Доктор політичних наук Олександр Шумілін: Росія переходить у режим, коли витрати на війну важливіші за витрати на медицину

Найбільш знаковою подією жовтня, пов’язаною із зовнішньою політикою Росії, став  візит короля Саудівської Аравії Салмана ібн Абдул-Азіза до Москви. Цей факт українські ЗМІ у своїй масі обійшли увагою. А от російська пропаганда подала подію як доказ тріумфу РФ у близькосхідному регіоні.

У підсумку Кремль повідомив про досягнуті домовленості щодо закупівлі Ер-Ріядом російських зенітно-ракетних комплексів С-400, а також можливе налагодження їх виробництва у Саудівській Аравії. Російський «КоммерсантЪ» повідомляє, що на сьогодні мова йде про постачання чотирьох дивізіонів цієї системи ППО на суму в $2 млрд.

Після розпаду СРСР, Арабської весни, а особливо після початку військової операції в Сирії, Росія втратила надійних партнерів у цій частині світу. Єгипет та Туреччина, з якою Кремль помирився після скандалу зі збиттям російського військового літака наприкінці листопада 2015-го року, виглядають радше як тимчасові союзники за окремими інтересами, аніж як країни, чиї стратегічні цілі у цьому регіоні повністю збігаються.

З візитом саудівського лідера до Росії можуть зіпсуватися російсько-іранські відносини, які ще з радянських часів вважалися чи найміцнішими для Москви. Про це, зокрема, йшлося на конференції «Близькосхідний вектор зовнішньої політики Росії: цілі та наслідки», організованої Центром дослідження Росії.

«Главком» поспілкувався з гостем конференції, директором Центру аналізу близькосхідних конфліктів Інституту США і Канади РАН Олександром Шуміліним, якого називають одним із найкращих російських експертів по проблемам Близькому Сходу. За його словами, Росія хоче красиво вийти із конфлікту в Сирії, але зробити це надзвичайно складно. Утім російська пропаганда, не приховує Шумілін, малює картини подій як у Сирії, так і Україні, без зв’язку з реальністю. За його словами, у Москви дуже специфічний погляд на Арабську весну. Він полягає в тому, що феномен масових повстань було спровоковано зовнішнім втручанням, ніби Арабська весна, як і Майдан в Україні, не могли бути результатом природного протесту людей проти автократичних режимів та диктатур. Російська пропаганда, додає Шумілін, результати Арабської весни представляє як прихід радикального ісламізму скрізь по Близькому Сходу. «Хоча в реальності немає арабської держави, на чолі якої б опинилися ісламісти. Так, у Єгипті вони мають вплив на політичний процес, але їх від нього усунули ще у 2013-му році. Пропаганда каже, що Саудівська Аравія і Катар стали каталізаторами Арабської весни, аби витіснити Росію з регіону», - розповідає доктор політичних наук.

В інтерв’ю «Главкому» Олександр Шумілін розповів про мету візиту саудівського короля до російської столиці, які варіанти виходу із сирійського конфлікту існують та наскільки вистачить ресурсів у Москви, щоб підтримувати збройні конфлікти у Сирії і Україні.

З одного боку, російська пропаганда назвала візит саудівського короля до Москви надзвичайно великим успіхом для Кремля. З іншого боку, цей візит може вбити клин у відносини Росії і Ірану. Як пояснити поведінку Росії?

Пояснити таку поведінку нескладно. Справа в тому, що Росія вже перевищила всі намічені її керівництвом ліміти своєї присутності в Сирії. І в плані розмаху, часових параметрів, і в плані затрат і жертв. Для Росії важливо знайти вихід з цієї ситуації після Алеппо, тобто коли режим Башара Асада, а також Іран за підтримки Росії почали здобувати дедалі більше перемог. Іншими словами, виник дисбаланс між військовими перемогами та практично відсутніми перспективами політичного рішення. Грубо кажучи, Асад хоче всю Сирію тільки собі, прагне знищити опозицію. Натомість Іран хоче залишитися в Сирії, не поступившись ані щипкою землі на цій території. Це все не влаштовує Росію, яка б хотіла вийти із Сирії достойно через політичний процес. А політичний процес відбуваються в Женеві, там необхідно знайти якийсь баланс інтересів усіх сторін, які б дали змогу вийти на компромісні рішення (мова йде про багатораундовий міжсирійський переговорний процес у Женеві за посередництва ООН з метою досягти політичного рішення врегулювання збройного конфлікту у Сирії – «Главком»). І в цьому плані без Саудівської Аравії не обійтись. Тому що вона взяла на себе завдання зблизити позиції радикальних та поміркованих опозиціонерів, щоб зробити їх гнучкішими. Щоб у кінцевому підсумку зняти цю проблему, на якій наголошувала поміркована опозиція, зокрема, що Асад має піти тощо. Без Женеви ніяк не обійтись.

Чому Саудівська Аравія пішла на зближення з Москвою, адже раніше для неї набагато гармонійшим було, наприклад, військове співробітництво з Вашингтоном? 

Саудівська Аравія прагне вбити клин у відносини Росії з Іраном. І зробити це може лише вона, а не Сполучені Штати. В цьому сенсі вона не проти Сполучених Штатів, а взаємодіє і бере на себе цю місію (посварити Іран і РФ), обіцяючи Росії економічні вигоди в разі політичних поступок. Це дуже важливо розуміти.

Передвиборча риторика Дональда Трампа свідчила про намір більш рішуче діяти на Близькому Сході. Якою буде політика США в регіоні?

