Російський режисер Ілля Мощицький: На Донбасі триває війна, але ресторани у Києві чомусь не спорожніли
«Люди, які в Україні говорять: «Геть російські вистави», просто залишилися без Ленкому, без МХАТу…»
Театр «Мізантроп» розпочав свою діяльність навесні минулого року. Його початком став успіх танцювальної драми «Три сестри» за п’єсою Антона Чехова. Вистава збирала аншлаги не лише в столиці, а й в інших містах України. Такий результат підштовхнув російського режисера Іллю Мощицького та українських композитора Дмитра Саратського і хореографа-постановника Миколу Бойченка, які працювали над постановкою, до створення незалежного мультижанрового проекту.
У своїй новій виставі «Запрошення на страту», прем’єра якої відбудеться на сцені Театру російської драми ім. Лесі Українки 17 лютого, постановники спробують повністю стерти кордони між драматичним театром, балетом, мюзиклом, цирковим шоу та кабаре.
Мощицький визнає, що іноді на вистави «Мізантропа» приходить глядач, не готовий до побаченого на сцені, який потім обурюється: «Це просто жахливо, ви – шарлатани». Але режисер висловлює сподівання, що більшість публіки все ж не сприймає театр як простір «вічного табу».
Ілле, чого ж очікувати глядачеві від вистави «Запрошення на страту»?
Глядачеві краще б нічого не очікувати, коли він іде до театру, краще бути відкритим до чогось нового, що може з тобою трапитися. Спеціальної підготовки не потрібно. Є люди, які читали твір, що лежить в основі вистави, є ті, які не читали. Це абсолютно не важливо. Книга і вистава – два різних твори мистецтва.
Як виникла ідея поставити виставу за романом Набокова? Довго обирали твір?
Я прочитав роман Набокова за порадою моєї подруги Анни Авзан і одразу ж попросив прочитати його композитора Дмитра Саратського, мого співавтора. Відтоді ми загорілися ідеєю його поставити. Але все якось відкладалося, не збігалося з театрами, трупами, не сходилися обставини. Врешті-решт твір пролежав п’ять років на полиці в очікуванні.
Попередня вистава «Мізантропа» – «Три сестри» – збирала аншлаги. На «Запрошення на страту» прийде той самий глядач? За яким принципом ви ділите свою публіку?
Зустрітися з глядачем, якого ми хочемо бачити, – це складний шлях. Ми б хотіли бачити людей, які не перебувають у рамках певного роду театральних кліше і не сприймають театр як простір консерватизму і вічного табу. Хтось готовий до наших постановок, хтось – ні. Люди дуже різні. Є люди, які люблять експериментальний театр, бачили вистави Кастеллуччі (італійський театральний режисер. – «Главком») і їм усе решта здається нафталіном. Думаєте, в Україні немає людей, які їздили на Единбурзький фестиваль (фестиваль виконавчого мистецтва, який відбувається щорічно в середині серпня. – «Главком»)? Думаю, що їздили, і думаю, що чимало. А є люди, які взагалі в театрі ніколи не були.
І до нас приходить різний глядач. Один задоволений, інший потім пише: «Це просто жахливо, ви – шарлатани». Але ось цей другий просто більше до нас не прийде, і добре. Так, нам би хотілося, щоб до нас приходили глядачі, готові до комунікації, яку ми пропонуємо.
Навіщо йти таким складним шляхом? Проектному театру нерідко важко зібрати великий зал. Водночас «жовті» постановки продюсери роблять нашвидкуруч і, мотаючись по країні, збирають касу і повні зали.
Так є в усьому світі. Щось просте простіше збирає зал. Є більш якісний продукт і менш якісний, професійний і непрофесійний. В Європі та Америці просто якість маскультури вище. Той самий Бергман (шведський режисер театру і кіно, визнаний одним з найвизначніших кінорежисерів авторського кіно. – «Главком») у Швеції масовий. Там це не елітарне мистецтво. Звичайно, в наших країнах є моторошні антрепризні проекти. І треба сказати, завдяки цьому і слово «антреприза», в якому не було із самого початку закладено жодної негативної конотації, поступово її набуло.
Очевидно, ви теж хочете заробити?
Вистава «Три сестри» заробила той бюджет, який було на неї витрачено, і тільки зараз почала приносити якийсь прибуток. А показів було вже багато за півтора року.
