Кавказький ґудз Анґели Меркель

Німецькі мас-медія обійшла знимка, на якій Анґела Меркель, стоячи на пагорбі біля села Одзісі, біля смуги розмежування, вглядається через армійський бінокль у пейзаж Південної Осетії. Там передовсім видно російську казарму, потужне збільшення дає бундесканцлерці можливість навіть роздивитися самих вояків-«миротворців».

«Це – сучасне Грузії, таким може стати майбутнє України», – можливо, саме такі думки ґенерує в голові пані Меркель побачене в бінокль. Принаймні кілька разів під час гостини у грузинів німецька гостя порівнювала ситуацію в Україні й Грузії у аспекті російської інвазії.

«20 відсотків нашої землі перебуває під російською окупацією. Росія не дотримується умов мирного договору. Тому підтримка Німеччини і Європи загалом є для нас дуже важливою», – нарікав під час зустрічі з Анґелою Меркель у Тбілісі прем'єр-міністр Грузії Мамука Бахтадзе. Бундесканцлерка запевнила свого візаві, що чітко заявила російському президентові Володимирові Путіну свою позицію щодо цієї проблеми. Але…

«На жаль, попри суттєві зусилля, ми не досягли великого поступу. І тому я можу вас поки що лише запевнити, що ця несправедливість не буде забута, вона не зникне з порядку денного, а завжди буде одним з його чільних пунктів», – запевняла Меркель, маючи на увазі не лише Абхазію та Південну Осетію, а також Крим і Донбас.

Вона нагадала, що ще під час свого останнього візиту до Тбілісі, який відбувся майже десять років тому, незабаром після укладення угоди про перемир'я після п'ятиденної війни, вона вимагала виведення російських військ з території Грузії. Утім поки що всі зусилля Заходу в грузинському питанні не мали успіху. Схвалений ще десять років тому план зі шести пунктів Кремль нахабно іґнорує.

Чи можна грузинський прецедент екстраполювати на українську ситуацію? До певної міри так. Бо й дійсно, ситуація не покращується ні з Донбасом, ні, тим більше, з Кримом. Кремль не бажає виконувати Мінські угоди, продовжує ганяти до Донбасу «гуманітарні вантажі», відряджає туди своїх військовиків. А кримське питання навіть не бажає дискутувати.

Утім різниця полягає у санкційному тиску Заходу. За Грузію в цьому аспекті не заступилися ні Вашінґтон, ні Брюссель. А от за окупацію українських земель Москва отримала санкції, які Європейська Унія не поспішає скасовувати чи пом’якшувати, а Сполучені Штати, навпаки, посилюють тиск штрафних заходів, доводячи їх до рівня «нищівних». Це ще не змусило Кремль стати поступливим, але принаймні існує певна надія.

Тбілісі теж має підставу плекати надію на вирішення проблеми. Вона полягає у відкриті для країни дверей до НАТО і ЄУ, про що не забула нагадати Анґела Меркель під час свого візиту. Причому відкриті ці двері нині ширше, ніж для України. А варто нагадати, що навесні 2008 року Німеччина (поруч з Францією) була тією країною, яка категорично виступила проти надання Грузії та Україні Плану дій щодо членства в НАТО. Нині ж позиція Берліна кардинально змінилася.

Бундесканцлерка похвалила грузинський уряд, який зумів «домогтися вражаючого економічного поступу» і очевидних успіхів при проведенні численних проєвропейських реформ. У Берліні вельми позитивно відгукуються також про успіхи грузинів у боротьбі з корупцією. А Міжнародний валютний фонд очікує в 2018 році зростання ВВП Грузії на вражаючі 4,5 відсотка. 

З іншого боку, Грузія застрягла в своєму соціальному розвитку. Територіальний конфлікт, внутрішня політична нестабільність заважають зв'язкам із Заходом і роблять країну не надто привабливою для інвесторів.

Тому бундесканцлерка, аби не породжувати зайвих надій в грузинів, щиро зазначила, що за Угодою про вільну торгівлю та асоціацію з ЄУ, запровадженням безвізового режиму і принциповою згодою на майбутнє членство в НАТО, ще довго не буде реального повноцінного членства. Водночас вона наголосила, що вже нині Європа прагне зміцнити відносини з Грузією і продовжити підтримувати її на шляху подальшого економічного розвитку.

Тема російського втручання проходила червоною ниткою й через візит Анґели Меркель до Вірменії. У травні цього року на хвилі «оксамитової революції» колишній лідер опозиції Нікол Пашинян став новим вірменським прем'єр-міністром. З ним пов’язують надії на певну окциденталізацію зовнішньополітичного вектора Єревана. Принаймні новий уряд активно взявся за реалізацію прозахідних реформи і оголосив війну корупції. 

