Ірма Вітовська: Афіші російських артистів на місці розстрілу наших хлопців мене принижують
«Згадайте, які були війни проти дубляжу? А зараз усі нормально це сприймають. Так буде і з квотами на україномовний контент»
Ірма Вітовська здобула всеукраїнську популярність у 2005 році. Україномовний комедійний серіал «Леся + Рома», у якому знялась актриса, мав шалений успіх. Вітовська зізнається, що навіть боялася, що назавжди може залишитися «Лесею». Та дарма, бо нині час «боятися» іншої ролі – Баби Прісі у гучній виставі «Сталкери». Цього року завдяки їй акторка отримала головну театральну премію країни – «Київську пектораль» – за найкращу жіночу роль.
Сьогодні Ірма Вітовська визнає, що має найуспішніші театральні сезони, у тому числі завдяки тому, що у 2014 році, після Іловайська, категорично відмовилася від участі у російських проектах. У актриси дуже напружений графік. Вона грає у Молодому театрі, в який прийшла працювати одразу після закінчення Львівського державного музичного інституту, розвиває власні арт-проекти, разом із виставою «Оскар і Рожева пані» збирає кошти на допомогу онкохворим дітям та готується до прем'єрних показів детективу-хоррор, трилера для дорослих «Афродизіак» у... Національному цирку.
З «Главкомом» Ірма зустрічається за годину до початку вистави за її участю у Молодому театрі. Говоримо про її нові проекти, кінозйомки «Сталкерів», «голі» театри, принизливі для українських артистів афіші та глядачів, яких потрібно… виселяти за межі країни.
«Я маю ім’я, яке не треба підкреслювати званнями»
Пані Ірмо, ви удостоїлись головної театральної премії країни – «Київська пектораль» – за найкращу жіночу роль. Відчуваєте себе актрисою номер один?
Не знаю (сміється). Це «Пектораль» цього року – подивимося, що далі буде.
Але такі нагороди додають статусності?
Та ні. Думаю, я і так входила до п’ятірки найкращих актрис України, без усіляких погонів. Це факт. Я все-таки маю ім’я, яке не треба підкреслювати званнями.
Цікаво, кого ще ви в цю п’ятірку зараховуєте?
Думаю, що туди входить Наталя Сумська, Ада Роговцева. Далі, в принципі, багатьох можна назвати: це і Олеся Самаєва, і Олеся Жураківська, і Віталіна Біблів, і Катерина Кістень, і Тетяна Міхіна, і Ксенія Баша, і Наталя Доля. З кожного театру можна набрати актрис, які можуть як карта валет складати п’ятірочку-десяточку найкращих.
Та мені ще б дуже хотілося, щоб актрис з регіонів Україна теж знала. Є багато потужних актрис, які працюють у регіонах. Ліда Данильчук, наприклад, з львівського «Театру у кошику». Чи Наталка Половинка, більше відома своїми піснями та своєю роллю у фільмі «Брати. Остання сповідь», але вона також блискуча драматична актриса. Чи Надія Левченко з Івано-Франківського театру, яка зараз багато знімається, чи Галина Баранкевич звідти ж…
Коли ви бралися за роль 86-річної Баби Прісі у виставі «Сталкери», мали якісь внутрішні перестороги?
Ні. Та я сказала Стасу Жиркову (режисер вистави «Сталкери», керівник театру «Золоті ворота». – «Главком»): це зі мною буде або велика бомба, або великий провал.
Все, що ця героїня знає, чим вона «нашпигована», – це моє. Я знаю кожну її думку, кожне її слово, розумію, звідки вони беруться. Я захопилася історією. Я розумію, що пережила героїня. Я хотіла бути археологом і добре знаю, що таке причинно-наслідкові зв’язки і звідки беруться ці фантомні болі, про які говорить Пріся примітивною, можливо, простою подачею сільської жінки. Думаю, актрисі, яка не знає детально, як відбувалися історичні події, братися за цей персонаж не варто. Тому що тут усе сповнене того, що ця людина жила вічно, що ця людина просякнута тими старими рунами, різними ідеологіями, різними окупаціями, різним пристосуванням, різною формою цього пристосування, різним баченням.
Ми виграли пітчінг (презентація кінопроектів перед експертною комісією, що виставляє проектам бали та рекомендує до фінансування Держкіно. – «Главком») і зараз екранізуємо «Бабу Прісю». Зйомки відбуваються в лісах, у диких, покинутих селах над Овручем, під білоруським кордоном, у Чорнобильській зоні.
