Євген Сверстюк: Перед молоддю зараз стоїть вибір: або будувати, або тікати

Євромайдан стоїть у Києві майже півтора місяця. Ані влада, ані опозиція та громадянське суспільство не хочуть поступатися. Одні створюють штучні майданчики начебто для пошуку компромісу, а інші начебто погоджуються взяти у ньому участь.

Відомий український філософ і дисидент Євген Сверстюк в інтерв’ю «Главкому» розповів, що спонукає людей продовжувати стояти на Майдані, наголосив на відсутності великої різниці між східняками і західняками, а також спробував спрогнозувати, чим закінчаться одні з найтриваліших протестів в історії України.

Євгене Олександровичу, незважаючи на великі протестні настрої, які спостерігаємо останніми роками в Україні, мало хто міг прогнозувати новий Майдан, і таку його тривалість. Тим не менш вимоги народу влада досі не виконала, але люди не розходяться. Що їх тримає на барикадах?

Майдан – це акція і політична, і громадська. Майдан має цілком чіткі політичні вимоги. Принципова вимога – підписання Асоціації (з ЄС – «Главком»). Ця вимога залишається незмінною і Майдан її обстоює, тому досі стоїть.

Ви думаєте, це зараз основна вимога?

Так, це – основна. Це не я думаю, це взагалі те, що зібрало Майдан. А вже потім, коли влада порушила елементарні громадські норми, і насильством розправилися над молоддю – це вже друга хвиля Майдану, але вимога залишається тією самою. Суспільство змінюється. Те суспільство, яке чекало, – це одне. Те, що воно вийшло на Майдан з вимогами, – це інше суспільство, інший рівень політичної і громадської зрілості. Коли сотні тисяч людей приїжджають з різних кінців України на Майдан відстоювати свої вимоги і свої права, і коли підіймається уся молодь – це дуже серйозно для України і симптоматично приймається світом як явище надзвичайне і рідкісне.

За часів незалежності було декілька великих протестів: у 2001-му, детонатором якого стало вбивство Георгія Гонгадзе, 2004-й рік – Помаранчева революція, і нинішній Євромайдан. У чому між ними схожість та відмінність?

Зараз Майдан набагато серйозніший і принциповіший. Перший Майдан (Помаранчева революція, «Главком») вимагав чесних виборів і був протестом проти фальсифікацій на виборах президента. Коли це було усунено, то і Майдан розійшовся. В той час вимоги були дуже конкретними і ситуація була теж цілком конкретною. В даному разі ідеться про вибір народу свого геополітичного курсу, про вибір молоддю свого майбутнього. А якщо сказати простіше, то – будувати, чи тікати.

За довгі тижні життя Майдану було небагато спроб знайти компроміс, оскільки сторони конфлікту спілкуються мовою ультиматумів. Одна з небагатьох спроб – так званий круглий стіл за участю президентів, представників громадськості і опозиційних політиків. Ініціативна група «Першого грудня», до якої ви входите, відмовилася брати участь у ньому участь, мотивувавши рішення штучністю і нещирістю такого круглого столу. Якщо цей круглий стіл – імітація спілкування і влада не бажає справжнього діалогу, то як вийти із ситуації, які механізми для діалогу ще не вичерпані?

Влада не готова (до діалогу – «Главкому»). Влада за своїм характером посткомуністична. Як совєцька влада ніколи не була готова розмовляти з народом, іти на якісь поступки, так само і ця влада. Але все ж є велика різниця між совєцькою і цією. Совєцька мала дуже велику підпору кулеметами, гарматами, і великим терором, відсутності прав і відсутності гласності. А нині цій владі перед телекамерами доводиться бути демократами, або вдавати демократів. Ця влада не йде на переговори, але якоюсь мірою думає над своїм становищем. Зокрема, звільняє чиновників, винних у побитті (студентів в ніч з 30 листопада на 1 грудня – «Главком»), це теж є поступкою. Звичайно, цього не збиралися робити, але змушені були. Влада, зрештою, трохи змінює тон в розмові. Залишається тільки варіант переговорів, постійний, наполегливий і непоступливий. Тому що так просто люди з цього Майдану не зійдуть.

Лідери трьох опозиційних сил закликають Майдан не розходитися. Серед громадських активістів немає одностайності в настроях. Хтось виступає за продовження мирного протесту на Майдані, хтось за те, аби перенести тиск на владу до областей, міст і районів, або й перейти до активних дій, поновивши блокування адмінбудівель, чи рушити до Межигір’я, до будинку президента Януковича. Як має вчинити Майдан нині?

Я сказав би, що настрій один і той же, але є різні спроби пошуку виходу із ситуації, що склалася, є різні тактичні варіанти. Потрібно сказати, що Майдан дуже непоступливий. Майдан не висловлює всіх своїх вимог, він хоче міняти систему. Для народу найголовніше – це перспектива вільнішого і більш гідного життя в своїй країні, а не зміна Азарова на якусь іншу особу.

А чи можливий успіх Майдану без єдиного лідера цього протесного руху?

Вже зараз багато чого досягнуто. Це об’єднання громадських лідерів і політичних, це спроби знайти спільну мову, що теж нелегко. Але люди вчаться домовлятися, вчаться інших демократичних форм співжиття.

Тобто ви вважаєте позитивним той факт, що громадянський і політичний Євромайдани об’єдналися на початку грудня?

Якщо вони знайшли за потрібне об’єднатися, значить вважають, що саме це потрібно для досягнення цілей. Там дуже багато було різних сегментів. Збоку мені судити важко. В цілому я думаю, що громадський Майдан має ще дозрівати.

