Волонтер Роман Синіцин: Є купа людей, які спалили по 5-6 танків

Волонтерський рух України почався з революції на Майдані. Тоді тисячі людей абсолютно безплатно допомагали одне одному від приготування їжі до надання медичної допомоги і оперування поранених, коли почалася стрільба на Інститутській. Згодом із початком російської агресії волонтерський рух перекваліфікувався на допомогу армії і переселенцям. За гроші волонтерів куповували не тільки військову форму, а й автомобілі і навіть бронетехніку. Багато хто тоді жартував, мовляв, Міноборони має вчитися у волонтерах як собі допомагати. З часом держава частково навчилася забезпечувати солдатів найнеобхіднішим, задовольнила потребу вояк у формі, касках і бронежилетах, в країні почали виготовляти нові і ремонтуються старі броньовані авто. Однак потреба у високотехнологічних, а від того і найдорожчих засобах захисту нікуди не ділася. Якщо безпілотники в Україні виготовляються у Києві і Харкові, то такі дорогі «іграшки» як тепловізори – ні, їх доводиться закуповувати за валюту за кордоном. І роблять це винятково волонтери. Вони закуповують також дорогі медикаменти, формуючи власні індивідуальні аптечки, які заміняють державні на фронті.

Допомогою фронту займається одна з найбільших волонтерських організацій України «Народний тил», яку минулого року створили Гергій Тука і Роман Синіцин з однодумцями. Є думка, що саме успішна волонтерська діяльність посприяла панові Туці в майбутньому призначенні на посаду голови луганської військово-цивільної адміністрації. Нині основний тягар координації в роботі Тилу лежить на плечах Романа Синіцина (псевдонім), з яким ми і зустрілися в столиці на Жилянській, 68, де вже більше року працює організація, де розташовані її склади.

Поміж рядів – коробки з медичними препаратами і вже зібраними, готовими до відправлення аптечками. – Державні аптечки Міноборони вони оцінюють у близько 800 гривень, а наші – $80 - $100. У державних немає кровоспинних засобів і бинти у них 1972 року виготовлення, а у нас все нове і якісне, - не без гордощів розповідає одна із працівниць волонтерського центру. В інтерв’ю «Главкому» координатор волонтерського проекту «Народний тил» Роман Синіцин розповів, чому звичайні громадяни стали менше жертвувати на допомогу армії, чим волонтерські персональні військові аптечки відрізняються від тих, які збирає Міноборони, а також про те, в чому полягатиме волонтерська допомога після того, як армія буде забезпечена тепловізорами в достатній мірі.

Обсяги волонтерської допомоги, якщо порівнювати з початком війни на Донбасі, суттєво впали. Це визнають і чиновники, і громадські активісти. Відчуваєте?

Якщо порівнювати з тим, що було рік тому, коли тільки почалося серйозне загострення, був Іловайськ, то тоді ми дуже мало спали, тоді в різні напрямки весь час по три-чотири машини відправляли. Звичайно, дуже відрізняється. Було, телефонують з-під Іловайська, кажуть, що немає медикаментів. Ми швидко вантажили і відправляли. Зараз ми збираємо за тиждень до однієї сотні коробок з допомогою. Надходження від людей, інтерес до цього всього, якщо це можна назвати інтересом, дуже сильно впав. Відсотків 60% у структурі надходжень – це надходження від бізнесу. Люди, які нам проектно допомагали минулого року і зараз допомагають. Надходжень на картковий рахунок «в стилі» 50-1000 грн практично немає, як відрізали. Пов’язувати це можна з багатьма факторами: люди виснажилися, у людей менше грошей, економічна ситуація в країні не сприяє. Крім того, є багато людей, які самі почали допомагати батальйонам (не через волонтерські організації). У кожного ж є якісь друзі-знайомі, яких мобілізували, які воюють. Я знаю десятків людей, які нам допомагали, а потім почали допомагати конкретним підрозділам самі. До нас вони підходять, ми їм щось даємо, якщо чого потребують, ми консультуємо, розповідаємо, що де краще купити, як завезти. Буває, самі беремося, возимо. Тобто все дуже сильно переформатувалося.

