На ескалаторі життя. У світ вийшла книга про Київ та киян

Культурний фронт
Сергій Тихий, «Машина життя», видавництво «Український пріорітет», 2021 р.
  - На ескалаторі життя. У світ вийшла книга про Київ та киян

Сергій Тихий, «Машина життя», видавництво «Український пріорітет», 2021 р.

 

Різні за віком, професіями, характерами персонажі оповідань Сергія Тихого вони трохи філософи, романтики і взагалі підкреслено порядні люди

Нова книжка Сергія Тихого «Машина життя» – таки про Київ і киян, як і сказано у підзаголовку. Але це не просто збірка новел, пов'язаних між собою хіба що особою автора та притаманним йому стилем викладу. Про один з «секретів» автор повідомляє одразу: усі оповідання складають «вінок», як у відповідній поетичній формі вінка сонетів, коли останнє речення кожного оповідання – є водночас початком наступного. Спочатку цей прийом видається дещо штучним (що переймало і самого автора, він пише про це в «Мадригалі»), як «наживка» для любителів погратися в слова. Але це лише на перший погляд.

Герой новели, якою відкривається вінок («Місяць шовковиці») – соціолог за фахом і любить відстежувати на зустрічному ескалаторі в метро людей, які йому цікаві, та ще – об'єднані якоюсь спільною ознакою – «очкариків чи гарних дівчат». Так само автор «Машини…» вихоплює з плину міського життя, здавалося б, випадкових персонажів, але збирає історії про них у цілісну конструкцію, в певну спільноту людей, об'єднаних інколи й неусвідомленими, але пошуками себе, вищих смислів свого власного життя і краси світу серед мотлоху буденності. Як назвати таку манеру, такий спосіб, підхід? Я би її визначила так: осердя «Машини життя» – це позитивний екзистенціалізм, потік життя у напрямку світла. І це от «передавання естафети» від оповідання – до оповідання накладає цей рух на сприйняття усієї збірки. Виходить, що «вінок оповідань» – це не «літературні вправи», а й справді творче відкриття, яке не просто повторити, але хочеться.

Різні за віком, професіями, характерами персонажі оповідань Сергія Тихого наділені спільною рисою – потужною вітальністю, й усі вони трохи філософи і романтики і взагалі підкреслено порядні люди, як би старомодно не звучало в наші дні це визначення. Але чи не ми самі зробили його «старомодним»? І чи це справдливо? Ні? Тому й справедливо, що посеред швидкісних ритмів сучасності герої «Машини…» разом із автором знаходять час для вічних питань свободи, віри, «загального відчуття життя» (одне з визначень екзистенціалізму), проте все це – без дійсно старомодного закопування у нетрі підсвідомості та іншу достоєвщину.

Ще один незмінний герой усіх оповідань, безумовно, Київ, його топоніміка. Серфінг локаціями, знайомими кожній людині, яка закохана в Київ, заворожує і не відпускає увагу. Ревно стежила за згадуванням на сторінках книги тих чи інших назв вулиць, районів, і, зізнаюся, була потішена маршрутом пересування містом персонажів, зокрема, через місцину, де мешкаю сама. («Галя і божевільний»). Але географія є лише приводом. Історичні місця Києва, як і люди, мають у «Машині життя» свій характер, звички, свої визначені небесами долі. Погляд на Київ як на живу безсмертну істоту, що існує й існуватиме завжди незалежно від окремих воль окремих його мешканців, – чи не найсильніший з численних магнітиків притягнення читацької уваги.

Десь тут простежується зв'язок з тим, з чим багато років пов'язаний Сергій Тихий – з журналістикою. Адже досі це ім'я було пов'язане, переважно, з газетярством – «солодкою каторгою» газетного редактора – цього дивовижного світу, який відходить, уже майже відійшов, безжально трансформований інтернетом. Це напрочуд точно і зворушливо передано в оповіданні «Привид газети». Але журналістські терміни ще не раз спадають на думку, коли занурюєшся в плетиво сюжетів. Мабуть, це тому, що кожне оповідання має те, що називається в журналістиці інформаційним приводом, давайте тут назвемо його суголосним часові «емоційним приводом». Іноді він сформульований гранично прямо, як післяслів'я до Майдану («Горіла шина па-ла-ла»), як чесний погляд на те, що Україні ще випаде пережити («День, коли не закінчиться війна»), а іноді автор ставить читача на місце героя, запрошує розібратися самостійно, чого хоче «дивна жінка», якій стає незатишно на «білому пароплаві кохання» («Хлопчик-Дівчинка, або Діамант з колекції тьоті Наді»). І тому, передусім, це актуально – те, про що оповідання Сергія Тихого. Це на часі, це запитання, відповідей на які не уникнути, як от перехід пересічного російськомовного киянина Олега П. на українську («Повнота часу»).

Не знаю, чи сподобається книга тим, хто називає революцію Гідності «переворотом» і переконаний, що сотням тисяч її учасників «платили американці». Сумнівно. Але для автора Майдан Незалежності, безумовно, не просто одна з найупізнаваніших локацій столиці. Майдан – дуже особистісна історія, пропущена через власне пережиття кожного «дозрілого» українця. І разом з тим Майдан – це глобальний масштаб, місце сили Вічного міста, а те, що там відбулося – це однозначно цивілізаційний вибір вільних громадян України. І вибір цей невідворотний, як вічний процес удосконалення світу і кожного з нас. Оповідання «Горіла шина па-ла-ла» фіксує це напрочуд точно. Бо «Майдан – це як кохання, неможливий Майдан з розрахунку».