Ви самі були на Майдані. Вочевидь, спілкувалися з різними людьми. Чим між собою відрізняються східняки і західняки, мешканці півдня і півночі?

Ті, які прийшли на Майдан, майже не відрізняються. Я взагалі не вірю в те, що є велика відмінність між регіонами. Справа в тому, що Східна Україна і Південна накриті російською лжеінформацією. Українських газет там не купиш. От і вся різниця. І, відповідно ЗМІ (чужинські, - «Главком») баламутять людей. На Західній Україні набагато вільніше. Там і розвиток більший, і взагалі культурний розвиток вищий, і був завжди вищим. Різниця в рівні спілкування, в рівні розвитку, в рівні культури, в рівні громадських стосунків. Якщо подивитися на обличчя мера міста Харкова і мера міста Львова, то можна подумати, що це різні цивілізації. Але Харків міг вибрати пристойного мера також. Думаю, завдання Харкова є дорости до того, щоб вибрати такого мера собі. Але ми теж мали «Космоса» (Леоніда Черновецького – «Главком»).

Події 2004-го року назвали революцією. Протест на Євромайдані також називають революцією. Але під цим терміном розуміють докорінну зміну системи , а не зміну облич. Наразі жоден з цих масових протестів не призвів до зміни системи, то чи є коректним називати Євромайдан революцією?

Я думаю, Євромайдан є більше підстав називати революцією, аніж Помаранчеві події. Докорінні зміни – це питання умовне. От більшовики свій переворот назвали революцією, а які докорінні зміни відбулися? Змінили людей освічених на пролетаріат при владі, а докорінних змін не було. Ті самі трамваї, як казав Маяковський, їздили вчора і сьогодні. Я думаю, що революцію слід вимірювати серйозністю вимог, і соціальних, і політичних.

Громадська організація «Майдан», яка була створена через місяць після початку протесту, за задумом, має стати масовою об’єднавчою надпартійною структурою, новим Рухом. Наскільки ефективною він може бути, від чого це залежить, та й взагалі, як ви ставитеся до цього проекту?

«Майдан» пропонує кожному своє місце, майданчик, щоб зберегти той дух наполегливості і вимогливості. Адже борються не тільки тоді, коли президент не підписав (Асоціацію з ЄС – «Главком»). В будь-якій країні Європи борються за свої права, борються проти чиновництва і проти всяких інших порушень постійно. Це умова життя демократії. Штиль існує тільки в Росії.

Як ви думаєте, чи є небезпека репресій, і чи будуть здатні політики захистити звичайних активістів в разі тиску і погроз на їхню адресу з боку влади після завершення Майдану?

Коли народ вийшов на Майдан з гаслом «Не бійтеся!», то це серйозно. Не бійтеся зараз, не бійтеся потім переслідувань. Поки що держава зрозуміла, що потрібно відпустити усіх репресованих на Майдані. Це вже дуже важливо. Далі вона повинна зрозуміти, що цькувати, вистежувати, звільняти з роботи і так далі вже не вийде. Тобто це може пробувати, але це завжди відбуватиметься з великим скандалом. Одна справа – народ заляканий. А інша – народ, який вийшов на Майдан. Думаю, що політична опозиція готова боротися за активістів, якщо виникне така потреба захищати. Не знаю, наскільки вони будуть послідовними, але в цілому готові. Таким чином вони виконуватимуть свої зобов’язання перед виборцями.

В одному зі своїх попередніх інтерв’ю ви говорили про те, що Євромайдан працює на перспективу, вчить суспільство. Вчила суспільство і Помаранчева революція. Які уроки ви бачите засвоєними суспільством, а які ще ні?

Якщо говорити про суспільство – це одне. Якщо говорити про конкретних людей, які були на Майдані – це інше. Краще говорити про конкретних людей. Дуже часто ті, хто був на Майдані у 2004-му прийшли знову, уже з дітьми. Це і показово, це є одним з уроків. Народ відчув, що він щось значить. Досі ці рухи (протести) закінчувалися обманом і рідко коли влада йшла народові назустріч. У випадку того Майдану все ж таки домоглися тієї цілі, заради якої стояли. Я думаю, що дуже багато уроків буде і з цього Майдану: і політичних, і психологічних. Багато уроків, якщо влада вміє робити висновки, то вона має вже зараз їх засвоїти. Адже вона спершу думала, що може таким собі придуркуватим ілюзіоном обійтися, мовляв, давайте ставити ялинку і робити каток. Але коли люди зібралися, вона зрозуміла, що має справу з народом і потрібно з ним рахуватися. Я думаю, що багато уроків індивідуальних люди винесуть, і багато уроків загальнонаціональних. От така форма української боротьби, тим більше, що зараз іншої бути не може в нинішніх посттоталітарних суспільствах.

Скільки ще триватиме Майдан і чим він завершиться?

Думаю, він завершиться спробою діалогу. Біда в тому, що ті люди від «Регіонів» ( ходять на свій Майдан й крутять ролики, замість того, щоб розмовляти. Чечетов розповідає про бабусю, яка любила Леніна, і про розстріляних німцями євреїв. Це не є діалог, це не є чесно, це не є розумно. Очевидно, серед людей з «регіонів» є чимало розумніших, які відчувають, що потрібно щось змінювати. З іншого боку вони бояться змінювати. Бо якщо почнуть говорити правду, то партія розсиплеться.