У Кремлі ж нещодавно висловили обурення тим, що вірменські компетентні органи відкрили справу проти вірних союзників Росії з числа колишніх керівників Вірменії. Передовсім йдеться про слідство щодо колишнього президента країни Роберта Кочаряна за звинуваченням в поваленні конституційного ладу, а також порушення справ проти колишнього міністра оборони країни Мікаела Арутюняна і генерал-полковника Юрія Хачатурова, колишнього начальника генерального штабу Вірменії, нині генерального секретаря Організації Договору про колективну безпеку – спонсорованого Кремлем військового блоку лояльних Росії режимів. Через це міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров різко розкритикував чинне вірменське керівництво. «Події останніх днів йдуть врозріз з недавніми заявами нового керівництва Вірменії про відсутність намірів влаштовувати переслідування своїх попередників за політичними мотивами. Те, що відбувається там, не може нас не турбувати, в тому числі і з точки зору завдань нормальної роботи тих організацій на теренах СНД, в яких бере участь Вірменія», – обурювався керівник російського зовнішньополітичного відомства.

Водночас Пашинян невпинно повторює, що хоче зберегти тісні взаємини з Росією і в царині економіки, і в сфері безпеки. Вірменія поки що занадто слабка, аби давати собі раду самостійно. Підживлюваний Росією карабахський конфлікт не дає можливості країні нормально розвиватися. Тому новий прем'єр Вірменії не прагне суттєво ревізувати взаємини з Росією, від якої республіка в будь-якому випадку повністю залежить у сфері енергетичної політики. Єреван також не ставить під сумнів своє подальше членство в Євразійському економічному союзі.

Тим не менше, нове вірменське керівництво, як і тамтешнє суспільство, прагне отримати від Євроунії, й зокрема від Німеччини, сигнал про потенційне зближення. Зокрема, Єреван вже давно пробиває в Брюсселі угоду про вільну торгівлю з ЄУ. «Ми з великою увагою стежимо за процесом змін, який розпочався, оскільки вони явно спрямовані в бік європейських норм», – зазначила Анґела Меркель. Розуміючи всю пікантність вірменської ситуації, німецька гостя намагалася, всіляко підтримуючи звернення вірмен до європейських цінностей, не провокувати при цьому Москви.

Ще одне дражливе питання – геноцид, який турки влаштували щодо вірмен 1915 року. Бундесканцлерка, звісно, відвідала меморіал жертвам геноциду у Єревані. Проте у своїх промовах всіляко уникала самого слова «геноцид» і звинувачення Туреччини. Тут вже їй треба було зважати, аби не спровокувати Анкару напередодні зустрічі з турецьким президентом Реджепом Таїпом Ердоґаном.

Далі у кавказькому турне пані Меркель був Азербайджан, який теж нівроку зазнає тиску Москви, але головним чином непрямого – опосередкованого, через Вірменію.

Візит до Баку почався з невеликого дипломатичного скандалу. Азербайджанська влада заборонила в’їзд до країни депутатові Бундестаґу від ХДС Альбертові Вайлеру (Albert Weiler), котрий є заступника голови парламентської групи дружби з Кавказом. Справа в тому, що той порушив азербайджанське законодавство, відвідавши окупований Вірменією Нагірний Карабах без санкції Баку. Меркель довелося змиритися, а Вайлерові – повертатися до Німеччини, так і не ступивши на азербайджанську землю.

Меркель у турне, окрім депутатів Бундестаґу, супроводжували й німецькі бізнесмени. Тому однією з провідних тем перемовин у Азербайджані (так само, як перед тим у Грузії і Вірменії) були правові гарантії західним інвесторам. За інформацією з німецьких урядових кіл, це питання порушували під час зустрічі бундесканцлерки з азербайджанським президентом Ільхамом Алієвим.

Азербайджан зі своїми багатими нафтогазовими родовищами залишається ключовою країною так званого Південного газового коридору. Проект газогону з Азербайджану та інших країн прикаспійського реґіону міг би значно знизити енергетичну залежність Європи від Росії. Тому цю тему теж порушували на зустрічі німецької делегації з азербайджанським керівництвом.

Водночас Анґела Меркель не оминула й теми прав людини. Їхнє порушення в цій країні, на думку багатьох німецьких правозахисників, настільки значне, що вони взагалі відмовляли німецьку лідерку від відвідин Баку й потиску руки Алієву. Адже, коли представники ЄУ нагадують Баку про норми правової держави, там це сприймають як втручання у внутрішні справи своєї країни. Меркель же зазначила з цього приводу, що проблему можна вирішити лише тоді, коли «розмовляємо одне з одним, а не іґноруємо одне одного». 

Цікаво, що і у Вірменії, і в Азербайджані Анґела Меркель наголошувала, що Німеччина готова «взяти на себе відповідальність» і посилити підтримку мирного врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі. Хоча в Єревані дивляться на цю проблему зовсім по-іншому, аніж в Баку. Дивляться, можна сказати, з цілком протилежних позицій, які навряд чи вдасться звести під один знаменник.

Який підсумок можна підбити під кавказьким турне бундесканцлерки? Навряд чи її перемовини з можновладцями Грузії, Вірменії та Азербайджану приведуть до суттєвого поступу мирного процесу в реґіоні чи інших позитивних зрушень. Утім вже те, що одна з найпотужніших держав Європи виявляє цікавість до цих республік, не може не надихнути їхніх мешканців. Можливо, вдасться малими кроками здійснювати їхню інтеґрацію у західний світ, відтягаючи від Москви, котра вперто й не без успіхів намагається підім’яти Кавказ під себе.