Журналіст, прозаїк Сергій Тихий. Кібернетик за освітою працював у «Комсомольском знамени», брав участь у створенні газет «День» і «Всеукраинские ведомости», у 2002-му створив «Газету по-киевски»
Журналіст, прозаїк Сергій Тихий. Кібернетик за освітою працював у «Комсомольском знамени», брав участь у створенні газет «День» і «Всеукраинские ведомости», у 2002-му створив «Газету по-киевски»

Авторові вдається виходити на «вищі матерії» через прості, здавалося б, але дуже виразні художні деталі, й це ще одна з родзинок книги. Борис, центральний персонаж оповідання «Ізкор», прилітає з онукою з Ізраїлю до України через тридцять років після від'їзду, провідує рідні могили – зокрема, на закинутому єврейському кладовищі у Коростишеві. Борис читає там поминальну молитву – Ізкор – і цей епізод є одним з найзворушливіших і найпереконливіших у книзі. Саме в цей час у небі над цвинтарем набирає висоту маленький беспілотник-квадрокоптер, запущений кимось «за кадром», мабуть, заради забави. За ним слідкує Наомі, внучка Бориса, народжена в Ізраїлі, де всі дівчата проходять строкову службу. «Читати і розшифровувати дані аерофотозйомки з безпілотника – це її військова спеціальність. І Наомі чітко уявляє собі, що видно зараз на екрані монітора. Камера піднімається вгору – дрібнішають деталі – похилені пам’ятники, зарослі травою горбки, строкаті осінні кущі та дві людські фігури посеред старого, покинутого цвинтаря. І вона, Наомі, ніби спеціально, вдягла сьогодні комбінезон свого улюбленого «маскувального» зеленуватого кольору. І навіть дідова лискуча лисина, покрита кіпою, уже не демаскує. Все зливається поволі, чим вище піднімається око камери. Деталі уже зовсім дрібні, ще дрібніші... І вже не розбереш – де тут живі, а де мертві… Залишається земля. Все є ця земля». Так закінчується це оповідання, ніби унаочнюючи вертикаль, через яку на нас дивиться вічність, але не лише це, а ще й «золотий ланцюг», яким прикуте до рідної землі серце.

«Вони знають, а я вірю», говорить у своєму внутрішньому монолозі колишній тележурналіст Саша («Горіла шина па-ла-ла»). Цей монолог, по суті, життєве кредо героя, вражає, як то кажуть, до мурашок. Власне, це сконцентрована суть теорії Гумільова про пасіонарність як рушійну силу історії та місце сили самої «Машини життя». І тому ти фізично відчуваєш, що консерватизм – це не про цю книжку і не про її автора. А втім, обійдемося без перебільшень… Ретрогради, звісно, в житті теж потрібні, як за Бердяєвим: потрібне застійне середньовіччя – щоб накопичити сили людства для сходження палаючої зірки Ренессансу.

І ще дуже важлива річ. Я би назвала її «безперервністю киянства», єдності Вічного Міста і людей, які в ньому – жили, живуть і житимуть. Саме на цьому тлі, якщо розібратися, розвивається історії збірки – «Пуп Києва», «Синє і жовте», «Щастя архітектора Торбасюка». Нарешті, «Машина життя», чотирнадцяте оповідання у вінку, яке дало назву всій книжці. Воно таким завершується діалогом:

« – Кожний, хто тут народився, вперше входить у Київ через Золоті ворота. Може, тому я все про вас і знаю?

– Ну, нехай, так всі нові кияни входять до Києва через Золоті ворота. А виходять як?

А ніяк не виходять! Тут ми всі і залишаємось. Назавжди».

Як і належить, вінок оповідань, подібно до вінка сонетів, закінчується «Мадригалом». У «Машині життя» це фактично післямова, де автор уже розкриває мету, творчі особливості задуму і, водночас, ніби пропонує нам озирнутися на прочитане: чи вдалося те, що хотілося передати? Дух Києва та киян, Вічного Міста та його «аборегенів» – причому, не в загальниках, а в дуже конкретних, часом, пронизливо точних деталях, які ми, зазвичай, не помічаємо. Наскільки це вдалося авторові? Рецензент каже «так», розуміючи, що це питання, на яке, зазвичай, має дати відповідь кожний читач.

В останньому абзаці автор пропонує читачам таки спробувати скласти мадригал, як належить, з перших речень усіх оповідань. Включаючись у таку гру і знову відчуваючи бажання «продовження бенкету», раптом усвідомлюєш, що книга на цьому не закінчується. І що остання новела цілком могла б бути першою в «Машині життя – 2». Як і в реальному житті, де кінець водночас завжди є початком.

Олена Качуренко, для «Главкома»


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Натисніть «Подобається», щоб читати
Glavcom.ua в Facebook

Я вже читаю Glavcom в Facebook

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies

На ескалаторі життя. У світ вийшла книга про Київ та киян