Місяць у клітці без світла. Як 35 чихуахуа вирвалися з Маріуполя
Евакуація
Ірина Петрова встигла врятувати усіх своїх собак до того, як їхній дім став руїною
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ірина Петрова мешкала у власному великому будинку у Маріуполі, зі старенькою мамою і 35 собаками породи чихуахуа. Працювала, розводила собак, їздила на виставки. Знаменитий серед любителів «чихів» розплідник Iz doma Petroff процвітав.
24 лютого Ірина прокинулася від вибухів. Варіантів евакуюватися з лежачою мамою і 35 собаками на той момент не було. Поступово у її районі зникли електрика, зв’язок, водопостачання і газ. Що з рідними – невідомо, окуповане місто чи ні – теж. Ситуацію погіршувало те, що Ірина, маючи два штучні суглоби, не могла ходити на великі відстані, а користуватися машиною боялася, адже рашисти відбирали транспорт, вбивали водіїв.
Незадовго до евакуації у вас померла матір. Ви змогли її поховати?
Ні. Мама померла тихо, спокійно. Я заплющила їй очі, прочитала молитву, але поховати не змогла, бо кладовище обстрілювали. Попросила сусідів, вони перенесли її у сарай. Від обстрілу сарай завалився і мама опинилася похованою під уламками. Коли я повернуся додому, я віддам тіло моєї матусі землі. Цей обов'язок на мені висить і я його виконаю.
Коли у вас з'явилася можливість евакуюватися?
Спочатку її не було, як і зеленого коридору. Не пропускали навіть жодної гуманітарки.
Після смерті мами, донька забрала мене до себе. Через дорогу від її будинку був будинок зятя сестри. Загалом у цих двох будівлях ховалися 40 людей. Додалася ще й я. Ось так колективно ми виживали.
Молодь ходила по воду, розвідували, де які є джерела і струмки. Коли випадав сніг – збирали його, топили, кип’ятили, пили. Після
дощу та снігу збирали воду з ринв, теж кип'ятили, вона йшла на побутові потреби.
Коли з’їли все, що встигли прихопити з дому, брали щось втридорога у перекупників. Їли один раз на день. Вранці пили чай, каву. Вирили ямку у землі, обклали цеглою, знайшли якісь форми і стали самі випікати хліб.
Де у цей час були ваші собаки? Увесь місяць, поки ви залишалися в охопленому бойовими діями Маріуполі, вони взагалі не виходили з будинку?
Так, вони боялися виходити надвір через постійні обстріли. Коли не стало світла, я була змушена закрити їх у вольєрах, бо боялася впасти і травмуватися у темряві, підняти мене було би вже нікому.
У мене було 30 собак, з яких шість – старенькі, і ще п’ятеро цуценят. Неможливо було їх вивести надвір. Вони дуже боялися. Навіть коли у рідкісні паузи між обстрілами я виносила їх на руках, вони рвалися додому.
Коли донька забрала мене до себе, один раз на 2-3 дні ми вибиралися погодувати собак, які залишилися у моєму будинку. Насипали багато сухого корму, наливали воду.
Сусідні будинки були вже були розбомблені, а нас Бог все милував.
Виїзду з міста не було. Люди під'їжджали до Драмтеатру, цілодобово чекали на якійсь централізований виїзд, але такої можливості все ніяк не траплялося. І от якось ми дізналися, що одна колона пройшла. Наступного дня зять мені сказав, що я маю годину на збори.
Я одразу рвонула до собак. Склала сидіння в автівці (у мене універсал), діставала їх із вольєрів і запихала до машини. І постійно перераховувала, дуже боялася когось забути. Зрештою вони так і їхали навалом, одне на одному
Вдалося завантажити корм і якимось дивом я навіть захопила всі їхні документи. Собачі лежаки, переноски, повідки, одяг (чихуахуа взимку дуже мерзнуть, – «Главком») рулетки теж не забрала, побоялася затримати виїзд і зірвати евакуацію. Тим більше, що я у своїй машині вивозила не тільки собак, а і ще одну людину. Тож покидала у салон те, що встигла, закрила будинок і ми рушили у невідомість.
