Директор «Музею Майдану» Ігор Пошивайло: Нас хотіли прописати на Троєщині

Ще під час Революції гідності в Києві небайдужі активісти почали збирати предмети Майдану для майбутнього музею. Одними з багатьох ініціативних людей були активісти громадської організації «Музей Майдану» на чолі з Ігорем Пошивайлом. Після трагічних подій у Києві і впродовж наступного року люди зібрали колекцію, яка на сьогодні налічує понад 2000 артефактів, які стосуються періоду від Революції на граніті початку 90-х до Революції гідності. «Музей Майдану» - це тепер уже народна назва утвореного розпорядженням уряду в листопаді 2015-го року «Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції гідності». Музей одразу після заснування підпорядкували Інституту національної пам’яті, однак за жодною адресою не прописали. Історичні експонати наразі тимчасово розмістили у приміщенні Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», що на території Києво-Печерської лаври, оскільки до свого призначення пан Пошивайло працював на посаді заступника генерального директора саме цього музею.

В інтерв’ю «Главкому» Ігор Пошивайло розповів про те, чому в музею зі статусом Національного досі немає власного приміщення, коли відбудеться конкурс із призначення очільника «Музею Майдану», хто з відомих музейників світу консультує українців, а також про те, як українська влада ледь не прописала «Музей Майдану» на околиці Києва. 

20 січня було утворено «Музей Майдану», керівником якого  вас призначено. Проте досі громадськості навіть невідоме місце розташування установи. Чому?

Тому що після його формального утворення нам не виділили навіть тимчасового приміщення. Після того як мене було призначено директором, ми почали роботу з його пошуку, однак на сьогодні виставляємося на територіях різних музеїв включно із закордонними, у партнерів зберігаємо і наші фонди, а це понад 2000 артефактів. Збирати цю колекцію ми почали в рамках громадської ініціативи «Музей Майдану» ще під час революційних подій у Києві. Ідею створення музею виношували громадські активісти, потім до процесу долучили нову владу. Так, з'явився Указ Президента «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні» (від 11 лютого 2015 року), а потім і розпорядження Кабінету Міністрів «Про утворення державного закладу «Меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції гідності» (від 18 листопада).

Тобто після розпорядження Кабміну про утворення музею влада не бере участі в організації його діяльності – маємо музей на папері?

Я не можу так сказати. З нами активно працює Міністерство культури на чолі з Євгеном Нищуком. Нам виділили фінансування. Але склалася парадоксальна ситуація. Отримали кошти на комунальні послуги на цей рік, але не можемо їх використати, оскільки не маємо власного приміщення. Розумієте, «Музей Майдану» має розташовуватися в центрі Києва, там, де відбувалася Революція гідності, інакше в ньому не має жодного сенсу. Ми хотіли отримати земельну ділянку для спорудження музейного комплексу по Інститутській, 3-5. Були варіанти з тимчасовими приміщеннями в Українському Домі або в Жовтневому палаці. Але поки що жоден із варіантів не пройшов. Щодо Інститутської, то це був би ідеальний варіант, але ділянку на цій уже Алеї Героїв Небесної Сотні Київрада нам не виділяє. Щодо Українського Дому, то вели перемовини з ДУС, щоб нам виділили третій або п’ятий поверх, де частково розміщуються фонди Музею історії міста Києва. Однак там лише 1000 квадратних метрів, а нам потрібно в п’ять разів більше. Окрім того, як пояснюють у керівництві ДУС, третій поверх, де відбуваються комерційні заходи, усілякі виставки-продажі, є прибутковим для Українського дому, тому просто так нам ці площі вони передати не можуть. Український дім запропонував нам частину вільних площ на 5-му поверсі на загальних підставах, платити за оренду площ, комунальні платежі, тобто на тих самих умовах, що й інші виставкові проекти на цій території, а щодо підземних фондосховищ – вони потребують ремонту. Наразі ми цього собі фінансово дозволити не можемо, та і ДУС особливо допомагати не поспішає. На наші листи й технічні умови до приміщення, Фонд державного майна запропонував нам в оренду приміщення у віддалених районах, зокрема на Оболоні та Троєщині. Але зрозуміло, нам вони не підходять. Був ще варіант приміщення в Будинку профспілок по вул. Хрещатик, що перебуває на реконструкції. Але й тут є проблема. Як відомо, інвестор, який фактично відбудовує цю будівлю, забере в підсумку 1/3 приміщень, що належать профспілці. Профспілка ж отримає 2/3. Ми дивилися ці площі. Там висота стелі 3,5 м, для музейних залів це занизько. Тому цей варіант також не підходить, хіба що треба робити спеціальну реконструкцію під наші потреби. Залишається варіант із Жовтневим палацом. Був ще варіант тимчасового приміщення на Грінченка, 1, поблизу Головпошти, на території Міністерства аграрної політики. Але керівництво ДП «Спецагро» з нами навіть зустрічатися не захотіло. Вважаю, неготовність надати нам відповідне приміщення чи ділянку під будівництво лежить в політичній площині, усе інше – це формальні приводи нам відмовити.