Волонтерський рух – це добровільний рух. Якщо люди безкорисно допомагають фронту, за рахунок чого вони живуть?

Наша організація одна з не багатьох, де люди не отримують гроші, зарплату. Наприклад, у «Народному проекті» Віталіка Дейнеги (Всеукраїнський центр волонтерів) сидять на зарплаті. Я не кажу, що це погано, це західна модель. Просто кажу, що у нас спочатку так повелося, що тут люди, які з нами більше року, і вони не отримують за свою роботу грошей. Це їхнє рішення. Чесно кажучи, було таке, ми ставили питання (про зарплату). У нас є благодійний фонд, ми можемо брати 15%-20% від коштів, які офіційно надходять на рахунки благодійного фонду, і використовувати на потреби забезпечення, тобто платити людям мінімальну зарплату. Але поки що ми від цього відмовилися.

Наприклад, я IT-шник, займався Інтернет-маркетингом, сайти розкручували, софт ми з партнерами продавали. Цей бізнес працює до сих пір, просто я ним не займаюся рік. У мене дружина працює в одній з найбільших юридичних компаній. Поки ще, слава Богу, мене більш-менш розуміють мої партнери, мені немає на що жалітися (щодо грошей).

Але ж не всі ITшники…

У нас в офісі є чергування. Не постійно ж всі тут сидять. Наприклад, я сам раз в три дні тут чергую, бо часто перебуваю на фронті, десь на полігонах. Більшість людей приходять на кілька годин. Є дуже багато людей, які повноцінно працюють на своїх роботах, але паралельно тягнуть у нас якийсь напрямок. Наприклад, ремонт машин. Є ті, які безпілотниками займаються, медициною, приходять дівчата до нас, по вечорах пакують аптечки. Але серед них є 8-10 людей, які фактично залишили все і рік працюють в такому режимі (як я).

Скільки загалом людей працюють у вас?

У Києві всього людей 40. Але ми тісно співпрацюємо і з регіональними волонтерами, ми з ними взаємно одне одному допомагаємо. І в Маріуполі, і в Костянтинівні, і в Червоноармійську, прифронтових містах. Якщо взяти усі напрямки, за якими ми допомогли, медицина, машини, то мільйонів 50 гривень буде, якщо не більше. І це ми говоримо тільки про гроші, ми не говоримо про інші речі. Десь 104 автомобілі ми загнали (на передову), серед них 25 нам просто подарували.

На початку війни конче не вистачало препарату Celox і його аналогів, аби зупиняти кров, потім казали про якісні бронежилети, з наближенням зими мова йшла про теплий одяг. Чого не вистачає нині, а чим вдалося забезпечити армію в достатній кількості?

Бронежилети і каски ми припинили закуповувати в листопаді минулого року. Держава цим армію забезпечила. Форму ми ухвалили рішення не закуповувати з кінця березня цього року. Ми би її і далі закуповували, але оскільки зменшилися наші надходження, ми вирішили, що усе ж таки краще концентруватися на основному, краще на взвод купити тепловізор, чим одягнути цей взвод. Показовий випадок. В Кіровограді є легендарний командир батальйону Сергійович Трепак (Олександр Сергійович Трепак - полковник ЗСУ, командир загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення, бере участь в АТО з квітня 2014 року), з якого фактично почалися «кіборги». Так от, ми привезли бус снайперам і на взвод форму, а він мені і каже, мовляв, Рома, зарплата в офіцера, якщо він в АТО – 10 тис. грн – 12 тис. грн, у звичайного бійця трохи менше. У людей є мама, тато, бабусі, друзі. Тобто, каже, люди самі собі форму можуть купити, не вози мені це. Краще б ти мені привіз на групу ще одну машину, чи ще один тепловізор. Після цього ми подумали і вирішили, що спорядженням ми перестаємо повністю займатися. Зараз, наскільки я знаю, Міноборони збиралося провести тендерні закупівлі спорядження на 1,5 млрд грн… Неможна говорити, що держава нічого не робить, робить дуже багато. Якщо порівнювати з минулим роком, то крок вперед колосальний.

