Трамп рве світ на шматки, Україна має шанс на найжирніший
Грицак, Чубаров, В’ятрович, Алфьоров і Мережко – про те, як Україні вписатися в новий світовий порядок
Рік, що минув, не виправдав надій на довгоочікуваний мир. І вже навчені гірким досвідом надій та подальших розчарувань українці воліють не плекати ілюзій, що 2026 рік додасть багато приводів для оптимізму.
Ситуація не тільки в Україні, а й небачена раніше турбулентність у світі призвели до глобального перегляду старих правил та панічного пошуку нових. «Застрільником» цих процесів, безумовно, стала нова адміністрація Білого Дому: ізоляціоністська зовнішня політика Дональда Трампа та його радикальний перегляд ролі Сполучених Штатів у світі збентежили традиційних союзників. Нова стратегія національної безпеки США, в якій ті фактично відмовляються від забезпечення безпеки Європи, є останнім яскравим проявом нових геополітичних реалій. Про руйнування старого світового порядку та очікування чогось нового, що прийде замість нього, кажуть світові політики, футурологи, економісти, військові…
На жаль для України, ці трансформації відбуваються в найтяжчий період її історії. Проте вони ж вони відкривають для нашої країни нові історичні можливості: справа «за малим» – ними скористатися.
В якому напрямку рухається бурхливий світ? І найголовніше – яке місце має прагнути зайняти в ньому Україна? «Главком» шукав відповіді на ці питання разом з відомими українськими інституціоналістами, істориками та політиками.
«Або це буде розпад Європи, або її консолідація»
Про глобальну турбулентність давно говорили соціологи: наприклад, теоретик світосистемного аналізу Іммануїл Валлерстайн (помер в 2019 році) свого часу передбачав, що світова система входить в кризу і на нас чекає 25 років турбулентності. Він навіть прогнозував, що буде нова тридцятирічна війна.
Є певні ознаки для таких висновків. Нинішня ситуація чимось нагадує період, коли напередодні Першої світової війни сформувалися два блоки і було втрачено баланс сил у світовій системі, який до того забезпечував так званий столітній мир.
Зараз така світова рівновага також, по суті, втрачена, і ми спостерігаємо відсутність лідерства. Раніше світовим гегемоном були Сполучені Штати, їхнім партнером – Європа. Але США чомусь вирішили припинити бути гегемоном і перетворилися в такого reluctant sheriff – «неохочого шерифа».
Це призвело до періоду безвладдя, бо ніхто, крім них, не хоче цю роль гегемона на себе взяти. Китай ще не готовий і не став таким навіть в своєму регіоні. Бо як з’являється новий гегемон? Як правило, виникає найбільш економічно потужна держава, а потім ця її економічна потуга трансформується у політичний вплив. Наприклад, XIX століття було століттям Європи, XX – століттям Америки, XXI – буде століття Азії. Наразі Штати ще залишаються світовим гегемоном, але намагаються від цієї ролі відмовитися. Тому і спостерігаємо зараз таку турбулентність.
Це – виклик для Європи, перед якою тепер постає завдання консолідуватися. У Європи давно є певна невідповідність, бо давно казали, що вона є гігантом в економічному сенсі, але карликом в політичному. Зараз Сполучені Штати, по суті, залишають Європу – ми бачимо, що той же Ілон Маск каже, що взагалі треба розпускати Євросоюз. З іншого боку, лідери Європи – Велика Британія (хоч вона й не є членом ЄС), Німеччина та Франція – намагаються якось згуртуватися і створити колективне лідерство, своєрідний тріумвірат.
Просто війна Росії проти України стала каталізатором цих процесів. Або це буде розпад Європи, або її консолідація з набуттям нової якості. Не впевнений, що вона зможе повернути статус лідера у світовому масштабі, але принаймні в регіоні може ним бути.
Україна належить до західної цивілізації і обрала цей шлях інтеграції. Причому в широкому сенсі – це не тільки Європа, а й Японія, Південна Корея, Австралія. Тобто тієї цивілізації, яка базується на демократії, на правах людини. Чи можемо ми претендувати на лідерство? Дійсно, є такі країни, які раніше на нас орієнтувались: було таке поняття як асоційоване тріо – Україна, Грузія і Молдова, і ми всі разом йшли до ЄС. Зараз Грузія трошки відійшла, але залишається Молдова, яка з повагою дивиться на Україну. Ми, по суті, забезпечуємо її безпеку, бо без нас там вже була б Росія.
Мені здається, що у України такі шанси на лідерство можуть несподівано з'явитись, коли почнеться (або точніше продовжиться) розпад Росії як імперії. А уникнути цього в найближчі 10 років неможливо. І тоді Захід зрозуміє, що єдина країна, яка може бути лідером стосовно навіть тих країн, які виникнуть на руїнах Російської імперії, – це Україна. У політичному та військовому сенсах ми – єдина країна, яка може протистояти Росії.