Якщо питання надання приміщення лежить у політичній площині, то хто гальмує ухвалення потрібного рішення?

Тут кілька причин. Вважаю, без корупційної складової не обійшлося. Головне, що влада досі не зрозуміла значення цього музею для України. Політики й чиновники бачать «Музей Майдану» як заклад, куди вони можуть двічі на рік прийти, покласти квіти і вшанувати загиблих. Усе. Є повне нерозуміння призначення музею як громадянської платформи і її функцій. Можливо, вони хотіли б законсервувати явище Майдану лише в подіях протестів, а не розвивати його, мотивуючи, що війна ж у нас, інші проблеми важливіші. Тому ми навіть видали проспект, де чітко вказали, яким музей є сьогодні, які його перспективи, які функції і структура. Звісно, ділянки, на які він претендує, зокрема на Інститутській – це бізнес-привабливі місця, з якими чиновники чи політики, які ухвалюють рішення, не готові сьогодні розставатися. Незважаючи на те, що в Києві досі немає музею з відповідним публічним простором для дискусій і громадських ініціатив.

Окрім того, оскільки наш музей досить молодий, то ми не набули потужного громадського лобі. Мені здається, що немає консенсусу й у самому суспільстві щодо цього музею - чи потрібен він сьогодні. Адже в Україні немає досвіду створення музею по гарячих подіях, музею «гарячої» історії. Як влучно говорив Зеновій Мазурик (віце-президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ІСОМ), такими подіями можна «обпектися». Ми ж зі свого боку не хочемо ці події або заморозити, або  «засушити».

Чи зверталися до президента з цими проблемами, чи допомогла Адміністрація глави держави?

Так, неодноразово зверталися. Президент надав нашому «Музею Майдану» статус національного. Напевно, це максимум, що могла зробити АП .

Чи достатньо уваги від Міністерства культури? Складається враження, що більше імітації роботи, ніж реальної допомоги?

Головним розпорядником бюджетних коштів, які йдуть на Український інститут національної пам’яті, є Міністерство культури. Саме тому наш основний місточок до Кабміну — це  Мінкульт. Але міністерство має великі обмеження щодо розв'язання нашого питання. Так чи інакше, навіть попередній керівний склад Мінкульту (за Кириленка) сприяв ухваленню рішень щодо музею на засіданнях Кабміну. Думаю, ми б і досі не мали статусу національного, якби не було підтримки. Знаєте, ще в більшості чиновників спостерігаємо повну байдужість, це для них не актуально. Що стосується президента, то я й досі не можу зрозуміти, чому з його боку немає активної підтримки у створенні такого музею. Більшість музеїв такого типу у світі, зокрема, Європейський Центр Солідарності (музей у Ґданську), Музей Варшавського повстання створювалися політиками, які спочатку були мерами. А потім ставали президентами, почасти завдяки створенню таких важливих для національної пам’яті та ідентичності музеїв. Тому така недалекоглядність вражає.

Які штат і бюджет вам потрібні для нормального функціонування?

На цей рік маємо мільйон. На наступний плануємо фінансування на рівні 40 млн гривень. Але ці кошти включають створення робочих місць, закупівлю комп’ютерів, іншої техніки, облаштування фондосховища і створення експозиції. У подальшому, думаю, за наявності основних засобів, приміщень для персоналу й експонатів, площ для виставок, знадобиться 20-30 мільйонів гривень на рік. Щодо персоналу, то в штатному розписі передбачено 30 працівників. Фінансування вже майже відкрито, інституцію нашу зареєстровано, музей отримав статус Національного, затверджено його структуру і штатний розпис. Залишається питання приміщення. Тепер уже зрозуміло, що належного приміщення ми не отримаємо настільки швидко, як сподівалися на початку заснування.