Це буде повний метр?
Так, це велике прокатне кіно на наступну осінь – «Брама». Через рік побачите. Думаю, люди мене не впізнають, бо там уже будуть накладки (спеціальний грим. – «Главком»), це не театр.
Інколи трапляється, що вистава та кінострічка дуже різняться…
Екранізація інша. У Володі (режисер Володимир Тихий. – «Главком») своя версія. У перші часи ми з Віталіною Біблів (грає роль Слави, дочки Баби Прісі. – «Главком») так само тяжіли до нашої вистави, та потім зрозуміли, що ми несемо трошки інший інформативний ряд, інші акценти, інші характери. І мені дуже подобається. Це я граю абсолютно нову роль.
Хто, окрім вас та Віталіни Біблів, «перекочував» з вистави у кіно?
Тільки вона. Решта – інші актори. У фільмі головні роли грають ще актор «Даху» Дмитро Ярошенко, Ярослав Федорчук з Театру імені Леся Курбаса зі Львова та Ігор Гнізділов. Це, власне, кістяк.
«Ми достатньо вже погралися в цю псевдолюбов, настав час вибирати»
У кожного актора є роль, з якою він починає асоціюватися. Не боїтеся залишитеся Бабою Прісею?
Ой, я боялась, що я залишусь Лесею (героїня Вітовської у сіткомі «Леся + Рома». – «Главком»)! І я нею десь і залишаюся. Вже який сезон його крутять, і скільки поколінь на ньому росте. Ясно, що я нікуди від цього дівчиська не подінуся. Але, не думаю, що Пріся «застоїться». Зараз я ще репетирую, наприклад, Гертруду (королева, мати Гамлета з п’єси Шекспіра «Гамлет». – «Главком»).
У будь-якого актора завжди є найяскравіші ролі, це нормально. Є хороші роботи, але не такі. І це теж нормально, не можна постійно бути на піку. Головне, щоб ролей нижче ватерлінії було поменше. Добре, що Пріся зараз перебуває нагорі. Вважаю, що Рожева пані у виставі «Оскар і Рожева пані», котра мені як акторці давалась легше, бо там усе зрозуміліше, буквальніше, – це теж етапна робота. Але етапна в комплексі, не лише акторська. Це ансамблева робота. Хоча все одно вистава тримається на мені і на дитині.
У мене, взагалі, вдалий минулий театральний рік. Мабуть, тому, що через війну я відмовилася від участі у російських проектах. Ми достатньо вже погралися в цю псевдолюбов, настав час вибирати. Після Іловайського котла я публічно повідомила, що більше не співпрацюю з російським форматом і з російськомовним форматом, який буде продаватися в Росію.
Щось на той час у вас було не завершено?
Була робота, в якій ми знімалися, коли Крим взяли. Її ми закінчили – влітку, до Іловайська. Це досить непоганий серіал вихідного дня – «Ограбление по-женски».
Це ж, здається, серіал виробництва Film.ua.
Так, але ж ми виробляли спільний з Росією продукт. Та це бізнес. Не треба скидати з рахунків те, що у нас немає ні прокату, ні рекламного ринку, щоб можна було запускати стільки серіалів без інвестицій, без інших ринків. Ця машина давно зав’язана на Росію. Потрібно розвивати свій внутрішній ринок. Можна було паралельно готувати запасні санки: наприклад, частину із заробленого вкладати в розвиток внутрішнього продукту. Тут уже «провтик». Просто це був холодний бізнес, не було ніякої громадянської позиції.
Коли після Іловайська я сказала: «Все, досить!» – якісь зйомки, звісно, припинилися. Українськомовні продукти у нас на телебаченні не знімаються, а якщо і знімаються, то не всюди ти «лягаєш». Власне, у мене зараз є тільки «Брама» і, можливо, буде ще один україномовний проект, який поки що завис. Що стосується російськомовного продукту, призначеного для українського простору (або ми знаємо, що це не замовлення російських каналів і їхні гроші, є ж і інші ринки – Казахстан, Прибалтика, Білорусь, – які купляють російськомовний продукт, і це треба враховувати), я перевіряю, де і в чому знімаюся.
