Музей Булгакова. Чи потрібен він Києву?

Булгаков, як я бачу, для багатьох киян, які чомусь вважають себе інтелігенцією – частина їх київської ідентичності. Радянської київської ідентичності. Набутою за часи радянського та пострадянського дорослішання.

Музей Булгакова за тим форматом, в якому він існує – це символ і утотожнення ностальгії та думок страждаючого київського радянського інтелігента.

Творчість Булгакова так само відображає страждання та бездіяльні споглядання страждаючої від «несправедливості» світу людини. Яка нічого не прагне змінити навколо себе.

Та модель поведінки, якою себе виправдовували за часів СРСР. Та модель, за якою себе зараз в Росії виправдовують ті, хто «не за Путіна». «Що я можу зробити? Система велика, а я маленький. Де той Воланд що допоможе мені?».

Тільки є проблема. Я не дуже розумію нащо Києву радянська ідентичність. Нащо вона потрібна? В чому її цінністть?

Тому музей треба перезавантажувати та переосмислювати. Зачиняти – навряд. Але радикально змінювати формат та наповнення – так. Але це має статися з більшістю українських музеїв.

Доречі, національна спілка письменників України це теж частина радянської ідентичності. Тільки трохи іншої її складової – складової примітивного пристосуванства, кон’юнктурщини та опортунізма. Присосатися до бюджету та паразитувати, у потрібний час змінюючи прапори та позицію. І ця частина радянщини теж має залишитися у минулому.