Ви працюєте директором вже 6 місяців. Однак за умовами нового законодавства вже має бути призначений конкурс на посаду директора музею. Коли він відбудеться?

Коли мене призначали, зміни до закону про культуру ще не набрали чинності (Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури»), у яких ішлось про конкурс на посади керівників закладів культури. Так от, згідно з ухваленим законом, трудові відносини з керівниками музеїв мають бути розірвані не пізніше 6 місяців після набрання законом чинності. Зараз якраз півроку з моменту мого директорства.

У нашій країні вже є приклад затягування проведення конкурсу. Керівника «Мистецького арсеналу» обрали значно пізніше встановленої дати закінчення повноважень попереднього очільника. Чи не повториться подібна історія з вашим музеєм, з огляду на непростий діалог із владою?

Ні, у нашому випадку немає небезпеки, що затягуватимуть із проведенням конкурсу. Його вже оголошено 22-го липня. Думаю, через півтора місяця музей отримає новопризначеного директора. Тим паче в законі чітко зазначені терміни проведення конкурсу, а саме те, що керівник має бути призначений не пізніше ніж за два місяці після оголошення його початку.

Ви братимете участь у конкурсі?

Так, я планую. Але хто ще бере чи збирається брати участь, я не знаю. Організацією конкурсу займається орган управління музею - Інститут національної пам’яті. Я не втручаюсь у процес, щоб не створювати конфлікт інтересів. У мене нині є певні складнощі. З одного боку, робота музею залежить від команди, але з іншого - її має формувати новопризначений директор, бо команда все ж формується під керівника. Тому зараз ми заповнюємо лише основні й технічні вакансії, беремо людей, наприклад, на посади бухгалтера, кадровика, юриста. Уже після конкурсу відбуватиметься формування команди, затвердження експертної, наглядової, піклувальної ради. Це вже буде компетенцією новоствореного колективу. Думаю, команду буде сформовано до кінця вересня. Але вже сьогодні ми готуємо повідомлення про вакансії, збираємо інформацію, шукаємо фахівців. Новопризначений директор, маючи базу даних таких кандидатів, може швидко обрати потрібних людей.

Сьогодні ми ведемо перемовини про приїзд одного зі світових експертів зі створення подібних музеїв – американки Елейн Гуріан. Вона має приїхати наступного квітня до нас, аби допомогти створювати цей музей на консультативному рівні. У травні-червні 2014-го року вона уже приїздила до нас, коли ще було наметове містечко на Майдані, і зауважила багато речей, які, на жаль, не відбулися.

Що саме ви маєте на увазі?

Пані Гуріан говорила про те, що в нас буде проблема з Майданом (в широкому сенсі - як територією для музею), якщо ми затягуватимемо зі створенням музею. Тобто, вона попереджала про можливі проблеми з протестувальниками, які ще залишалися на Майдані. Говорила про те, що якщо влада швиденько все поприбирає, то ми, як музейники, багато втратимо. Про це йшлося в Міністерстві культури під час Круглого столу, і на «робочих майстернях» у Києві та Одесі. Вона розповідала про свій досвід, про те, як створювала музеї Голокосту у Вашингтоні й Берліні, Смітсонівський національний музей американських індіанців. Вона говорила про те, що потрібне залучення громадськості, проведення широких консультацій із різними сторонами, обов’язково потрібно створити музей діалогу, щоб у ньому були представлені різні думки на ті чи інші історичні події. Ще два роки тому вона попереджала нас, щоб ми не думали, що ми за 2, 5, 10, чи навіть 15 років матимемо готовий музей. Оскільки той же музей Голокосту у Вашингтоні створювали 60 років. Попри це все чекати не можна, потрібно створювати тимчасові майданчики. Навіть на Майдані потрібно було робити якісь естетичні накриття, створювати павільйони, де би люди могли зустрічатися, спілкуватися. Тобто не можна було різко зачищати Майдан. 

Які нові проекти готуєте?

Хочемо зробити самостійну виставку плакатного протестного мистецтва «Євромайдан». Зараз готуємо в Україні потужну рекламно-інформаційну кампанію до Дня незалежності, до Дня Свободи і Дня Героїв Небесної сотні, виставку в Європейському домі історії у Брюсселі, мандрівні виставкові проекти, конференції, семінари.

Михайло Глуховський, «Главком»