Сергій Гармаш: Мінські угоди – гачок, на якому нам вигідно було тримати Росію

Сьогоднішнє засідання російського Радбезу, на якому була присутня вся військово-політична еліта країни-агресорки, – означило черговий пік напруги, яку створив Путін навколо України. Як відомо, минулого тижня Держдума прийняла рішення звернутися до президента, аби той визнав дві псевдореспубліки Донбасу. Путін кілька днів думав і скликав Радбез, на якому почув це ж прохання від голови Держдуми В’ячеслава Володіна, а також вислухав інших керівників державних органів.

Заступник голови Радбезу Дмитро Медведєв запевнив, що ці території Україні не потрібні. З ним був солідарним заступник голови президентської адміністрації Дмитро Козак, який є перемовником від Росії в Нормандському форматі. Рішення про визнання підтримали прем’єр Михайло Мішустін, міністр оборони Сергій Шойгу, міністр закордонних справ Сергій Лавров, голова Росгвардії Віктор Золотов, очільник Служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін та всі присутні. Але Патрушев з Мішустіним запропонували перед можливим визнанням донести цю інформацію до президента США Джо Байдена та запропонувати Вашингтону чіткий план для вирішення конфлікту з коротким терміном виконання. Втім Путін вирішив не чекати і в той же день повідомив французькому президенту Емануелю Макрону та канцлеру Німеччини Олафу Шольцу, що підпише відповідний указ щодо визнання псевдореспублік. Ті, за словами пресслужби Кремля, висловили своє розчарування, але підтвердили готовність до подальших контактів.

Звісно, якщо це рішення буде остаточно затверджено спочатку Держдумою, а потім Радою Федерації (в чому мало сумнівів), воно повністю руйнує Мінські угоди. Хоча в Кремлі чомусь вважають, що такий тиск навпаки стимулюватиме Україну до їхнього виконання. І так не надто продуктивний діалог щодо виконання «Мінська», який проходить в Тристоронній контактній групі (ТКГ), зі зростанням напруги просто застопорився. Росія просто не з’являється на засідання на фоні нарощування своїх військових сил на українському кордоні.

Член ТКГ від української сторони, уродженець Донецька Сергій Гармаш розповідає, за яких умов ще можна буде реанімувати роботу групи.

Член ТКГ Сергій Гармаш: «Шанси на те, що нам повернуть цей регіон з «особливим статусом» та будуть використовувати для керування Україною, вже зникають» (фото: facebook)

– Оскільки Путін все-таки дав принципову згоду на дипломатичні процеси, думаю, він таки ще зберігає надію змусити нас виконати Мінські угоди під загрозою загострення війни, – вважає Гармаш. – Відповідно, якщо вони приймуть остаточне рішення щодо визнання «Л/ДНР», ці угоди помруть і ТКГ вже не буде збиратися. Якщо не визнають, то 2 березня відбудеться чергове засідання групи.

Чим ви пояснюєте те, що росіяни саме зараз поставили скликання ТКГ на павзу? Це такий шантаж на фоні військової ескалації на кордонах чи дійсно рішення про визнання «ЛДНР» остаточно ухвалене?

Звісно, це шантаж. Вони розуміють, що ми не підемо на їхні поступки і принципово не будемо вести перемовини з «Донецьком» та «Луганськом», тому вони не вбачають сенсу в ТКГ. І намагаються домовитися на більш високому рівні – з неукраїнськими президентами та міністрами, аби ТКГ вже закріпила ці домовленості як результат. Вони ж зараз всіляко нагнітають ситуацію, а незгода на проведення засідань групи якраз і є одним з таких елементів.

Тобто Кремль зараз своєю поведінкою а-ля «тримайте мене семеро» демонструє свою недоговороздатність, але все-таки намагається дійти до якихось домовленостей?

Все, що вони роблять, – це поки загрози. Якби він вже хотів напасти чи вбити – то робив би це без загроз. Тобто в нього є ще надія отримати результат іншим чином. Поки це загрози – продовження навчань в Білорусі, нагнітання ситуації на Донбасі, відмова від засідань ТКГ...

