Юрій Богданов радник Голови у Дніпропетровській ОДА

Що буде після війни. Давайте думати вже зараз

У нас попереду ще довгий шлях
фото: ЗСУ

Про військових і цивільних в контексті суспільних та політичних процесів

Так так, я цивільний (як мінімум поки що), тому маю повне право шпиняти не дуже адекватних цивільних. Які не дуже розуміють реальність яка існує зараз і яка точно буде існувати після завершення війни. Так, цей пост не про усіх. Але маркери і паттерни занадто помітні. Навіть часто у тих, хто ще вчора справляв враження адекватних. Тому і корисний він буде, я думаю, для багатьох.

У нас, як і в будь-якому суспільстві, що веде війну і де брати участь у цій війні є соціально прийнятним, доволі розповсюдженою позицією є хибна співучасть. Так, я про картинки зі свічками «бережи боже наших сонечок». Так, я про «пишаємось нашими військовими». Так, я про донати в 20 гривень не від пенсіонерки, яка об'єктивно більше не може. А від людей, які хочуть потім спитати «Де нові перемоги чому немає ще апачів де тисячі танків чому кремль досі не палає». Я ще пам'ятаю 2014 рік, коли після акції «5 гривень на армію» люди щиро казали, що вони здавали по 5 гривень, і не розуміють де сучасна зброя.

В більшості випадків така імітація співучасті є доволі безпечною, бо вона взагалі ні на що не впливає. Бо ваші свічечки у фб нікому не потрібні. І нікого не зачіпають. Але іноді оця імітація виливається або у відверту шкоду, або у формування абсолютно хибних очікувань від військових під час війни і після війни.

Так ось, умовно у деяких не дуже залучених цивільних є дві групи очевидно хибних очікувань:

  1. Після війни «хлопці повернуться і наведуть порядок». Модифікацією цієї концепції є «військовим буде вдячне все суспільство і вони будуть локомотивом позитивних змін в Україні».
  2. Після війни «оті ветерани почнуть качати права і взагалі у нас буде всім заправляти воєнщина».

Ні. І ні. Як масового явище не буде ані першого, ані другого.

Чому ти про це так впевнено пишеш?

  1. Бо досвід співучасті створення кількох відділень реабілітації незабутній. Як і досвід спілкування з пацієнтами та лікарями.
  2. Непогано знаю історію.
  3. Добре знаю кризову психологію.

Я вже багато разів писав, що з вдячністю будуть проблеми. Не тому що люди погані. А тому що будь який травматичний досвід – а війна це до біса травматичний досвід, навіть якщо ти намагаєшся усіма засобами її ігнорувати – люди намагаються забути. Ігнорувати. Не помічати.

Так, ті, хто залучений, ті, хто ховають близьких на своєрідному жахливому конвеєрі, будуть пам'ятати до кінця життя все пережите. Ми з Яровою якось обговорювали, що нам пощастило що першу партію пигулок ми випили ще після 2014-2015, і тому зараз нам дещо простіше ніж «неофітам» волонтерства. (Я зараз виключно про цивільних). Але навіть ті, у кого загинув далекий родич і сусід – будуть намагатися витіснити спогади. Це природньо.

А ветерани – вони ж живі носії цих спогадів – їх «краще» буде ігнорувати для багатьох. Ні, так будуть робити не всі. Але так буде робити дуже багато людей. Тому у всіх «партій ветеранів» і рухів «ветерани наведуть порядок» максимальний строк життя – рік після війни. І навіть тоді вони не будуть дуже популярними. Потім у людей буде геть інший запит. Єдине виключення, це якщо якийсь генерал чи політик з досвідом участі у війни стане черговим «українським Месією», але це взагалі не те саме, що «Партія військових та волонтерів».