Хто знає, може, в якийсь час, в певному моменті ми зможемо створювати баланс сил навіть між тими державами, які виникнуть після Російської імперії.
«У світі знову страх перед «сильною Росією», яку слід не замирювати, а покарати»
Закінчення Другої Світової війни не означало перемоги. Всі прекрасно розуміли, що та війна стала полем битви трьох ідеологій – нацизму, комунізму та демократії.
Ідеологія комунізму – це банальний російський світ у старих шатах. З агресора комунізм перетворився на жертву, а згодом на союзника, який розділив славу перемоги. Демократичний блок прекрасно розумів, що справжнє зло так і лишилось непокараним. Але всі хотіли закінчення війни. Так продовжилась політика потурання агресору, яка дозволила сталінській Росії створити свої комуністичні уряди та «соціалістичний пояс» в центрі Європи.
Західні союзники опустили «залізну завісу». Російське зло продовжувало паратизувати на підкорених народах та запускати метастази навколо: Корея, Куба, країни Африки… Із розпадом СРСР демократичний світ вчергове повірив жертві-Росії, яка отримала ляпаси від всіх колишніх «республік». І знову світ пішов на шлях потурання: Молдова, Чечня, Грузія, Білорусь, Україна… І знову зло не було покараним. І знову внутрішній пієтет та страх перед намальованою в уяві «сильною Росією», яку слід не замирювати та підгодовувати, а покарати. Від уроків минулого залежить і майбутнє.
«Загроза Третьої світової війни цілком реальна»
Найгірший варіант розвитку подій – ми йдемо до катастрофи, і загроза Третьої світової війни цілком реальна. Він не є високоймовірним, але його не можна включати. Цього сценарію варто боятися, бо страх я вважаю конструктивним почуттям. Але маю надію, що лідерам найбільших країн вистачить мудрості і обачності цього не допустити. Хоча, знаючи Трампа та Путіна, тяжко вірити в їхню обачність.
А другий варіант – ми йдемо до катаклізму, який ще не завершився, і знаходимося всередині нього. Очевидно, що зараз ключовим питанням в світі і зокрема в Україні є питання безпеки. В цій новій структурі безпеки Україна і українське питання є одним з наріжних каменів. І значною мірою нова система безпеки буде ґрунтуватися навколо нашої країни.
Чи готові ми до цієї функції – не знаю, у мене є сумніви. Тому що багато має статися ще в самій Україні. Але налаштовуємося на те, що цей конфлікт швидко не розв'яжеться. Наша війна може стати на паузу, на перемир'я, але не вірю, що все, що пов'язано з кризою сучасного світу, стане на паузу.
Є такий трохи дивний історик, який є одночасно і математиком, і біологом, – Пітер Турчин, він намагається робити прогнози на основі дуже складних математичних моделей. Зокрема, і щодо залежності війни і миру. І він колись зробив прогноз, який звучить може трагічно, може смішно, а, може, трагікомічно: буде гірше, перед тим як стане краще для тих, хто виживе.
Ситуація в Україні насправді є частиною більш загального процесу, який розпочався в 2010-х роках. Йдеться про бунт середнього класу, який почався із акції Occupy Wall Street, найбільш виразними його проявами були «Арабська весна», Євромайдан і схожі подій сталися в багатьох країнах, включно з Францією, Іраном, Туреччиною, Росією, Білоруссю, Казахстаном... Ця дуже довга хвиля тривала 10 років і захлинулася з початком ковіду.
Однією з небагатьох країн, де ця хвиля перемогла, є Україна: у нас дійсно сталася революція, цей середній клас прийшов до влади і пробує реформувати країну. Зараз ця революційна хвиля змінилася на хвилю війни – так часто буває, що хвилі революційні перероджуються в хвилі воєнні. І Україні опинилася в центрі і одної, і другої.
На Заході однією з найбільших криз була криза мігрантів, яка була спровокована «Арабською весною». Це захитало архітектуру Європи, ослабило Захід, і Путін цим ослабленням скористався. Якщо міграційна хвиля вичерпалася, то воєнна – ще ні. Зараз ми перебуваємо всередині цієї хвилі.
«Такого моменту, коли настільки багато залежало саме від України, в історії ще не було»
Існуючий світ міжнародних правил, вся міжнародна правова система наразі руйнуються. І, на жаль, світ поступово повертається до формату низки сильних держав, які вважають, що можуть всім іншим нав'язувати свій порядок денний і розглядати решту світу як ресурс для подальшого посилення. Інші ж мають з ними погоджуватися. Це дещо нагадує світ до Другої світової війни на початку XX століття, з якого насправді трошки віє імперіалізмом.
Україна опинилася просто в епіцентрі цього протистояння. І мені здається, що від результатів війни в Україні буде залежати: чи сповзання в цей імперський світ триватиме і досягне свого переможного завершення, чи все-таки його вдасться зупинити. Якщо Україна встоїть і зусиллями самих українців, і через підтримку того світу, який все-таки хоче функціонувати в раніше визначених міжнародно-правових рамках, тоді є можливість повернення до більш передбачуваного сценарію.
