Ірма Вітовська: Я артистка не народна, я – всенародна

Заслужена артистка України Ірма Вітовська-Ванца – на порозі 50-річного ювілею. В її послужному списку – безліч робіт у кіно та театрі, але згадка про відомий телесеріал «Леся + Рома», який приніс їй популярність, викликає у нашої візаві нерозуміння. «Друзі мої, 20 років пройшло», – емоційно вигукує вона. Дійсно, з тих пір було зіграно чимало ролей і Вітовська – точно не заручниця одного амплуа.

Дуже цікавим було її перевтілення у 86-літню мешканку зони відчуження бабу Прісю у фільмі «Брама» – за цю роботу акторка отримала премії «Кіноколо» та «Золота дзиґа». А роль матері головного героя у фільмі «Мої думки тихі» була відзначена премією «Золотий Дюк» Одеського міжнародного кінофестивалю, премією «Кіноколо» та «Золотою дзиґою», а ще – «Кришталевим глобусом» на 54-му Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах.

Поза акторством у Ірми Вітовської є волонтерство та благодійництво. На початку війни вона допомагала виїжджати до Європи вимушеним переселенцям та отримувати там прихисток. Завдяки її зусиллям багато жінок і дітей знайшли домівки за кордоном. Робота кипить і у Києві – зокрема, у створеному Ірмою та її чоловіком благодійному фонді.

«Немає обмежень у жанрах фільмів про війну, можна знімати і комедії. Головне, хто і як...»

Триває війна, тож перше питання нею і обґрунтоване. Пані Ірмо, які українські стрічки воєнного часу вас вразили?

«Медовий місяць» (фільм Жанни Озірної про життя в окупації, 2024 рік – «Главком») та «Під вулканом» (стрічка польського режисера Даміана Коцура про російсько-українську війну висунута на здобуття «Оскара», 2024 – «Главком»).

З більш ранніх – «Відблиск» та «Атлантида» (режисером обох фільмів є Валентин Васянович, стрічки знято відповідно у 2021 та 2019 роках – «Главком»), «Погані дороги» (стрічка за п’єсою та режисурою Наталії Ворожбит, 2020 – «Главком») та «Кіборги» (фільм режисера Ахтема Сеітаблаєва за сценарієм Наталії Ворожбит, 2017 – «Главком»).

Загалом із фільмів, які вразили, я б відзначила ще «Малевича» Дар’ї Онищенко (прем’єра фільма, в роботі над яким була задіяна і Ірма Вітовська, запланована на 2025 рік – «Главком»).

Ірма Вітовська в ролі Гертруди

фото: facebook Ірми Вітовської

Ви казали, що від 2014 року і до повномасштабного вторгнення на телебаченні вийшли лише три україномовні серіали. Чи змінилася ситуація за два останні роки чи, можливо, саме жанр серіалів нині «не на часі»?

Тут важливе уточнення: це саме за моєю участю вийшли три україномовні серіали. Бо моя позиція, починаючи від 2014-го, полягає у тому, що більше – жодного російськомовного кіно. Хоча його продовжували знімати. Знімали навіть 23 лютого 2022 року. Але ще таке зауваження: теле- і кіноіндустрія – це різні речі, і до телеіндустрії я маю незначне відношення. Мене туди не запрошують.

Чому?

Ну, тому, напевно, що соромно їм… Це зараз всі стали патріотами, а колись я одна відмовлялася від зйомок у російськомовній продукції. Але я, дякувати Богу, «поцілована» кіноіндустрією, і дуже вдячна долі, що кіно в моєму житті відбулося.

Ми знімаємо прекрасну документалістику, знімаємо ігрові драми про війну, а чи час зараз для комедій? У стрічці «Наші котики» ворогом були сепаратисти – не росіяни. Коли ми почнемо не жахатися їхнім злочинам, а сміятимемося над ними і чи зможемо сміятися взагалі?

Звичайно, настане. Про війну ми мусимо знімати будь-який жанр. І єдине обмеження, яке існує для мене – це те, хто має право знімати. Команда, яка береться за стрічки, де є реконструкція геноцидальних злочинів, повинна бути висококласною. Мине дуже довгий період, поки згадки про війну не почнуть провокувати ретравматизацію. Тим паче, що геноцид проти нас триває, і якщо вже ставити на цій вулиці камеру, коли на сусідній, умовно кажучи, тривають бої, то це має робити дуже професійна група і у дуже делікатний спосіб.

Про документалістику маєте рацію. І це не тільки стрічка «20 днів у Маріуполі», але й приміром, «Мирні люди» Оксани Карпович (фільм отримав у 2024 році дві спеціальні відзнаки на Берлінале, а «20 днів у Маріуполі» здобув у 2024-му «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм» – «Главком»).

Але й для комедій настане час. Бо комедія – це ж не лише про тролінг ворога. Це може бути і мила мелодраматична історія про війну. Тут знову все упирається в те, хто і як це зніме.

Глядача досі голосує гривнею не за українську, а за зарубіжну стрічку?

Давайте чесно: українська кіноіндустрія – ще дуже молода. Крім того, зняти стрічку – це ще половина справи. А як її прорекламувати так, щоб отримати нагороди, щоб всі зрозуміли, що це варто подивитися? Реклама – це окрема і дуже дорога історія. Афіші у нас не висять на кожному стовпі – як це прийнято на Заході, тож коли виходить фільм, яка кількість людей про нього дізнається?..

