, а не з «неправильними» інакодумцями, наполягав: якщо хочете зірвати «конторі» якісь її підлі акції та провокації, говоріть про це на повен голос, і тоді буде шанс, що вони відступлять і сховаються у куші. Тому я і пишу цей текст. Принаймні, висловлена в ньому гіпотеза дає змогу пояснити сюжети, здатні вирости на підґрунті концерту-мітингу у Лужниках…