Це має бути одним з наших ключових внутрішніх мобілізаційних чинників і тим меседжем, яким ми маємо апелювати до світу. Особливо до Європи, тому що загроза руйнування міжнародно-правової системи, яка була у світі після Другої світової війни, якраз для Європи є дуже серйозна.
Це і є можливість для нас, власне, стати тим чинником, на який будуть орієнтуватися інші. Але для цього ми маємо всередині країни бути більш готовими до такої ролі. Бо теперішня модель керівництва держави – дуже персоніфікована, вертикалізована і корумпована – на жаль, не витягне виконання цієї дуже важливої задачі. І назовні ми маємо більш професійно комунікувати тезу: те, що зараз відбувається, стосується долі не тільки України і українців.
Україна має стати центром тяжіння для інших країн, і це – насправді одне з найважливіших завдань. Такого моменту, коли настільки багато залежало саме від України, напевно, в історії ще не було. Якщо нам не вдасться реалізувати цей шанс, то це буде поразка не тільки України, а й Європи, того світу, який досі опирався на якісь нормальні правила та правову систему.
«Не виключаю, що наступний рік буде роком ще більшої війни»
Не думаю, що буду оригінальним: ця війна у будь-якому своєму завершенні буде причиною тектонічних зсувів в світовій політиці. Мені особисто хотілося б, щоб країна-агресор, якщо й існувала далі, то в абсолютно інших кордонах. Скажемо, без Ічкерії, Інгушетії, Дагестану, Татарстану, Башкортостану, які оголосять свою незалежність. А це, безперечно, позитивно впливатиме на безпеку сусідніх з Росією країн.
Китай, думаю, вже абсолютно впевнено готується до того, що великі частини сучасної Російської Федерації – скажімо, Далекий Схід – ще більше послаблять зв'язки з центром, і китайці вже готуються опанувати ці землі. Це не буде відбуватися у вигляді прямого військового вторгнення, окупації, анексії… Це будуть просто інтервенції – фінансові, людські і управлінські.
У США і в частині європейських держав зараз до влади приходять політики, які говорять більше про прагматизм, оборудки і на перший план виносять економічні питання. Це було б нормальним та виправданим, якби водночас ці політики слідували тим принципам, на яких вибудовувався світовий порядок після Другої світової війни, тобто принципи, які закладені в Уставі ООН – справедливості, суверенності, незалежності, територіальної цілісності. Вже зараз у світі відбувається боротьба між цими різними підходами, і він має не лише захистити, але й наново укріпити основоположні норми й принципи міжнародного права, які зараз руйнуються Трампом і йому подібними правителями. Дуже сподіваюся, що сила міжнародного права не просто буде відновлена у світовій політиці, але й повернеться в формах і механізмах, які забезпечуватимуть мирне співіснування народів та держав. Тут не уникнути нарешті глибокого реформування ООН ті інших міжнародних організацій, які за своїми статутами матимуть більш дієві та ефективні механізми, аби упередити людство від хаосу і володарювання «права сили», що розширюються та є загрозою для людства.
Мені хотілося б помилятися, але не виключаю, що наступний рік буде роком ще більшої війни. І необов'язково це стосується саме російсько-українського протистояння. Якщо прагматично-цинічний напрямок у світовій політиці посилюватиметься, Росія спробує цим скористатися ще більше, вона повністю переведе свою економіку на військовий лад. Думаю, Путін оголосить мобілізацію, абсолютно закриє своє суспільство, набере два-три мільйони у військо і піде далі. Він вже готується до великої війни – ще більшої за ту, яку має.
Якщо буде продовжуватися відхід від норм міжнародного права, які вибудовувалися після Другої світової, якщо будуть нехтувати питаннями суверенності держав, то зрозуміло, що Росія буде намагатися в цій мутній воді виловити найбільше риби. І це завершиться активними агресіями з її боку проти інших країн і, можливо, викличе зіткнення між іншими країнами.
Знову ж банально, але багато буде залежати від Сполучених Штатів. Я поки не вірю, що політики, які приходять на відносно короткий час, здатні зламати ті принципи, які декларовані в основі цієї держави. Я все ще сподіваюся, що інституції переможуть політиків, які нехтують прийнятими правилами. Поки інституції не спрацьовують, але, сподіваюся, США залишатимуться у світовій політиці хай не гегемоном, але провідною державою, на яку будуть спиратися ті, хто захищатиме право і демократію.
Щодо України, то якщо світовий порядок вистоїть та зміцниться на нормах міжнародного права та принципів справедливості, рівності, прав людини та народів, то наша країна займе провідне місце в новому світоустрої. Вона буде тим чинником, який змусив світ схаменутися і вистояти. Якщо ж світ остаточно поверне в бік абсолютного прагматизму і встановлення «права сили», Україні буде дуже тяжко.
Павло Вуєць, «Главком»
Читайте також:
Коментарі — 0