Якщо потреба у формі, спорядженні за великим рахунком відпала, для чого проводити тендер?

Так все одно форма і спорядження потрібні завжди. Так, насичено усе волонтерами, бійці самі купують. Це не ті речі, які коштують колосальні гроші. Готуючись іти на війну, більшість свідомих бійців самі себе екіпірують. Екіпірувати бійця, в залежності від його потреб і завдань, не так дорого, це не є речі, які коштують колосальні гроші. Можна купити дешеве китайське, а можна Tasmanian Tiger, це від 2 до 10 тис. грн. Засоби пасивного захисту вони (ЗСУ) видають, бронежилети і каски зокрема. Причому, доволі таки непогані, той самий «Корсар» - нормальний бронежилет.

Раніше ви повідомляли, говорячи про постачання форми, що у 30-ої механізованої бригади ЗСУ «немає нічого». Чому ця бригада виявилася обділеною, скільки частин ЗСУ мають складну ситуацію з екіпіровкою?

Та не тільки була 30-а. Про це (кількість «обділених») важко говори. Все таки у бригаді від 3 до 9 тисяч людей. Якась рота у бригаді може бути забезпеченою, а інша – ні. До однієї їздили волонтери, до іншої – ні. У одних заступник по тилу пробивний, нормальний, який розуміє систему, як написати заявку правильно, як правильно рапорт написати, аби всіх одягнути. А в інших заступник по тилу просто бухає. І зараз таке є… От є на складах зараз нова форма, яка горить не так як попередня. Але у більшості випадків заступники по тилу, чи ротні не знають, яким чином цю форму можна отримати. Все впирається в якісь папірці. Навіть, здається, з цього приводу збиралися методички видавати, взводним й ротним роздати на руки збиралися.

Що є найбільш нагальним для армії зараз, на чому зосередили свою допомогу?

Ми зараз сконцентрувалися на чотирьох основних напрямках. Один із них - це оптика, тепловізори, наприклад. Тому що держава в цьому плані не зробила поки що нічого. Якщо ми кажемо, що броніками, касками, формою, «гарючкою» забезпечили, техніка якась заїжджає, то жодного тепловізора я не бачив до сих пір, який купила би держава. Американці допомогу тепловізорами надавали, але цього замало. Зараз можна упевнено казати, що ці теплові зори, які є на фронті – волонтерські. В Нацгвардії, знаю, трохи краща ситуація (ніж у ЗСУ), вони проводили якісь закупки. Наприклад, в «Азова» якийсь фандрайзинг є, у них з цим краще. Але у нас немає цілісної картини усіх потреб армії. Ми працюємо з невеликими підрозділами. От приходить заявка, перевіряємо, їдемо на місце, дивимося, потім ставимо на баланс, проводимо по бухгалтерії, постачаємо.

Тепловізор на ремонті

Скільки зараз заявок на тепловізори маєте, чи всі задовольняєте?

В тиждень 10-15. Натомість купляємо 3-4. Все впирається у фінансування. Окрім того, багато заявок відсіюється. Наприклад, телефонує боєць і каже, що ми в Гранітному, у нас п…ц, нам дуже потрібен тепловізор. Ми починаємо пробивати і виявляється, що в роті є два тепловізори, а бійцю треба мати свій, ну хоче людина. Насправді, є багато зловживань. Ми в Ужгороді, наприклад, в ломбарді забрали тепловізор. У Львові, було, міліція забрала наш тепловізор, потім повертали. Особливо проблемно з першими бійцями (перші хвилі мобілізації), які ідуть на дембель, яких ми не ставили на баланс. Зараз ми всіх ставимо на баланс, але і це не гарантія, що тепловізор не вкрадуть. Його можуть списати як такий, що згорів, наприклад.

У минулому році була проблема з перегоном автомобілів з Європи до України. Чи існує вона нині, як вдається провозити автомобілі через митницю?