З Маріуполя виїжджали колоною, дуже довго. По нас не стріляли. Паливо було, але мало. Заправитися не було де. Готівки у багатьох не було. Холодно, мороз -7. Тих, у кого закінчувався бензин, чіпляли на буксир ті, у кого він ще був. Мене тягла донька, це було вперше і для неї, і для мене. Страшно, темно, машина некерована, двигун не працює, замерзає скло, навколо – вже не наші блокпости. Мені дуже пощастило, що син жінки, яку я везла, виявився досвідченим водієм, пересів за кермо моєї машини і допоміг доїхати.
Добралися до Токмака, там нас розмістили у монастирі. Ченці дали притулок, нагодували, ми переночували, поїли. А ще вони нас заправили паливом!
Собачки мої у багажнику весь цей час були. Ми їх закутали у ковдри, вночі вставали, прогрівали машину, щоби вони не мерзли.
З Токмака доїхали до Запоріжжя без пригод для нас, але п’ять машин, що їхали за нами, були розбиті. Коли ми вирвалися (на контрольовану територію, – «Главком) і побачили український прапор та українських солдат, розплакалися від щастя. Потім плакали, коли волонтери і солдати на в'їзді у Запоріжжя прямо у вікна наших машин стали пхати продукти, банки з тушонкою, печиво. Запитували, де діти і несли туди солодощі.
У Запоріжжі нас зустрічали друзі, Привезли нам паливо, каструлю теплого супу, два мішки їжі собакам, амуніцію, напувалки та найголовніше, вони забрали моїх цуценят. Тих діток, які росли у темряві, не бачили білого світла та майже не рухалися, через що захворіли на рахіт. Двох старших вони вже прилаштували у добрі руки. Інші підростають, поступово одужують.
Вже у Запоріжжі я написала на Facebook, що ми у безпеці, що мої собаки трохи пошарпані, брудні, після місяця у вольєрах, але живі, я всіх вивезла. І з різних куточків країни, з-за кордону почалися дзвінки, листи, грошові перекази. Це було настільки зворушливо, відчувати таку потужну підтримку, навіть знову захотілося жити.
Подруга з Одеси, теж власниця розплідника, коли дізналася, що ми їдемо до Кременчука, бо у моїх дітей там хороші друзі, кинула клич із проханням допомогти у розміщенні. Відгукнулися дуже швидко, зовсім незнайомі мені люди прийняли та розташували усіх моїх собак на своїй прибудованій кухоньці у промзоні. Собаки були просто очманілі від усього пережитого. А я стала думати, що з ними робити тепер, на що утримувати і як усьому дати лад.
І я навіть не уявляю, як люди дізналися, можливо, хтось зробив публікацію на Facebook, але різні незнайомі стали дзвонити і пропонувати допомогу. Місцеві волонтери дали дві великі клітки, стали приводити людей, які зголосилися взяти собак на перетримку. Десятьох забрали за лічені дні.
Дуже важко мабуть було віддавати своїх собак
Дуже. Я усвідомлювала, що можливо, віддаю їх назавжди. Рвалася душа, але розуміла, що зобов'язана дати їм нормальне життя.
Довелося віддати свого трикратного чемпіона України, двічі володаря титулу Best of the best of breed… Цей собака – душа, з дуже легкою вдачею, він звик до виставок і спілкування, але після перенесеного жаху у нього, коли чув сирени, почали траплятис судоми. Я брала його на руки, закутувала у ковдру, колихала, заговорювала. Тому його віддавала тільки з умовою, що він буде у сім'ї єдиним улюбленцем.
Як у них справи зараз?
Собаки потрапили до чудових родин. Я віддавала безкоштовно, аби тільки прийняли, аби любили. Єдине, про що просила: якщо не складеться і раптом зрозумієте, що цей собака вам не підходить – поверніть.