І так, буде дуже багато людей, які будуть сором’язливо відвертатися, коли побачать ветерана з розкоординованим рухами та з порушеннями мовлення. В якого уламком відірвало частину мозку і тому він виглядає «як п'яний». Бо – якось він не такий гарний, як хлопці з парадних картинок. Я вже не кажу про «звичайні» набуті на війні інвалідності. Ми ще побачимо дофіга байдужості. Природної. Навіть логічної. Як її бачили ветерани в США, в Європі, в Росії, у нас. Де завгодно. Про «психів, які волають на вулиці» або нервово реагують на феєрверки – помовчу. Про неліковані контузії і органічні розлади особистості, які іноді слідують за цим – теж. Це не дуже приємна тема, чи не так?

До речі, властивість мозку забувати та ігнорувати і на тему «ми ніколи не пробачимо росіян, сотні років не пробачимо» дасть відповідь. Якщо вони перестануть бути загрозою, вже за одне покоління (якщо не раніше) буде доволі масове «війна була давно» і «діти за батьків не відповідають». Якщо залишаться загрозою – буде дещо інакше. Французи і німці, британці і французи та навіть серби і хорвати – вам у поміч.

Крім того, що саме суспільство буде природно намагатися не згадувати війну, так і у самих ветеранів буде дещо до біса інших справ. І тут ми про «ветеранів, що будуть качати права». Три слова (точніше чотири). Реабілітація. Соціалізація. Політичне представництво.

Що мені показав досвід 2016-2017-2018 років? Соціальними пільгами та можливостями користується приблизно від 10 до 15% ветеранів. Навіть тими, які в нас існують. А їх не сказати що дуже багато. Навіть коли ти бігаєш за ними з пропозицією «не хочеш сам їхати на реабілітацію, давай хоч дитину відправимо у Литву в табір». «Ну ок, дитину давай». Це ми про родини, де воїн живий.

Тут можна цілу лекцію прочитати чому так. Від уявлень про честь до намагання самому не згадувати про війну зайвий раз. Бо це не той досвід про який ти будеш згадувати. Блін, та я після візиту в Бучу, де був кілька годин майже після звільнення, не знаю, чи зможу коли-небудь туди ще раз поїхати. Навіть якщо буде дуже треба. А я не бачив і 1% того, що бачили досвідчені військові

Давайте трохи до проблем. Великий відсоток людей, які повернуться з війни в мирне життя, будуть вирішувати щось з доволі широкого списку проблем (він не повний і може комбінуватися).

Друзі – військові, вибачте, але через те, що багато хто цього не розуміє, я маю перелічити три групи цих проблем:

  1. Проблеми зі здоров'ям (в тому числі психічним). Хтось буде вести себе раціонально. Ходити до лікарів, спілкуватися з психотерапевтом, пити пігулки, працювати з якістю сну. Хтось буде (як і багато хто з людей в принципі) героїчно долати все самотужки. А хтось буде просто бухати.
  2. Проблеми з соціалізацією. Проблеми в родині (вони – виникають, через складний і розділений травматичний досвід). Проблеми зі старим колом спілкування. Проблеми з оточенням в принципі. Поверненням на роботу, де колеги-довбойоби замість не зайобувати і не ставити тупих питань будуть зайобувати і ставити тупі питання. Пошуком нової роботи. Оновленням кола знайомств. Це якщо людина повернеться відносно цілою.
  3. Проблеми з політичною репрезентацією своїх інтересів. В ЗСУ дуже різні люди. З дуже різними поглядами. З дуже різними очікуваннями від того, що буде після війни. З дуже різною здібністю до соціальної взаємодії в принципі. Хто бачив ніжні відносини між різними обєднаннями ветеранів АТО, волонтерів і всіх дотичних в період з 2015 до 2022 – той в цирк не ходить. Він ходить до профільних лікарів. Повторюсь. В Україні військові ніколи не були особливою «кастою», ми не Латинська Америка і не Тайланд. У нас військові так само вчаться в громадські об'єднання та координацію як і усі ми.

Знаєте, яких надзусиль вартувало створення більш-менш працюючої системи реабілітації та соціалізації для Сполучених Штатів після війни у В'єтнамі? І наскільки ця система досі залишається недосконалою? Ну подивіться фільм «Американський снайпер» чи ще купу американських фільмів про ПТСР, соціалізацію після служби та те, як система НЕ ДУЖЕ ДОПОМАГАЄ. Це – в найбагатшій країні у світі. Після 30 років роботи над проблемою.