Схема до сих пір нелегальна, автомобілі заїжджають сюди не розмитнені, що суперечить закону. Тобто це питання ніяк законодавчо не врегульоване. Потрібно вносити поправки до Митного кодексу, що машини, які призначені для АТО, можуть не «розмитнюватися». Але цього ніхто не робив. По суті, автомобілі зараз заїжджають по заявці СБУ. Тобто якийсь підрозділ, якась військова частина скидає документ з мокрою печаткою до СБУ про те, що просимо запустити таку то машину. Вписується ціль і відповідальна особа. СБУ дає «добро», повідомляє інформацію митникам і прикордонникам, які пропускають волонтерів і автомобіль. Так, раніше у нас були конфлікти, ми митницю перекривали, ледь не билися з ними. Нині сюди десятки машин завозяться. Загалом, наприклад, «Народний тил» віддав 104 автомобілі, але ж не тільки самі завозимо, ми і іншим допомагаємо.

Скільки зараз машин завозите?

В місяць 5-6 машин купуємо в Англії. Там є наші люди, які пройшли Євромайдан і просто небайдужі є, які їздять по Британії, шукають ці машини. Саме в Англії купуємо тому, що там дешевше. Наприклад, Land Rover Discovery ми можемо купити за 1000 фунтів. Ще 300-400 євро коштує доставка сюди. Автомобіль на ходу, в нормальному стані. Звичайно, що ми його ще тут готуємо, підвіску підсилюємо… Тож у нас три напрямки роботи: тепловізори і оптика – один напрямок, автомобілі – другий напрямок, третій – це медицина. Ми до сих пір купуємо Celox, до сих пір проводимо інструктажі (з його застосування). Наші дівчата підготували близько 14 тисяч індивідуальних аптечок, відправили на фронт.

Український аналог Celox не закуповували?

Про Кровоспас мова, якщо не помиляюся. Але сказати не можу, бо не дуже знаю. Можу сказати лиш, що Міноборони нібито завезло 10 тис. аптечок на передову. Я бачив ці аптечки. Там немає кровоспинних препаратів і немає турнікета (тактичного жгута). Вони (в Міноборони) кажуть, що кровоспинні є на складах. Але чому на складах, а не в Широкіному, в морпехів, я не знаю. Може, і довезуть. Є ще таки четвертий напрямок, яким ми займаємося – це безпілотними. У нас своя школа є, вчимо військових літати… Ми працюємо на базі простих моделей, на базі китайських цивільних моделей. Міняємо мотори, ставимо камери і він літає на три кілометри. Або у нас є своє розробка, коптер, який літає на 10 км.

Ви ж спілкуєтеся з Міноборони, як вони пояснюють невирішеність проблем, з тими ж аптечками?

Спілкуємось з волонтерами, які пішли в Міноборони. Вони це пояснюють страшною бюрократизованістю. Для того, щоб Міноборони щось купило, потрібно 500 папірців підписати, купа експертиз пройти, отримати свідоцтва відповідності, якості тощо. Система настільки бюрократизована, що вони (волонтери) паралельно (Міноборони) свою систему намагаються вибудувати. Попри це, за рік (владою) зроблено багато. Тобто не можна сказати, що все це саботаж і нічого не робиться. Ми спілкуємося з командирами найнижчих підрозділів, зрідка з комбатами, тобто на рівні взвод-рота. Самі на місце приїжджаємо, дивимося. Для нас не є проблемою заїхати в якусь Авдіївку, Зенітне, чи Станицю Луганську. В тиждень 4-5 наших машин відправляються на передову. У нас є автомобільний проект «Колеса народного тилу». Є броньовані автомобілі, реанімобілі, ми туди їх женемо, потім назад хлопці повертають.

На початку збройного конфлікту на Донбасі після Майдану було багато волонтерських рухів. Серед відомих «Волонтерська сотня», «Крила фенікса», «Народний проект» та інші. Скільки нині є рухів, яким ви довіряєте, чи знаєте про організації, які не є надійними, як звичайній людині розібратися у цих рухах, організаціях?

