Верховний Суд заборонив медіа називати імена підозрюваних. Чому це рішення небезпечне для свободи слова?

У вересні Верховний Суд продовжив свою попередню практику та ухвалив рішення, яке, на мою думку, штучно обмежує роботу журналістів і громадських діячів, що висвітлюють кримінальні провадження. Суд постановив, що медіа не мають права публікувати ім’я та прізвище підозрюваного або обвинуваченого до вироку, навіть якщо ця особа є публічною і навіть якщо інформація становить суспільний інтерес.

Підставою для такого висновку стала ч. 4 ст. 296 Цивільного кодексу України, яка забороняє використовувати ім’я особи без її згоди якщо вирок суду не набрав законної сили. У цій справі позивачем був колишній заступник керівника великої державної нафтогазовидобувної компанії, який вимагав видалити публікацію через згадку свого імені у матеріалі про кримінальне провадження, де йому обирали запобіжний захід.

Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов повністю і зобов’язали онлайнмедіа видалити матеріал. Верховний суд пом’якшив рішення – зобов’язав видалити лише ім’я та прізвище позивача, а не всю публікацію.

Однак навіть попри це пом’якшення, висновки Верховного суду, на мій погляд, мають суттєві правові вади.

1️. Помилка у тлумаченні норми закону

Верховний суд послався на імперативну норму ч. 4 ст. 296 ЦКУ, стверджуючи, що будь-яке використання імені особи до вироку є порушенням її особистих немайнових прав та принципу презумпції невинуватості. Утім, суд залишив поза увагою, що у цій справі в публікації було зазначено лише ім’я та прізвище, без по-батькові (далі – ПІБ). Якщо йти за логікою самого суду, ст. 28 Цивільного кодексу України говорить, що ім’я складається з ПІБ, по-батькові не було, тобто з цього логічно випливає, що це питання вже не стосується «права на ім’я», а належить до сфери захисту персональних даних, яку регулює інший закон – «Про захист персональних даних». Цей закон, навпаки, дозволяє журналістам обробляти персональні дані в журналістських цілях (інтересах суспільства). Тому Верховний суд не надав належної відповіді, чому він обрав правовий режим ч. 4 ст. 296 Цивільного кодексу, а не Закону України «Про захист персональних даних»? 

2. Ігнорування практики ЄСПЛ

Ще серйозніша проблема – ігнорування практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). У рішенні Hurbain v. Belgium [GC] (№ 57292/16) ЄСПЛ, який розбирав у цій справі питання використання імені в кримінальному провадженні та наголосив, що суди зобов’язані надати відповіді на такі питання:

• чи є особа публічною?
• чи має інформація суспільний інтерес?
• які наслідки матиме оприлюднення імені для самої особи?

У цій справі Верховний Суд не відповів ні на одне з цих питань. Він фактично заявив, що суспільний інтерес не має значення, якщо вирок ще не набрав чинності. Це суперечить як стандартам ЄСПЛ, так і принципу свободи вираження поглядів, закріпленому у ст. 10 Конвенції.

Крім того, інформація про підозрюваних/обвинувачених регулярно публікується на державному веб-сайті «Судова влада» – з прізвищем, іменем та по-батькові.

Виходить парадокс: держава має право називати особу, а журналісти – ні. Така позиція виглядає нелогічною та й абсурдною.

3️. Що далі?

Ця справа ще раз підкреслює необхідність законодавчих змін. Наразі позиція Верховного Суду залишається незмінною, тому будь-яке українське медіа, журналіст або громадський активіст ризикує отримати позов лише за згадку прізвища та ім’я фігуранта кримінальної справи – навіть якщо це поточна новина, публічна особа чи подія, що становить суспільний інтерес. Саме тому одне із онлайнмедіа планує оскаржити це рішення до Європейського суду з прав людини, тому що йдеться не лише про конкретну справу, а про право журналістів інформувати суспільство і право громадян знати, що відбувається у справах публічного інтересу.

Адвокат, медіаюрист Євген Воробйов, спеціально для «Главкома»