Напередодні засідання свого Радбезу Путін багато говорив із західними лідерами. Про що він міг з ним домовитися, що потім було б винесене в ТКГ (а потім в парламент) як остаточне рішення?

Вони можуть лише тиснути на Захід, а той на нас, аби ми почали розгляд документів від ОРДЛО. І загрожувати при цьому визнанням «ДНР»–«ЛНР», тобто смертю Мінських угод. Весь світ вважає, що у Росії є зобов’язання щодо них, хоча вона сама так не вважає. Шанси на те, що вони повернуть нам цей регіон з «особливим статусом» та будуть використовувати для керування Україною, вже зникають. Ми можемо проводити перемовини з «ДНР»–«ЛНР» щодо миру, але при цьому це вже буде відірваний шматок, поки при владі в Росії буде Путін.

Яке відносно проривне рішення може прийняти ТКГ за результатами цих перемовин, якщо все ж збереться?

Група може прийняти додаткові заходи щодо режиму припинення вогню. Але це буде вигідно Росії, якщо ми погодимося на прямі контакти з тією стороною. Наприклад, на інспекції наших позицій, чого я не припускаю наразі. Хоча такий варіант може бути, якщо до цих інспекцій будуть долучені представники Німеччини та Франції. Або можливий ще один сценарій – Росії потрібно зберегти обличчя, бо вона не хоче нагнітання та санкцій, і процес перейде в дипломатичну площину і поступово гострота знизиться.

Але дипломатичний процес триває вже «сто років». Не дарма ж Росія нині пішла на загострення, зокрема, й через відмову від участі в засіданнях ТКГ, скликанням Радбезу?

Навіть якщо Росія визнає «ДНР–ЛНР», у наших західних партнерів за умови політичної волі є всі підстави накладати санкції. Якщо туди увійдуть російські солдати чи миротворці, це вже буде порушенням територіальної цілісності для всього світу.

Буквально днями Посол Росії в США Антонов заявив, що Донбас є частиною України і жодних планів для вторгнення російських військ нема.

Вони сьогодні кажуть одне, а завтра – інше. Навіщо тоді Радбез було скликати, якщо це територія України?

Як в принципі представники цих «республік» та Росії поводили себе під час останніх засідань ТКГ перед тим, як почали їх бойкотувати?

Останні засідання відбувалися під час зустрічей «Нормандських четвірок» в Парижі та Берлині. Тому ніхто спеціально нічого не нагнітав, всі вели себе спокійно. Єдине що – на останньому засіданні вони настійливо вимагали, аби ми давали письмові реакції на їхні пропозиції. Тобто фактично визнання «ДНР» – «ЛНР» стороною конфлікту. Те, що представник від Росії Дмитро Козак вимагав в Парижі та Берліні та дуже бідкався, що Франція та Німеччина не вплинули на Київ.

Козак як перемовник м’якший за колишнього помічника Путіна Владислава Суркова чи нинішнього посла Росії в Білорусі Бориса Гризлова, які раніше опікувалися «українським питанням»?

Він якраз дуже жорсткий, пре танком, ображає. Гризлов більш дипломатичний і такого собі не дозволяв.

Чи можливий новий формат для зустрічей ТКГ, який би зробив її роботу більш ефективною? Якщо вона, звісно, ще збереться після останніх подій.

Аби цей формат став більш ефективним, треба, щоб він був тристороннім (Україна – ОБСЄ – Росія), а не п’ятистороннім, яким він є зараз. З представниками «республік» ми можемо консультуватися та узгоджувати певні законопроєкти, але вони не мають бути представлені як окремі делегації в переговорному процесі. Це велика помилка ОБСЄ та наших попередніх перемовників, які довели ТКГ до такого стану. Доки в переговорному процесі не з’явиться другої сторони конфлікту, звісно, він неможливий. Жодне перемир’я не працює, бо ніхто за нього не відповідає.

Мінські угоди – це гачок для Росії, тому визнанням «ДНР–ЛНР» вони зіскочать з нього. А нам вигідно було тримати їх на цьому гачку, бо ми виграли час.

Павло Вуєць, «Главком»