Зазвичай люди допомагають тим, кому довіряють самі. До нас приходить купа народу наочно подивитися, що ми робимо і як. Це ж не секрет, можемо на склад зводити, показати, наприклад. Зараз менше (обсяги допомоги), але раніше ледь не щодня машина виїжджала (на передову з допомогою). Тобто людина приходить і бачить на власні очі, як усе відбувається. Із «Армією SOS», із Касьяновим (Юрій Касьянов – один із засновників «Армієї SOS»), із «Народним проектом», і з «Феніксом» («Крилами Фенікса», яку створив Юрій Бірюков) співпрацюємо. Окрім того, є багато невеликих волонтерських організацій, про які мало хто знає. Просто ми розкручені, якось так вийшло. Чому? Я не знаю, може, фактор Георгія Борисовича (Георгій Тука – один із засновників «Народного тилу», нинішній керівник Луганської військово-цивільної адміністрації). Тут зібрався кістяк людей, на плечі яких навалилися великі навантаження минулого літа. Чесно вам скажу, наприклад, я схуд на 10 кг тоді, ми толком не спали. Зараз вже легше.

Так от, багато регіональних волонтерських рухів почали закриватися просто за браком коштів. Наприклад, у Тернополі є волонтери, у Луцьку є волонтери «Поліські партизани». У них був офіс, склад, вони шили спорядження. На якомусь етапі вони вирішили, що це вже не актуально, грошей поменшало, краще займатися чимось іншим. Наприклад, краще заробляти гроші самим і допомагати власними силами, або допомагати іншим волонтерам. Таких багато. Зараз модно до облдержадміністрацій в регіонах запрошувати волонтерів. Це доходить іноді до абсурду. Голова ОДА так і каже, мовляв, мені потрібен радник з питань волонтерів. Знаю, подібне є в Кіровограді, днями звідти приїхали. Практично в кожній ОДА таке. Навіщо? Просто такий тренд.

Волонтери погоджуються?

Багато хто погоджується, може за це є якісь бонуси. Але я не знаю, чесно кажу. Це питання, може, популярності, слави. Нам, мені особисто скільки не пропонували, я відмовлявся.

Хто і що пропонували?

По списках на місцевих виборах пропонували іти, і в комісіях якихось брати участь. Відомі парламентські партії пропонували, але не можу казати хто, це було б некоректно з мого боку.

Георгій Тука був волонтером, а зараз чиновник. Так само і Юрій Бірюков. Ви себе бачите чиновником, політиком в майбутньому, чи може бути волонтерство трампліном до цього?

Так як і вони, я для себе приймаю своє рішення постійно. Я розумію, що я корисніший тут. Я вмію, знаю те, чим займаюся. Ні, не є волонтерство трампліном. В планах у мене є далі займатися бізнесом, от і все. В політику я не піду. Такого в планах у мене немає.

А липових волонтерських рухів багато, чули про такі?

Та як не чули? А «коробочники» всі! Не можу казати за всіх, але більшість – так. Знаєте, як все це організовується? Береться офіс, садять на зарплату десять дівчат як call-центр. Вони обдзвонюють підприємства з проханням допомогти якомусь батальйону. Наскільки я знаю, є проблема із законодавчою базою. Вони («коробочники») реєструють юридичну особу, якийсь благодійний. фонд. Після цього отримують право збирати кошти. Далі звітність, що вони кому купляють – то інше питання. Але гарантії, що ваші гроші, які ви їм пожертвуєте, дійдуть до адресата, немає жодної. У нормальних великих волонтерських фондах є сайти, там звіти фінансові викладаються, там все зрозуміло.

Чому немає організації, яка би акумулювала інформацію волонтерських фондів?

