Активіст-незалежник із Кубані: Ми розглядаємо варіант приєднання Кубані до України

Поразка у війні з Україною поставить РФ під серйозну загрозу розпаду. Якщо для наших віковічних ворогів реалізація цього катастрофічного сценарію означатиме фактичне припинення їхнього існування, то для поневолених ними малих народів такий розвиток подій подарує шанс на незалежність. Одним з багатьох утворень, які можуть взяти  участь у цьому параді суверенітетів, є Кубанська народна республіка.

Представник осередку кубанських незалежників «Малиновий Клин», активіст Дмитро Доровських в інтерв’ю «Главкому» розповів, як кубанці в цілому ставляться до перспектив розпаду Росії, чи є хтось, хто міг би посісти місце політичного класу у новоствореній незалежній Кубанській державі, якою може бути роль КуНР у майбутньому і чому Україні не слід замислюватися про приєднання кубанської землі.

Дмитре, як на Кубані в цілому ставляться до сценарію поразки РФ, який може провокувати розпад Федерації?

Я б сказав, що це питання не надто просте. Тому, що є багато всіляких факторів. Наше суспільство не готове до чогось такого з моральної точки зору. Важко сказати, що в цілому думають суто кубанці. Краще дивитися на це крізь призму ставлення усіх росіян.

Оскільки Кубань так само зросійщена, як і всі інші регіони (регіони, які є землями розселення малих народів – Главком), то зараз можна сказати, що є лише активна меншість, котра підтримує відокремлення Кубані від Росії. Зокрема задля того, щоб у подальшому створити самостійну кубанську державу. Не виключається і варіант із приєднанням до України.

Проте більшість кубанців не заглядають аж так далеко у майбутнє. Їм би зараз, перш за все, пережити цю всю халепу під назвою «могилізація» та всі похідні від неї проблеми.

Скільки приблизно відсотків від загальної кількості населення становить ця активна меншість?

Важко ось так відразу сказати. Багато є розпорошених гуртків кубанських самостійників, про які ми не навіть не знаємо. До прикладу, нещодавно ми знайшли один такий. Члени цього гуртка обговорюють плани на незалежну Кубань у телеграмі. І взагалі кажуть, що щось його та робити потрібно з усіма цими планами.

Людей у цих розрізнених гуртках сумарно не дуже багато. При цьому слід сказати, що Кубань – такий доволі цікавий регіон. Тобто тут треба ще розуміти нашу ментальність і умови тутешнього життя.

З одного боку, ми занадто помосковлені, як то кажуть. А з іншого – нам притаманна особлива кубанська ментальність. Ми не занадто швидкі, трохи ледачкуваті, нас треба розрухати. Чим, власне, ці невеличкі гуртки самостійників і займаються.

Наприклад, якщо дивитися на ситуацію, яка була на межі дев’яностих та нульових років, то там було все зовсім по іншому. Тоді ще ніхто собі і уявити не міг, що Росія нападе на Україну і в результаті розпочнеться така величезна війна.

У той період можна сказати, що був якийсь певний підйом кубанської свідомості. Були навіть плани на введення нашої так званої кубанської балачки у освіту. Були розмови про те, що Кубань – це не зовсім Росія. Немовби підтверджуючи цю тезу місцева влада навіть трохи вдавала з себе незалежну від Москви. Так тривало аж допоки не настала епоха такого лютого путінізму.

Так от, у порівнянні з тодішніми реаліями, зараз можемо бачити такий собі анабіоз кубанського незалежництва. Все так і залишиться до того часу, коли нарешті розкидані навсібіч групки апологетів незалежності не об’єднаються.

Чи достатньо серед ваших однодумців охочих зайняти місце урядовців умовної Кубанської республіки, і як вони бачать майбутнє регіону після зникнення Росії як держави?

Людина на керівну посаду завжди знайдеться. Найперше варто шукати серед місцевих активістів, мігрантів, які забажають повертатися і брати в цьому участь. Я вважаю, що, перш за все, це мають бути якісь перехідні адміністрації, уряди з обов’язковою участю також і представників ООН, наприклад. І України, напевно, теж.

На мою думку, процес формування органів урядування повинен проходити під зовнішнім наглядом. А проте, точно сказати поки що важко. Очевидно, що тут буде потрібна не тільки робота місцевих активістів, але й підтримка світової спільноти.

Ми згадали поділ на дві умовні течії середовища кубанських активістів. Є ті, хто виступає за цілковиту незалежність, а є табір, який схиляється, що краще було б увійти до складу української держави. Хто переважає чисельно? 

Ну, тут як кажуть, на двох козаків три гетьмани (посміхається). Кожен з нас, насправді, вважає загалом прийнятними обидва варіанти. Все буде залежати від історичних умов (що складуться на момент розпаду РФ – «Главком») і доцільності того чи іншого кроку.

