Слов’янськ: чотири роки після звільнення від російських окупантів

Мав кілька годин і пройшовся від центру Слов'янська до вокзалу. Так само, як і чотири з хвостиком роки тому. Я там з’явився одразу після звільнення від бойовиків на початку липня 2014 року. Тільки тоді до вокзалу не ходив жоден транспорт. Власне, і людей дорогою майже не було. Перелякане місто ледь-ледь оживало після приходу української армії.

А тепер можна хоч на таксі, хоч тролейбусом, хоч маршруткою. Невибагливому оку навіть не помітити, що не так давно тут була війна. Лише ті, хто знають, помітять на будинках затерті бетоном сліди чи то від куль, чи від осколків.

На центральній площі, де зголоднілі громадяни отримували продукти від української армії і ледь не побилися, тепер сонне царство. Тоді звідти пішов Гіркін-Стрілков зі своєю бандою. У місті не було світла і води. Там були жіночки, які, коли я почав їх розпитувати, розплакалися і казали із ненавистю, що от бандюки стільки крові їм попсували, таке місто занапастили. Був дід років 80-ти, який явно втратив відчуття реальності, і радісно казав, що тепер ось армія покаже тій хунті у Києві. Коли я йому сказав, що ця армія якраз від хунти, він був дуже спантеличений. Потім я не раз зустрічав людей, в яких у голові поєднувалися непоєднувані речі.

Тепер навіть натяку нема на те. що тут була війна. На площі якісь дитячі атракціони, але дітей там не видно. Мабуть, в спеку - 32 градуси - їм не хочеться напружуватися під сонцем. А ще нема пам’ятника вождю світового пролетаріату, який тоді тут стовбичив, як і в багатьох містах Донбасу.

Ішов вулицями і згадував, згадував. Ось взуттєвий магазин, який в паузі між відходом Гіркіна і приходом наших військ тупо пограбувало місцеве населення. Тоді власниця гидливо матюкалася і обіцяла помститися грабіжникам. Вона цей магазин відкрила на кредит і на той час не знала як його повертати. Пару років тому я заходив до неї. Вона мене упізнала і сказала радісно, що всі проблеми повирішувала.

Проходив повз таке саме похмуре, як і тоді СБУ. Гіркінці там відкрили катівню. Тепер на будинку із потемнілої від часу червоної цегли висить меморіальна табличка пам’яті горлівчанина Володимира Рибака, який бився за український прапор і якого привезли до СБУ у Слов’янськ. Мабуть, там же його і вбили. Під дошкою лежать квіти.

Чотири роки тому тут стояли барикади з мішків, наповнених піском. Біля однієї з них сушилося спіднє когось із бандюків. Тікав так, що речі не встиг забрати.

Там же дорогою на вулиці, яку, мабуть, перейменували, але  досі табличка Карла Маркса, побачив палац культури із товстелезними сталінського стилю колонами при вході. Тут брати протестантської церкви пастора Петра Дудника «Преображення господнього» роздавали гуманітарну допомогу. Вони її роздавали не лише після приходу українських військ. Під час окупації так само допомагали  людям не лише гуманітаркою, але й іншими способами. Чотирьох братів цієї церкви було убито. Деякий час тому відкрили пам’ятник, але я його не бачив. Лише читав про це.

Метрів двісті від палацу культури - промисловий ринок, де продаються будівельні матеріали. Тоді він весь був розгромлений. Його чи то пограбували, як вищезгаданий  взуттєвий магазин, чи то власники евакуювалися від загрози обстрілів. Був лише один вцілілій кіоск з товаром. За іронією там зберігалися склопластикові вікна. У місті тоді мало цілих вікон позалишалося.

Біля ринку - зупинка, біля якої було вбито, здається, випадковим осколком  когось із мирних громадян. Зараз не пам’ятаю вже, жінку чи чоловіка. Мені про це розповів чотири роки тому якийсь молодий чоловік.

Біля вокзалу відкрили купу магазинчиків. Бабці торгують молоком з-під корови. Згадав, що уже кілька днів не пив молока, яке я дуже люблю. Купив півлітра в пластиковій пляшці за шість гривень.

Чотири роки тому я виїздив першою електричкою, яка ішла до Харкова. Тоді на вокзалі не працювали туалети через відсутність води. Працівники вокзалу запропонували мені піти під віддалений парканчик.

Коли я приїхав тоді до Харкова, то був вражений контрастом: розгромлений Слов’янськ і мирний Харків, де за чотири години від війни люди спокійно п’ють пиво.

Тепер так само спокійно п’ють пиво у Слов’янську. А війна звідси не так далеко.

Чотири роки мирного життя. А чи зробили люди висновки? Чи усвідомили вони, хто приніс цю війну в їхній дім? Чи усвідомили вони, що мир дістався їм ціною життів українських воїнів? Щоб з’ясувати, треба було б залишитися тут на триваліший час. Мабуть, треба подумати, що варто заїжджати сюди знову і писати репортажі. Не був тут року півтора.