У цей період я зосередилась на театрі. Вийшли «Сталкери». Вийшла вистава «Оскар і Рожева пані», на затвердження кошторису якої фондом «Відродження» я два роки чекала. А далі я вирішила спробувати вкласти особисті кошти і з партнером ми випустили «Мерилін Монро: тріумф і агонія». Я побачила, що, в принципі, можна робити своє: театр, кіно – важко, але можна.
Тобто ви зайнялися антрепризою?
Ні, це не антреприза. Чому ви одразу про антрепризу? Антреприза – це швидко зроблена робота, яка потім катається по країні, заробляючи гроші, це маскультпродукт. Ми робили і робимо творчий продукт. «Оскар і Рожева пані» – це незалежний арт-проект. Нещодавно в театрі «Золоті ворота» у Стаса Жиркова відбулась прем’єра вистави «Ілюзії» (за п’єсою Івана Вирипаєва; у виставі розкриваються таємниці двох сімейних пар. – «Главком»). Це теж незалежний проект. Це не антреприза. І «Мерилін Монро» – це незалежний арт-проект. Я вважаю, що настала доба не лише репертуарних, а й продюсерських театрів.
Чому ви так негативно відреагували на слово «антреприза»? Ми в нього нічого поганого не вкладали.
Просто є правила антрепризного випуску вистави. Це вистава, яка збирає зірок, коли береться матеріал, який у собі містить комерційний зиск. Наприклад, антрепризно, гарно і весело роблять вистави театр «Чорний квадрат», «95-й квартал», всілякі збірні колективи.
Певно ж, ви теж хочете заробити.
Ну а як же. Але це не основне. Звісно, потрібно не вийти в мінус, відбити, але скільки це принесе – мені неважливо. Головне, щоб було видно, що це дійсно дорогий і гарний продукт. Так, ми в наш матеріал теж включаємо комерційний зиск, але на перше місце ми ставимо фестивальну якість. Нам цікава оцінка вузького глядача.
«Глядач, приходячи на Монро, чекає, що вискочить Вітовська з гітаркою»
Де можна побачити вас в образі Мерилін Монро найближчим часом?
Ми випустили виставу у травні – зіграли, в червні зіграли, нещодавно в Театрі оперети вже втретє в Києві. Ще 16 грудня у Будинку офіцерів. Це моновистава, вона триває годину і двадцять хвилин, з музикою 50-х, що була написана під замовлення композитором. І там ми глядачам розповідаємо про іншу Монро, яку вони не знають.
До речі, щодо антрепризи. Глядач настільки розбещений рівнем маскультового гумору, що він, приходячи на Монро, чекає, що зараз вискочить Вітовська з гітаркою і буде їм співати I wanna be loved by you. Ну це, вибачте, ахінея. Монро зіграти не можна. Вона одна, і другої не буде, не треба робити жалісну копію. Ми не ставили перед собою завдання зіграти Монро. У нас штучна перука, по якій видно, що вона штучна, вона як шапка сидить. У нас штучні, хоч і хороші, яскраві костюми, купа переодягань. Але це все руйнується і вилазить Норма Мортенсон, яку ніхто не знав.
Наприкінці вистави ви відчуваєте, що глядач зрозумів ваш задум?
Так. Але спершу він у шоці. Хоча ми на початку і даємо йому тріумф, гламур, лоск, трошки стриптизу, він заводиться, зараз щось буде… А потім… йде багато серйозних текстів. Болгарський автор Дмитро Христов при написанні керувався її щоденниками, записами на розкадровках. Монро була надзвичайно ерудованою. Тому оця «блондинка» у нас зникає одразу – а з’являється трагічна постать, депресивна, купу разів зраджена і зруйнована, що з п’яти років перебувала в притулку, п’ять разів була всиновлена і повернута назад, ми показуємо її психологічну травму. І отут глядачі вже починають розуміти...
Публіка не завжди готова до таких викликів. Не боялися, що люди, як ви кажете, розбещені маскультовим гумором, прийдуть на ім’я, а вийдуть і скривляться?
Звичайно, є люди, які не сприймають «Мерилін Монро». Перший показ був абсолютно провальним, але вистава тоді не була ще вирішена ні з боку режисури, ні з мого боку. Щось вистрелило в Одесі, щось – в Івано-Франківську і так далі. Вона виросла у великому турі, там вона нарешті стала на свої ноги. І зараз у Києві вона вже «прозвучала».
В чому проблема? Наш глядач купує ліверну ковбасу за принципом: чим довше, тим краще. Він заплатив гроші і хоче, щоб вистава тривала три години. Та де ви бачили моновиставу на три години? Це година-півтори. Не може один актор, хай би яким універсальним він був, тримати публіку довше. Або має бути перерва, і далі нова історія від нього. Це перше зауваження, які висловлювали нам ,– що коротко. Друге – грузить за текстом. Але публіка мисляча, я вам скажу, сприймає це на ура. До мене на виставу приходили всі фанати Монро. Вони сказали: ви такі молодці, що відкрили факти з її життя, які ніхто не знає.
Всі знають її як ідола, секс-символ, а ми хотіли показати людину – з глибиною, з філософським мисленням, яка повністю розтрощує і шоу-бізнес, і великий кінобізнес, і велику політику… Всі її думки вивалюються на нас. Я дивлюсь на глядачів і кажу: «Чого ви хочете від мене? Я ж роблю все, що ви хочете. Мені за це платять. Я ж частина вітрини. Це кадр. Я можу вийти з кадру. Ви не хочете». Споживач досить грубий у своїх бажаннях. І оскільки здебільшого публіка є такою і від неї залежить касовий успіх, всі перед нею впадають, і зробити щось інше неможливо. Або от вона говорить про пристосуванців: «Наше суспільство пристосуванців не має майбутнього. Відкриті, щирі душі не вміють удавати. А пристосуванцям легко: вони наслідують своїх шефів, навіть коли змінюється вітер, вони міняють вітрила – і вперед». Це все її тексти!
Це, по суті, камерна річ, а ви показуєте її на великих сценах…
Вона камерна, але вона іде на великому форматі, тому що у нас дуже дорогі декорації, у нас відеоряд, у нас пляж, у нас пісок, на піску сидять музиканти, купа приладів, кіномайданчик і так далі.
Вас ображає, що глядач доволі часто обирає не надто якісні антрепризи з дешевими декораціями і виходить звідти задоволеним?
Ну, давайте все-таки робити своє і на рівні. Давайте вже ту публіку якось підтягувати.
В антрепризу, яка після початку війни почала розвиватися, ви принципово не заходили?
Я спробувала. Була пропозиція, я пішла на репетицію, а через два дні зрозуміла, що не можу так існувати. Я це не сприймаю естетично.
«Митця треба усунути від керівництва театром»
Щодо вистави «Оскар і Рожева пані». На українській сцені є кілька прочитань цього твору Еріка-Емануеля Шмітта. І ваша група розповідала вже, що, наприклад, на Волині – в обласному академічному музично-драматичному театрі – вам встромляли палиці в колеса, були проблеми із встановленням декорацій. Працівники театру озвучували думки, що так само з благодійною метою можна було показати виставу з їхнього репертуару – «З любов’ю… Оскар»…
Є казка «Голий король». От ми приїжджаємо і кажемо: «Король голий». Глядач відкриває очі: виявляється, існує інший театр, інші технології, театр може бути сучасним, може не боятися бавитися з жанрами і стилями. І він «офігєвший» потім ходить. Особливо у Східній Україні.
Це надзвичайно трагічна для мене історія. І проблема не в тому, що в регіонах немає режисерів. Митець при владі стає трагедією. Маю на увазі ситуацію, коли якийсь колектив довго тримається з одним керманичем. Ми називаємо це «школа», «виховання естетики» – та це все треба засунути куди подалі. Ні фіга це не працює. Людина старої формації не приймає нових форм, не пускає молодих. Митець повинен бути усунутий від керівництва. Керувати повинен менеджер. Режисерська професія не любить конкуренції (так само, як і акторська), але любиш ти її чи ні, а умови мають бути конкурентими. І це не тільки в мистецтві. Конкурентоспроможне середовище дасть поштовх розвитку суспільству. А у нас як? Одна квітка на полонині: сів у крісло і випалюю все, що зі мною конкурує.
На Волині ж нас не пускали, бо в них, бачте, йде свій «Оскар».
Ви бачили його?
Ні. Але хто ж проти їхнього «Оскара»? У нас немає завдання приїхати і показати, що ваш «Оскар» – гівно, а у нас «Оскар» – хороший. Та на Волині є понад три сотні дітей, які повинні були отримати допомогу («Оскар і Рожева пані» – благодійний проект, який збирає кошти на створення в Україні доступної системи паліативної допомоги для тяжкохворих дітей. – «Главком»)! Повний збір ми залишили на Волині – і від скриньок (зі збору допомоги. – «Главком»), і від каси.
Скільки вже вдалося зібрати коштів?
За минулий сезон 900 тисяч – може, навіть і більше. Це до того, що театр вважається дотаційним. А ще ж порахуйте транспортні витрати, готелі, добові, гонорари, виробництво, декорації, анімацію, музику, зведення звуку, гарнітури, проектор і так далі.
Все можна робити. Я нічого не прошу – не заважайте лише.
Ми з партнерами запустили ще новий проект – «Афродизіак» (вистава-трилер за п’єсою сучасного українського автора Віктора Понизова. – «Главком»). Вперше в Україні наважилися поставити виставу-хорор.
Вона вже у своїй назві, звісно, має на меті трошки вам полоскотати нерви, полякати. Там буде багато нецензурної лексики і провокативних речей. Це розважальний формат, але із катарсисом, зі слізьми. Це реально хороша історія, яка десь заграє, десь дає екшенів, але там звучить велика драматична і соціальна історія. Прем’єра запланована на грудень і відбудеться в Державному цирку, з яким ми це робимо спільно. Ми, мабуть, перші зайшли в цирк після Курбаса, який у 20-х роках робив постановки в харківському цирку.
Також експериментально запустили постановку – оперу жахів – за мотивами «Гамлета». Я їжджу до франківського драмтеатру на репетиції. Формат у підвалі – нам театр тут не потрібен. Сподіваюсь, приїдемо в Київ і покажемо її в «Арсеналі». Думаю, це дуже добре, що театр виходить зі звичних майданчиків.
«Відсутність україномовного продукту – це упереджене радянське ставлення телеменеджерів»
Ви якось сказали, що в кіно у вас було лише три амплуа…
Так, я назвала: бл*дь, стерво і дурепа.
На яку пропозицію ви чекаєте зараз?
Ой, я боюся іншого. Того, що у нас медійний ринок настільки упереджений: коли вийде «Брама» і я там зіграю бабу, вони мені всі будуть пропонувати ролі бабусь.
Ми ж вас про це і питали раніше.
Я боюсь, що вони не бачать далі своєї пісочниці. Вони не ходять у театр, вони не бачать діапазон. От Станіслав Боклан (український актор театру і кіно. – «Главком») напрацював купу кіноролей. Аж після «Поводиря…» вивчили, що його звати Станіслав Боклан. Де логіка? Людина до того багато знімалась, у великих форматах! І всюди потім його почали «рвати»… Це недалекоглядність менеджерської телевізійної лавки, які з одного каналу тягають одних і тих самих артистів на інший. Я вже загубилась, хто де лікар: на кожному каналі ті самі обличчя і ті самі образи (фактично одночасно на двох центральних каналах ішли серіали про життя лікарів: «Центральна лікарня» на «1+1» та «Черговий лікар» на каналі «Україна», і певна кількість акторів грала в обох проектах. – «Главком»). Та послухайте, в Києві, в регіонах повно акторів, облич, дуже багато різних харизм, а вони тягають одну людину і затягують її аж доки вже ніхто не хоче її брати. Вони ж перетворюють таких акторів на «збитих льотчиків»!
Але ж актори добровільно на це йдуть.
Я зараз не про акторів кажу. Це робота менеджерського складу – відкривати нові обличчя.
Ви теж грали в «Останньому москалі»…
Грала. Але не питайте мене, чому я не була в другому «Москалі»… Краще закриймо цю тему. Я весь сценарій, чесно, не читала.
Але от, наприклад, не можу сказати, що «Століття Якова» (4-серійна україномовна драма виробництва «1+1 Продакшн». – «Главком») – це провал, незважаючи на те, як би бідненько там не було. Так, я бачила це у вигляді широкоформатного фільму, великого блокбастера, я бачила це на рівні «Піаніста», я дуже вболівала, вважала, що це наш «Форрест Гамп», що цей матеріал тільки для цього. Але його зробили для серіалу. Ну, добре, Володимир Лис (автор роману. – «Главком») на це погодився. Яке я маю право не погоджуватися? Так, там є деякі проблеми з деталізацією, з розумінням української ментальності, костюмами – такі от маленькі дрібнички, які формують враження, що це непрофесійно. Але я не скажу, що там не розказана історія, вона розказана. І це українська мова, українські актори. Так, це наша «Ізаура», але це – правильний шлях.
Крамольна річ, але війна дала поштовх українським кіно й театру. Погодитесь?
Думаю, так. І дуже прикро, що саме війна спрацювала детонатором. Усе-таки і телебачення, і кіно – це інформаційна безпека. І навіть розважальний продукт лежить у цій канві. Ви згадайте, які були війни проти дубляжу? Зараз усі нормально це сприймають. З україномовним форматом буде те саме. Ми коли з «Лесею + Ромою» вийшли на екрани, у мене фанати були і в Севастополі, який вже анексовано.
Відсутність україномовного продукту – це таке упереджене радянське ставлення людей, які очолили телебізнес. Вони радянськими людьми були і ними залишаються. Вони не впроваджені в українську сучасну літературу, вони навіть класичну літературу сприймають через радянський метод викладання: все примітизувати, зробити поверховим, не трипластовим, одноплановим, дуже зрозумілим.
«Леся + Рома» – успішний україномовний телепродукт. Але нічого нового подібного українського немає.
Коли ми вийшли з «Лесею + Ромою» і отримали «Тріумф» (національна телевізійна премія України. – «Главком»), я дуже сподівалася, що ми дамо той поштовх і на телебаченні почнуть з’являтися наші аналоги «Друзів» і т.п. Але нічого подібного!
Звичайно, важливі зміни в законодавчому полі. Де квотування для ТБ-продукту? Треба його було приймати на початку 90-х років ще. Я якось колишньому міністру культури (нині віце-прем’єру. – «Главком») В’ячеславу Кириленку на його ток-шоу «Мінкульт» сказала: якби держава свого часу зняла кіно про Третій гайдамацький кіш, сформований Петлюрою, куди входили хлопці і зі Слобожанщини, і з Донбасу, і з Кубані, і про те, як вони потім були репресовані, то Донбас би був найактивнішим борцем за незалежність України..
Власне, можливо, й агресії тоді вдалося б не допустити. Не вийшло б такого...
«Якщо комусь пофіг ця країна і він купує квитки на російських артистів, це - не мій глядач. До побачення!»
Вас не лякає, що на Жовтневому палаці знову галерея афіш російських артистів?
Лякає. Там (на Інститутській. – «Главком») було розстріляно Небесну сотню. А знаємо ми тих артистів? За що вони насправді виступають, кого підтримують? Ці афіші мене принижують. Ще раз: там було розстріляно наших хлопців. Я думаю, що українського глядача, який заплатить гроші за квитки на цих артистів, який піде на цей продукт, можна виселяти за межі України. Бо такі люди не є українцями, вони ходять по крові. І якщо комусь отак пофіг ця країна, якщо комусь важливо піти і підтримати представників окупанта, то це не мій глядач, до побачення!
Який театр у Києві ви вважаєте найпрогресивнішим?
Немає найпрогресивнішого. Я не можу визначити. Мені подобається, як розвиваються «Золоті ворота». Але є «Дикий театр», який не має приміщення, але існує, є «Театр переселенця», є якісь альтернативні театри, які з’являються. Кожен театр – і Франка, і Лесі Українки, і Молодий театр, і Театр на Лівому березі, і «Сузір’я», і інші – у своєму репертуарі мають дуже круті роботи і, скажімо так, дуже неоднозначні. Це нормальний процес. Інша справа, що оці неоднозначні роботи не знімаються. Я вважаю, що якщо щось зроблено слабко, всі це визнають, треба не розбещувати глядача, закривати і спокійно рухатися далі. От у нас, у Молодому театрі, можуть вистрелити 4 з 10 прем’єр. І це нормально, іде пошук, є можливість молодим режисерам експериментувати, за що Андрію Білоусу (художній керівник Київського академічного Молодого театру. – «Главком») велике дякую.
Як ставитеся до засилля російськомовного репертуару у столичних театрах?
У нас (Молодий театр. – «Главком») немає російськомовного репертуару. У театрі Франка – немає. Але на телебаченні багато російської мови. Це та сама хвороба. Для мене вибір ясний. Але ви ж не змусите інших людей. От чому держава повинна фінансувати російськомовний репертуарний театр – я не розумію. Хай Російська Федерація фінансує, як Польська республіка фінансує польський театр. Ми нікому не забороняємо. Ми повинні навіть надати їм землю і приміщення для існування, але ставити на ставку – вибачте.
Катерина Пешко, Микола Підвезяний, «Главком»
Коментарі — 0