Чи потрібно це буде Україні, щоб ми були приєднаними. Бо хай там як, а Кубань все ж дуже проблемна. На рівні з Донбасом або Кримом. Не впевнений, що вам тут таке буде потрібне.

Зрештою у Кубані є економічний потенціал. Достатньо ресурсів і населення для самостійного існування. Ми можемо, існуючи в форматі незалежної держави, самі себе прогодувати, будучи при цьому інтегрованими у світовий політичний та економічний простір. Активно ведучи торгівлю з нашими сусідами.

Отож, як правило,  у середовищі прибічників незалежницьких ідей немає чіткого розмежування на тих, хто більше за незалежність, і тих, хто більше за інтеграцію з Україною. Ми розглядаємо обидва варіанти, як прийнятні в принципі.

Нещодавно Верховна Рада України визнала суверенітет Ічкерії. На вашу думку, чи треба нам діяти подібним чином і щодо Кубані зараз?

Ми цього чекаємо від вас і хочемо, але не зараз. Треба розуміти наші нинішні умови. Спершу потрібно, щоб рух за незалежність Кубані тут став більш масовим та скоординованим. Думаю, це питання часу. Потрібно тільки робити, що слід і одного дня до цього обов’язково дійдемо.

Моя думка така: наступним на черзі після Ічкерії має бути Татарстан. У них більше сприятливих для цього умов зараз. Вони готові до незалежності, тоді як нам належить зробити ще багато роботи.

Дмитро Доровських: Території Білгородської, Курської та Воронезької областей могли б стати буферними державами між Московією та Україною

А якби постало питання про приєднання Кубані до України шляхом проведення відповідного референдуму?

Тут, знову ж таки, вертаємося до питання ментальності. Максимально стисло висловлюючись, скажу так: куди потягнуть – туди люди і підуть. Якщо побачать, що це переможець, який дає нові можливості, що за ним сила…

У кого сила, за тим і підуть. Це буде так.

На Кубані ще не забули, що їхні предки і Кубань були у складі української держави?

Це було вже більше сотні років тому. Думаю, що ніхто нині вже не пам’ятає про ті роки, коли Кубань оголосила про свою незалежність, а згодом вступила у федеративний союз із Україною.

Наприклад, у моїй родині по материній лінії такі предки були. Однак, родичі по матері нічого мені не розповідали про роки незалежності. Тому, що мій дід, він народився ще у Російській Імперії. Пізніше, коли він був зовсім маленьким, якраз існувала Кубанська народна республіка. Відтак, він нічого і не пам’ятав.

Можу сказати, на прикладі мого діда, якого також звали Дмитром, як і мене, що старші члени його родини балакали по-станичному, як у нас кажуть. Тобто, по-українськи. А він вже говорив більше російською і коли намагався  балакати по-станичному, це у нього вже не виходило.

Путінська Росія любить грати на темі відновлення так званої історичної справедливості. Чи справедливо було б Україні прагнути у перспективі повернутися до кордонів 1918 року?

Знову ж таки, не найпростіше питання. Я, хоч і сам суто прокиївський, але ж треба розуміти, що східні території, ті, де Дон, Кубань, Східна Слобожанщина дуже змосковлені ментально. І цей факт може наробити проблем Україні у тому разі, якщо ці землі стануть її частиною.

З іншого боку, я не хотів би, щоб у Східній Європі з’явилася нова імперія. Тому, що все ж мені б хотілося, щоб Україна була демократичною державою. Тобто, щоб вона не стала другою Росією. Дуже важливо перемогти дракона і при цьому самому ним не стати після цього.

Натомість, території Білгородської, Курської та Воронезької областей могли б стати буферними державами між Московією та Україною. При цьому перебуваючи під українським впливом.

Наш рух виступає з позицій києвоцентризму і соборної України та пропонує запровадити модель співпраці між українською та нашими державами на зразок тієї, яка об’єднує увесь англосаксонський світ (мова про країни британської співдружності – «Главком»).   

Розпад Росії неминучий, бо вона не здатна до існування, як демократична держава, чи є ще якісь інші причини?

От я згадую знову про розмови зі своїми родичами. Мати мені колись пояснювала, що Росія не може стати демократичною просто тому, що для врядування на такій величезній території потрібна сильна рука. Я з нею тоді ще сперечався, бо відносив себе до російських лібералів. Був десь таким, як Навальний і йому подібні.

Тоді ратував за те, що у нинішній Росії можливо збудувати демократію, а зараз кажу мамі, що вона таки була права. Ця держава має розвалитися. Така держава нам не потрібна, якщо нею може керувати тільки сильна рука.

Росія будувалася, як хрестоматійна імперія, завойовуючи все нові і нові території. Це ніколи не був добровільний союз різних суб’єктів. Ще з тих часів, коли Іван III знищив Великий Новгород. Так вже склалося історично. 

Богдан Боднарук, для «Главкома»