Тож, короткі підсумки

Після війни (та й вже зараз місцями) нас чекають такі виклики:

  1. Як забезпечити військовим (ветеранам) і їх родинам нормальну реабілітацію і соціалізацію. Якщо ви думаєте, що ви так просто умовити свого знайомого військового сходити до всіх необхідних лікарів після демобілізації – готовий сперечатися, що далеко не факт. Якщо ви думаєте, що проблему вирішать тільки гроші – навіть якщо тема буде пріоритетною для бюджету – не вирішать. Потрібні дефіцитні спеціалісти (їх треба готувати вже зараз, хоча треба було починати 2014, але час втрачено, їх все ще дуже мало), адекватна державна політика і пропаганда. Серед військових. Серед цивільних.
  2. Як забезпечити від суспільства більш-менш адекватну реакцію на цю саме соціалізацію. Тут теж потрібна пропаганда, подолання системних проблем з інклюзивністю і етикою ствлення до людей з інвалідністю і до людей, які пережили тяжкий травматичний досвід. Це військові, це ті, хто пережив окупацію, ті, хто втратив домівку БУКВАЛЬНО. Нам всім треба трохи повчитися гуманізму.
  3. Як забезпечити адекватну політичну репрезенатцію інтересів ветеранів та їх родин. Ні, проблемою буде не «захоплення влади воєнщиною». Проблемою буде зробити запит вирішення проблем ветеранів достатньо потужним запитом суспільства, щоб він став важливою складовою політики. І щоб більшість ветеранів таки отримали хоча б базову компетентну підтримку. Не листівки на 14 жовтня. Не коментарі «Боже бережи наших сонечок». А комплексну адекватну медичну, психологічну, соціальну підтримку. Так-так, якщо ми з вами теж опинимось на фронті, це все знадобиться і нам. І ні, боротися за права ветеранів в першу чергу мають не ветерани, а цивільні. Це – кращий вимір вдячності, як на мене. А якщо цього не будете робити ви, наслідки вам не сподобаються.

Так, якщо ми цього не зробимо або хоча б не зробимо більш-менш нормально, ми отримаємо більше героїв, які будуть робити ЩОСЬ НЕ ТЕ. Від зловживання речовинами до «ветеранської злочинності». Відсоток всього того поганого, що можуть робити ветерани, залежать від адекватності суспільства та держави щодо ветеранської політики.

І на останок. Ні, я не збираюся розповідати, що всі військові ідеальні, розумні, компетентні. Це не правда. Бо армія це дзеркало суспільства. І армія – особливо після масової мобілізації – апріорі перестає бути елітарним зрізом суспільства навіть там, де була. А в нас – не була.

Так-так, коли військові пишуть речі, які можуть здатися образливими для цивільних (навіть, на перший погляд, несправедливі речі), враховуйте все ж, що їх ризики померти або отримати поранення або втратити буквально сусіда по кроваті ДЕЩО ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ВІД ВАШИХ.

Так, ми всі можемо померти від російської ракети. Теоретично. Але всі ті, хто героїчно працюють в Києві, навіть іноді їздять у Міністерство оборони чи Кабмін, ризикують на порядки менше, ніж людина, яка зараз перебуває в Краматорську, який ще відносно «в тилу».

Я вже не кажу про Бахмут. Майте трохи тієї самої толерантності і не сприймайте все на свій рахунок. А якщо ви сидите у Польщі (я вас не збираюся за це засуджувати, і дуже підтримую, особливо якщо ви евакуювалися з регіонів де йде активна війна) і навіть «волонтерите у центрі волонтерського волонтерства» то до вас крім військових можуть бути вже доволі адекватні питання і у цивільних з Києва, а особливо з Харкова чи Краматорська. Не забувайте про це, пліз.

Вибачте, якщо когось образив.

Дякую за увагу.

Читайте також: Десять проблем, які треба вирішувати після війни
Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: