Що не так з українськими соціологами

Якщо намагатись серйозно коментувати слова Олексія Антиповича, голови соціологічної групи «Рейтинг» про Зеленського, то в мене є що сказати.

Давайте спочатку цитату. На питання що буде якщо Зеленський не піде на другий термін, Антипович сказав: «Це страшне питання. Я, дивлячись на якісь рейтинги довіри, я розумію, що там порожнеча. Якщо він не йде, то там – нікого. Я маю всі рейтинги довіри людей, яких якось можна міряти. Це треба – для того, щоб президент не пішов на вибори, – він вже повинен готувати наступника. Бо ця держава просто в тартарари розвалиться, якщо він не піде на вибори. Це моя точка зору».

Що я маю про це сказати?

1. Україна довела свою життєздатність і незалежність свого виживання від конкретних прізвищ на посадах. У нас було 6 президентів, більше 20 голів Кабміну, а інших ТОП-чиновників не злічити. Але без жодного з них Україна не вмерла. Бо державний механізм і суспільства влаштовані набагато складніше, ніж часто здається необізнаному спостерігачеві. І тому Україна вціліла весною 2014, і тому тримається в умовах повномасштабної війни. Я не збираюся знецінювати досягнення чи ігнорувати провали Турчинова (в.о), Порошенка, Зеленського, але країна вціліла переважно не їх зусиллями. Республіка – а ми республіка – це на то і спільна справа її громадян.
2. Українське суспільство і український виборець жодного разу не розчаровували – цикл «захоплення» кимось доволі короткий. І Володимир Олександрович, хоча цілком може переобратися на другий термін, якщо після війни не продемонструє дива (а він не продемонструє, бо це неможливо) доволі швидко втратить той рівень безумовної підтримки, який зараз визначається екстраординарними обставинами. Як він вже втрачав рейтинг – системно – до 24 лютого.
3. Докорінна відмінність українського суспільно-політичного ладу від російського в тому, що в Росії правлять бал персоналії, а в Україні архетипи. Українські вибори майже завжди виграє «дивоносець». Який обіцяє «кроки назустріч людям», «бандитам – тюрми», «жити по новому» або все одразу. І швидко. А програють вибори вони ж, але в якості «безпринципних бариг» вже іншим «дивоносцям». Так, вимогу українських виборців часто доволі інфантильні, але українці привязуються не до персоналій (найчастіше), а до власних очікувань. Часто завищених, але цілком зрозумілих.

Тому навіть якщо Володимир Зеленський перед наступними виборами президента скаже, що поїде відпочивати від президентства і займатися родиною, його місце дуже швидко займуть інші. Які так само (як і він колись) можуть бути абсолютно неочікуваними для поточного спостерігача кандидатами.

Та й навіть якщо ми говоримо про його другий термін. Люди майже ніколи не голосують за попередні досягнення. Люди голосують, базуючись на обіцянках майбутнього – світлого (якого можна досягти, якщо підтримати кандидата) чи темного (якого можна – відповідно – уникнути). Люди голосують на основі мрій і страхів, коротше кажучи. А зуміє Зеленський після війни запропонувати лозунги, в які знову повірить виборець – досі відкрите питання. І рівень ситуативної довіри тут зовсім ні до чого.

Україна краща зачарування будь-ким. Не важливо як його прізвище. Зеленський. Порошенко. Петренко. Чи Іваненко.

І тому читати те, що я прочитав від поважного соціолога про «трагедію, бо за ним – пустота» – у вищому ступені дивно.