«Запрошення на страту» ми зіграли лише двічі (один раз у Києві, один – у Петербурзі. – «Главком»), і поки що нічого з цього приводу сказати не можу. Виставу тільки-но випущено. Але, гадаю, вона буде продаватися гірше. Бо три сестри, три красивих жінки на афіші – це привабливо. А у «Запрошення на страту» вийшла значно концептуальніша афіша. Після перших двох показів стало зрозуміло, що вона свою роль багато в чому не виконувала, не приваблювала увагу, не розповідала суті, не готувала до того, що відбуватиметься. Ми її поміняли.
Скільки було інвестовано в обидві постановки?
Я знаю ці суми, але, думаю, некоректно їх озвучувати. І взагалі, це нікого не повинно хвилювати. Яка різниця, скільки грошей витрачено на твір мистецтва? Є вистава, в яку вкладено мільярд, а вона нікуди не годиться. А є вистава, в яку не вкладено нічого, як у «Театрі-лабораторії» Єжи Гротовського, і це залишається назавжди.
У кого, взагалі, виникла ідея створити театр «Мізантроп»?
Раптом подумалося: а чи не створити нам театр? (сміється).
Насправді це спонтанно не буває, це був великий шлях. Ми з колегами, співавторами працювали у різних театрах, різних містах і країнах. І поступово у нас виникли певні творчі бажання не бути під будь-якого роду тиском. Ми працювали в театрах, цирках, кабаре, в державних та приватних закладах, з великими і маленькими трупами, з моновиставами і шоу. І всюди було якось по-різному незатишно. І ми вирішили зробити виставу так, як ми це собі уявляємо. Ось забудемо, що у нас є замовлення, уявлення директора і продюсера про виставу, уявлення будь-якої організації, в стінах якої її буде показано. Зробили. Сподобалося працювати, коли ніхто не стежить за цим. Для нас цей театр – це така віддушина, лабораторія, де ми експериментуємо.
Як вийшло так, що «Мізантроп» з'явився у Києві? Адже ви з Петербурга.
А Дмитро Саратський з Києва. У Пітері ми робимо те ж саме, але це має інші форми. А в Києві просто так співпало, що Дмитро зустрівся з Миколою (хореограф-постановник Микола Бойченко. – «Главком»), у нього був колектив, частина якого стала зрештою працювати в театрі. По суті, все сталося завдяки випадку.
Як підбирали основний акторський склад?
Був кістяк, хлопці, які з Миколою займалися переважно хореографічними проектами. На їхній основі ми і зійшлися всі. Далі з кимось нас просто зводила доля. Як таких кастингів не влаштовували.
Тобто в театрі «Мізантроп» не дуже вітають новачків?
Я б узагалі, якби можна було, не брав нових людей. Але просто у людей змінюються ситуації, люди хворіють, переїжджають до інших країн, вагітніють... «Нова кров» потрібна, може, років через 20 після початку роботи.
Робота режисера займає чимало часу. Як часто ви буваєте в Україні?
Я приїжджаю досить часто. Коли ставив «Запрошення на страту», жив тут кілька місяців. Приїздив-їхав, мотався туди-сюди. На час постановки Київ стає для мене містом проживання. Але так відбувається з будь-яким режисером.
Якщо говорити про державні театри, ви працювали тільки з російськими?
Ні, не тільки. В Україні я ставив виставу в Одеському театрі музичної комедії.
Що саме вас не влаштовує в державному театрі?
Знаєте, що таке худрада? Ти зробив виставу, а потім збирається компанія людей і тобі кажуть: ну, ти зробив виставу, може, і добре, але не дуже правильно, і ми б хотіли ось так, ось так і ось так. Кому це може сподобатися?
Коли буваєте в Україні, ходите на вистави в українські театри? Що вразило? Звідки хотілося піти?
Був кілька разів. Мені сподобалась вистава, яку я дивився у Театрі на лівому березі, – «Карнавал плоті» (режисер Дмитро Богомазов. – «Главком»). Там дуже високий рівень акторської роботи, прекрасно грає український актор Віталій Салій – у нього роль такого місцевого дурника. І загалом вистава розкішна – відбулася.