Ніхто не повернув. Ми зідзвонюємося, розмовляємо з їхніми новими сім’ями, їх вбирають у гарний одяг, мені надсилають фото та відео того, як вони ніжаться у ліжку. І я їх із цих родин вже не забиратиму. Люди їм душу віддали, серце подарували. Це не цуценята, а дорослі собаки, діти війни з поламаною психікою, зі своїми складнощами. У деяких виникли проблеми з туалетом. Тепер, коли вони все це подолали – нехай живуть щасливо у нових родинах. І я заспокоїлася, перестала за ними тужити.
Чи був момент, коли здавалося, що все, сил боротися більше немає?
Ні, такого не було, бо мене дуже підтримували. Україна настільки згуртувалася... Напевно, мені треба було пережити усе це, щоби усвідомити, які у нас в Україні чудові люди.
Ваш будинок у Маріуполі зруйнований?
Так, будинку немає, він розбитий та згорів повністю. У нас вся вулиця згоріла.
У доньки зруйнована частина будинку, у брата – квартира, у будинку зірвало дах. Повертатися нікуди, але ми все одно повернемося.
Вам, напевно, відома доля інших кінологів із Маріуполя. Розкажіть про них.
З тих, хто має розплідники чихуахуа, я знаю тільки одну людину, якій теж вдалося вибратися. При цьому, якщо ми змогли врятуватися цілі та неушкоджені, то у Наталії Корованенкової, власниці розплідника Sun of The Water, ситуація набагато трагічніша.
Вона жила у дев'ятиповерхівці на сьомому поверсі, і до них прилетів снаряд. Уламками завалило її, сина та чотирьох собак. Вона вибралася, відкопувала сина і вже потім собак. Одразу не змогла. Близько п'яти днів вона це робила. Збиралася із силами і знову йшла. І врятувала їх. Зараз вона у Нікополі, собаки усі живі. Знаю, що вкрай важко виїжджали, вона у дуже пригніченому стані.
Знаю, що одна із заводчиць досі у Маріуполі, у неї нема машини, а щоби вивезти собак, потрібен мікроавтобус. Її донька намагається знайти когось.
У ще одному розпліднику – дуже трагічна ситуація. У них були собаки-чемпіони, найвищий клас. Пряме влучення – немає ні будинку, ні собак. Власники на Facebook написали про те, що трапилося і більше на зв'язок не виходили. Я дуже їм співчуваю, неможливо словами передати, який це біль.
Хтось, наскільки я знаю, був добровільно-примусово вивезений у бік Росії, але я вірю, що це тимчасово, бо вони дуже хочуть і намагаються повернутися в Україну.
Ви змогли знайти відповідь на питання, як жити далі?
Поки ні, але знаєте, нині у мене не все так погано. Знайшовся маленький дачний будиночок без зручностей, де ми влаштувалися з собаками. Мені зробили вольєр на вулиці – це таке ніби і маленьке, але при цьому велике щастя, бо собаки тепер можуть гуляти на вулиці та вільно пересуватися.
Щоправда у цьому будиночку не можна зимувати, він літній, тому дуже гостро стоїть питання пошуку житла у Кременчуці чи на околицях, бо мої рідні тут. Але це не так просто, коли маєш 20 собак, у квартиру мене, звичайно, з усіма ними не пустять. А я розумію, що зимувати доведеться тут, бо повертатися поки нікуди.
На жаль, я втратила і роботу, до цього працювала 35 років у «Маріупольгазі». Чудове було підприємство, гарні люди, робота була прекрасна. Зараз знайти щось тут буде непросто. Але найголовніше, що ми живі.
Вела розмову: Юлія Стріжкіна – журналістка, волонтерка, членкиня World Dog Press Association, яка курує діяльність ЗМІ на найбільших виставках собак.
Повна версія інтерв'ю (відео) російською
Коментарі — 0