Оскільки Трамп ще не вийшов на кінцеве формулювання політики щодо Близького Сходу і оцінки ролі Росії, то саудівський король діє за своєю схемою, продиктованою з часів Обами. Коли Обама покинув Аль Сауда, і в його особі всіх арабів (мова про пасивну політику колишньої американської адміністрації у регіоні. – «Главком»), то Саудівська Аравія почала цікавитися роллю Росії: що можна зробити з Росією не в плані дружби, а в плані політичному і прагматичному. І вектор російський відтоді налагодився і по ньому діють. Але ще раз підкреслю, це не проти Сполучених Штатів. Для нього (саудівського короля) тепер що важливо? Як стримати експансію Ірану. Стримати експансію Ірану можна тільки через, як він гадає, обіцянку Путіну чогось.

Директор Інституту сходознавства НАН України Олександр Богомолов і директор київського Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос кажуть про те, що Росія стратегічно розумно поводиться у Сирії. Які наслідки такої політики?

У мене взагалі інша оцінка дій Росії. Слово «розумно» треба прибрати. Росія діє логічно. Є кілька «логік». РФ діє в логіці військовій, силовій, і ця логіка приносить дивіденди. Є й інша логіка - політично-стратегічна. У військово-силовій логіці, тобто за домінування військових у прийнятті рішення ми бачимо успіхи, але вони не полегшують політичного рішення, навіть ускладнюють. Результатом цього ускладнення стало звернення Москви до опонентів Ірану, до Саудівської Аравії і до Ізраїлю, щоб вони запропонували якісь варіанти рішення подальших дій і «відв’язали» Москву від Тегерана, позбавили від залежності, яка є інерційною в рамках військової логіки.

Ваші колеги говорять про глухий кут, у який зайшов конфлікт у Сирії. Вони прогнозують, що театр військових дій може переміститися ближче до Ізраїлю. Є раціональне зерно в таких судженнях?

Це фантастика, яка немає нічого спільного з реальністю.

Які сценарії розвитку подій здаються найбільш очевидними?

Головний сценарій протистояння – це контроль над нафтовими районами. Від того, хто його матиме, залежатиме багато. І питання відновлення Сирії, тобто фінансові джерела, і пошук політичних рішень. Росія просто так не може піти. РФ стоїть там стоїть міцно, маючи військову й політичну опори. Військово перемогу здобуто, а політично – ні. Тому не можна іти, не вирішивши політично конфлікт, не створивши бачення досягнутого політичного рішення. Хоча б бачення, я не кажу навіть про саме вирішення.

Відсутність у регіоні жодного надійного партнера для РФ послаблює її?

У Росії немає ніяких надійних партнерів. Є ситуативні партнери, які вчора були «погані», а сьогодні вже «хороші» – і навпаки. Надійних немає тому, що вся ця ситуація в Сирії сама по собі настільки складна і багатогранна, що пхатися туди Росії фізично було не можна. Бо це як болото. Ти поткнувся - тебе затягнуло. Можна було літати над цим болотом, танцювати довкола нього, але потикатися не можна було. Як не сунулись туди американці, як не сунулись французи. А Росія поткнулась і тепер вихід має бути пов'язаний з пошуком політичного врегулювання, яке вкрай ускладнене. Тут декілька «логік». Кожна є основою стратегії. Але поки неможливо навіть стратегію обрати.

Наскільки серйозною є роль Росії у регіоні?

Вона серйозний і сильний гравець, так. Але не тільки від неї все залежить. Багато залежить від Асада і Ірану. А Асад і Іран дедалі більше співпрацюють, не завжди узгоджуючи свої дії з Росією.

Чи коректно порівнювати втручання Росії у Сирію і на Донбас? Які аналогії ви вбачаєте?

Обидва конфлікти мають силовий характер. В обох конфліктах в пропаганді лунає антизахідна риторика. Іде спроба заглушити масштаби присутності Росії. Це відоме «нас там нєт», мовляв, ми лише у повітрі присутні і не зазнаємо жодних втрат.

Шляхи вирішення конфліктів на Донбасі і у Сирії однакові?

Ні. Росія в Донбасі зацікавлена саме у збереженні важелів впливу. РФ зацікавлена в перешкоджанні проведення в Україні курсу, який сприйматимуть у Москві як ворожий. Руйнувати Україну Путін не збирається, а коригувати зовнішньополітичний курс – так. А з Сирії Росія готова піти, зберігши мінімальні форми своєї присутності в країні. Тобто мова про матеріальні речі: залишитися в економічних контрактах, не впливаючи особливо на політику.

В Україні нерідко можна почути, мовляв, що активніше Росія діятиме у Сирії, то менша вірогідність її активізації на Донбасі з огляду на обмежений фінансовий ресурс агресора. Погоджуєтеся?

Про це можна було говорити раніше. Зараз це все мінімізується. Маю на увазі застосування сили як на Донбасі, так і у Сирії. Хоча, звичайно, більше таких дій у Сирії. На Донбасі ж усе приховано. Я гадаю, що це два невеликих конфлікти, на які у Росії вистачить сил і там і там. Фінансових в тому числі. Росія переходить в інший режим, коли витрати на війну важливіші за витрати на медицину та інше. А на війну завжди вистачало.

Туреччину називають ситуативним союзником Росії. Які фактори укріплюватимуть міцність цього союзу, а які можуть зруйнувати його?

Набір цих факторів, перш за все, пов'язаний з відносинами Туреччини з Заходом. Тобто що гірші в них будуть відносини з Заходом, то кращі будуть з Росією.

Михайло Глуховський, «Главком»