Дивився в Молодому театрі виставу за п'єсою Мартіна Макдонаха «Однорукий із Спокана» (режисер Андрій Білоус. – «Главком»). Дуже достойна робота.
Ще дивився «Ідеальну сімейку» (режисером також є Дмитро Богомазов. – «Главком»). Така собі калька на сімейку Адамсів. І це, на мій погляд, злочин. Я бачив, у принципі, багато поганих вистав, але це якось нижче санітарного рівня зовсім, просто неподобство. Це був передпоказ, я ще так сів, що незручно було виходити. І зазвичай я все ж чекаю антракту. Але звідти вилетів кулею через 15–20 хвилин.
Після окупації Криму та з початком війни на Донбасі українська мистецька спільнота поділилася на два умовних табори: на тих, хто вважає, що «мистецтво поза політикою», і тих, хто категорично відмовився від будь-якої співпраці з Росією, а то й навіть із російськомовним форматом. Як російський режисер, що працює в Україні, відчуваєте дискомфорт?
У мене вузьке коло спілкування. Я відчуваю дискомфорт лише на кордоні. А так я ж не йду містом із плакатом «Я – російський режисер, ви за чи проти?». Цей транспарант я зазвичай залишаю вдома (сміється). Може, під час показу вистав хтось і поглядає на мене скоса, але це їхня справа. Можуть не ходити до нас на вистави. Який ще може бути інструментарій незгоди?
Для вас мистецтво – поза політикою? У той час, коли українські актори відмовляються від участі в російських проектах, «Мізантроп» везе і «Три сестри», і «Запрошення на страту» на гастролі до Пітера.
Війна – це погано. Любов – добре. Кожен сам обирає, як реагувати на ту чи іншу подію. Культура – це все-таки творчий елемент, краще, щоб вона об'єднувала, ніж розколювала. Зо два роки тому (на початку війни. – «Главком») ще в такому «розколі» був якийсь сенс. Але зараз…
Я дивлюся і російське телебачення, і українське. Скрізь одне й те саме. Одна і та сама пропаганда – що з одного боку, що з іншого. Все перетворилося на суцільну кон'юнктуру. Нею займаються люди заради самопіару зазвичай, якихось вигод. Знову ж таки є генеральна лінія, якій краще б слідувати, і вони якось цієї лінії дотримуються. А якщо з людиною віч-на-віч поговорити, не думаю, що у неї знайдуться якісь виразні аргументи проти гастролей театру і культурологічних злиттів.
Аргумент «на Донбасі триває війна, а Росія – агресор» вважаєте недостатнім?
На Донбасі триває війна, але я щось не бачу, щоб у Києві спорожніли ресторани.
А мистецтво взагалі нікому нічого не винне. Воно може бути поза політикою, а може бути в політиці. Воно завжди багатолике.
І послухайте, кому в підсумку гірше від цього розколу стає? Ось я родом з Петербурга, у нас 300 театрів, постійно відбуваються європейські гастролі, постійно йде обмін і комунікація, хто тільки у нас не ставив постановки – від Персеваля (фламандський театральний режисер. – «Главком») до Вілсона (американський театральний режисер. – «Главком»). І ніхто в театральному співтоваристві ні слова не сказав проти того, що ми привезли з Києва до Петербурга виставу. А люди, які в Україні говорять: «Геть російські вистави», просто залишилися без Ленкому, без МХАТу. Але при цьому з Росії до України продовжує їздити попсова антреприза, возять вистави дуже низького рівня. Їх і театром не назвеш, це просто заробляння грошей шляхом недовгого і ганебного перебування на сцені – так би я назвав цей жанр.
Ви сказали, що в Пітері у вас теж є проекти. Чи збираєтеся щось привозити до Києва?
Я зараз роблю в Петербурзі виставу і, можливо, у квітні або травні вийде привезти її до Києва. Думаю, прем'єра буде: Пітер, Москва, Київ. Можу сказати, що робота ведеться за п'єсою канадського драматурга Джонатана Гарфінкеля. До сьогоднішнього моменту п'єса не перекладалася російською мовою. Це – складна і провокаційна історія, лютий матеріал, лютий і хворобливий, таке серйозне щеплення, яке, безсумнівно, викличе і радісні, і хворобливі відчуття.
Катерина Пешко, «Главком»
Коментарі — 0