Немає. Це дуже важко зробити. Так, були спроби скоординувати різні волонтерські фонди. Ми пробували софт писати, проект робити. Але воно не вийшло (скоординуватися), я не знаю, чому. Просто кожен думає, що він зробить краще. Часто було раніше таке, що в одні і ті самі підрозділи завозили одне і те саме. Військові ж можуть, коли замовляють, телефонувати не тільки нам, а й і нашим волонтерам, щоб допомогли. Для того, щоб цього не було «Народний проект» пробував підняти електронну систему (створити систему для координації роботи між різними фондами), типу системи управління, до якої були би підключені різні волонтери, і де були б заявки від підрозділів. Незважаючи, що координаційний центр не було створено, практично немає проблеми, про яку я розповів вище (про дублювання роботи різних волонтерських організацій). Більш-менш волонтери між собою уже знають, хто кому допомагає, яким чином. Звісно, ми стараємося допомогти усім, але є підрозділи, з якими ми працюємо із самого початку і дуже тісно. Є такі підрозділи, які одягнені, у них транспорт, безпілотники, оптика, все наше. Фактично ми їх опікуни. Переважно – це підрозділи спеціального призначення, це армійські підрозділи, спецназ, моряки, розвідроти, або роти снайперів.

Є розуміння у вас, чим волонтерський рух буде корисним не тільки сьогодні, а і завтра?

Возіння тепловізорів, форми і спорядження відходить. Скоро цього не треба буде. Наступний етап – це системно займатися проблемами, які не може вирішити Міноборони. Нині з’явилося купа волонтерських проектів, які «заточені» під вирішення якихось конкретних проблем. От ми зараз ремонтуємо оптику. Є спеціалісти, які нам допомагають. Ми забираємо з фронту свої, чужі, будь які поламані прибори, ремонтуємо за свій кошт і відвозимо назад. Таким багато хто нині займається. Є волонтерська оптична лабораторія Combat.ua, ми з ними тісно співпрацюємо. Окрім цього є проекти, які спрямовані на навчання, це тренінги. Дві основні проблеми наших поразок, негараздів – це неякісна мобілізація, особливо п’ята-шоста хвилі, бо це жесть, а також відсутність у бійців навиків.

Наприклад, боєць потрапляє в навчальний центр на полігон «Яворів», «Десна», а його толком не вчать. Тому, що немає кому. Або не має мотивації, або немає інтересу у інструкторів, я не знаю. Тобто не можна сказати, що їх не вчать узагалі, але їх вчать відірвано від умов бойових дій, відірвано від якогось досвіду. Доходить до того, що хлопці з розвідроти не можуть зняти розтяжку. Іншими словами, як цих хлопців може вчити людини, яка сама не має досвіду бойових дій, або має його мінімум? В інструктори потрапляють також мобілізовані переважно. Зараз наше завдання – пробувати зламати систему навчання. Цим волонтери, в принципі, займаються уже. Наприклад, курси снайперів робить Паша (Павло Кащук, Combat.ua). Є багато кочуючи медичних курсів, які їздять від полігону до полігону і вчать інструкторів.

Чи не «ревнують» вас ЗСУ, адже допомога в навчаннях, тренінгах означає, що керівництво армії не справляється із найголовнішим своїм завданням – підготовкою бійців?

Більщ-менш нормально ставляться. Ми можемо піти в Генштаб і сказати, що є така то пропозиція, є група інструкторів, давайте (співпрацювати). Це повністю волонтерський проект, все за гроші волонтерів, при цьому інструктори не отримують гроші за це.

А хіба західні експерти не допомагають?

Так, допомагають, американців сидить купа… Буквально днями у нас була розмова з комбатом третього полку спецназу, у якого бойового досвіду вище даху, який в аеропорту сидів. Вони спілкувалися з якимись американцями і литовцями. Але ті ж самі іноземні експерти кажуть, що, за великим рахунком, ми вам допомогти особливо нічим не можемо. Це ви нам тепер можете допомогти тому, що ми ніколи не брали участі в конфліктах, де активно застосовується система залпового вогню, танки. Іракська, чи афганська кампанії – це, по суті своїй, протидиверсійні кампанії. Там не було лінії фронту. У нас же повноцінна війна. Останнім часом перемир’я, але до цього була жесть. Американці можуть навчити в плані медицини, в плані тактики, в плані стрілецької підготовки, але навряд чи вони можуть навчити наших артилеристів, чи танкістів, в яких є справжній бойовий досвід. Є купа людей, танкові екіпажі, які спалили по 5-6 танків. Що їм американці можуть розповісти?.. Але в цьому питанні у мене немає якоїсь глобальної цілісної картини (про необхідну кількість інструкторів і напрямки, у яких вони надають допомогу). Я просто знаю, що у таких і таких сегментах є потреба. Ми цю потребу пробуємо заповнити, або будемо пробувати. Тобто це наступний етап волонтерського руху, який фактично переспрямовується з банальної схеми збору грошей, купівлі, завозу необхідного і звітності за це. Переходимо до більш системних довгих проектів.

Є проблема інформаційної війни. Волонтер Тарас Чмут, який пішов служити у морську піхоту, якось у Facebook виніс на публіку конфлікт, який стався із його керівництвом. Мовляв, кожному солдату видали всього по чотири магазини патронів, що замало. Після публікації почали видавати по 10. Де проходить кордон між тим, про що відкрито можна говорити, і про що неможна, аби цю інформацію не використали вороги?

Тарас зараз у морській піхоті, сидить в Широкиному, я був у нього два тижні тому. Дислокація підрозділів, чисельність підрозділів, їхнє озброєння, пересування, де хто стоїть - цього не можна публікувати в жодному разі. Ми це практично не публікуємо, це може нанести шкоду. Колись у нас була конфліктна ситуація, коли ми на загальну площину винесли інформацію про те, що з Щастя забирають 80-у бригаду. До того як я про це написав (у Facebook) бійці цієї бригади ходили по телевізорах, розповідали. Так от, за нашою інформацією, туди мали завезти насправді небоєздатний підрозділ. Різними зусиллями, публічними, і не публічними, і ми, і люди в Міноборони цього не допустили…

Я не буду називати підрозділи, які в попередніх боях зарекомендували себе не дуже добре, просто лишали позиції, втікали. Однак один з таких підрозділів мав зайти в Щастя. Ми до цього тижні три не публічно намагалися якось це змінити, але було сказано, що 80-ту бригаду виводитимуть з цього міста, мовляв, на бойове злагодження, хоча у хлопців залишалося 2-3 місяці до дембеля. Як можна проводити бойове злагодження підрозділу, який вісім місяців воює, потрапляв у засади, мав одного двохсотого за всю кампанію в Луганському аеропорту? Яке ще додаткове для них може бути бойове злагодження? Коли ми зрозуміли, що наші не публічні зусилля не дають ефекту, тоді просто написали пост у Facebook, що є зрада. Тоді Бірюков мене обвинуватив у тому, що я злив інформацію. Але потім він вибачився. Наступного дня у Щастя пішла розвідгрупа, двох хлопців взяли в полон, хоча вони пішли не на ТЕЦ, про яку я писав в пості, а за кілометри три від неї. Така от історія була…

Ще минулого року були популярними гральні карти з зображенням сепаратистів. Вони досі ходять серед бійців?

Так, уже четвертий тираж уже ходить. Але це не наш проект, це проект Антона (Антон із псевдо Годза). Але це скоріше просто моральна підтримка солдатів.

Нещодавно начальник Генштабу Віктор Муженко нагородив 15 волонтерів. Як ставитеся до нагород з рук офіційних осіб?

Мабуть, нічого поганого в цьому немає. Хто не хоче – не отримує, багато хто відмовлявся. Я ще минулого року отримав орден ім. Богдана Хмельницького. Дали - і все, лежить він вдома. Ну що в мене після цього помінялося? Була в мене така ідея, продати його, цю побрякушку, з аукціону. Може, ще продам колись. Ілля Лисенко, наприклад, продав (Ілля Лисенко - менеджер групи «Екстрена медична служба «Хотабич»).

Джерело фото: Роман Синіцин, Facebook