Крім того, у когось міг бути негативний досвід, коли глядач ще на етапі становлення українського кіно – а тоді знімали і слабкі стрічки, і відверто погані – подивився фільм, який його розчарував, і він вирішив: все, більше на таке не ходжу. Але ж це неправильно… А хтось взагалі може не знати, що існує українське кіно, а тому й залишається у своїй бульбашці – в американському кіно, в європейському…

Нарешті, є й така категорія глядачів, яка звикла, що геть усе можна скачати «на шару». Бо традиція регулярно ходити в кіно, як це було заведено в часи моїх батьків, пішла у небуття ще у 1980-х. А вже у 1990-х кінотеатри, щоб якось вижити, почали віддавати тим, хто шубами торгував або ще чимсь, і традицію вбили остаточно. А потім розвинулося піратство, і тільки зараз люди привчаються до того, що кіноіндустрія захищена, і скачати фільм можна на спеціальних платформах, сплативши за перегляд гроші.

А чому, як ви думаєте, мені тільки зараз люди дякують за фільм, який міг вийти кілька років тому? От саме тому… Знайомство глядача з українським кіно лише нещодавно розпочалося і зараз триває.

В одному з інтерв’ю ви зазначили, що по відвідуванню театрів суттєво вдарив ковід, і це зрозуміло. Здавалось би, війна з повітряними тривогами мала вдарити ще сильніше, але це не так: спектаклі йдуть з аншлагами, квитків у столиці на топові вистави не дістати. У чому причина, на вашу думку?

Люди обирають перезавантаження, аби не сидіти вечорами вдома і не плекати свою тривожність. У театрах глядачі входять в іншу історію, вони відволікаються, проживаючи з героями інше життя. Це з психологічної точки зору.

Крім того, попит є не просто на будь-які спектаклі, а передусім на українську класику, і це теж зрозуміло – люди хочуть відгородитися від російської літератури, надто токсичної, надто нав’язливої. Стало цікаво подивитися на себе очима героїв української класики – хто ж ми є? Тобто тут ще йде дослідження та вивчення себе.

Природно і те, що глядач тягнеться до модернових художників, які не штампують російські наративи про україночок у віночках, а показують речі глибше. Подивіться лише, скільки інтересу до «Розстріляного відродження» і скільки форм розповідей про нього – вистави, мюзикли, освітні платформи…

Потягнулися люди і до наших великих – Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого – почався процес рефлексій, перезавантаження, бо все це є звільненням від колонізатора.

Як ви поставилися до театрального скандалу минулого року – коли Театр на Подолі відцензурував п’єсу Карпенка-Карого і вилучив з його «Хазяїна» прізвище Зеленський, який носив персонаж? Вам було смішно, прикро чи байдуже?

Я дивилася цю виставу режисера Івана Уривського і можу сказати одне: вона чудова! Ну хіба суть в одному прізвищі? Персонаж – абсолютно другорядний, і історія взагалі не про нього, а про Пузиря, а у нас тих пузирів – хоч греблю гати…

Тому дуже логічно, що з вистави прибрали прізвище «Зеленський» – щоб глядачі не шукали в цьому якихось прихованих сенсів. Це ж не тому, що хтось злякався. А тому, що це прізвище починало працювати проти головної концепції. У нас надто звикли шукати у всьому політичний підтекст, а його тут немає.

Які театральні прем’єри ви б відзначили за останні сезони?

Я через зайнятість далеко не на всіх прем’єрах встигла побувати, але склала для себе список того, що варто взяти на замітку. Той таки «Хазяїн» – і це по-перше. «Конотопська відьма» – по-друге, «Марія Стюарт» – по-третє (обидві вистави ставив режисер Іван Уривський у столичному театрі Франка – «Главком»).

А також – «На русалчин Великдень» (також режисер Іван Уривський; прем’єра відбулася на сцені Національної оперети – «Главком»).

Знаєте, я так довго займалася кіно, що театр у мене був обділеним сиротою… Тому роки з 2024-го по 2025-й у мене стануть театральними, тобто будуть представлені вистави, у яких я сама беру участь. Зокрема, комедія «Кайдашеве сім’я», яку ми спільно зробили з Ростиславом Держипільським – там я є автором концепції та ідеї. Зараз працюю також над «Київською перепічкою» – це повністю мій проєкт, і я його готую на грудень.

Вітовська працює над проєктом «Київська перепічка»

фото: facebook Ірми Вітовської

А що це за проєкт?

Це моновистава, яку ми з Наталкою Ворожбит написали та підготували за моїми рефлексіями та споминами. 30 грудня, у мій день народження, відбудеться прем’єра. Обов’язково приходьте. Побачите Ірму Вітовську в ролі Ірми Вітовської.

Нині художні керівники театрів, розповідали ви, послабили тиск на акторів і вже не чинять супротив, якщо ті йдуть в кіно чи на телебачення. Де більші нині заробітки, і чи є робота лише у театрі привабливою для актора?

Звичайно, що зйомки є більш привабливими з точки зору оплати. Тут навіть нема що обговорювати.

Чи виникали у вас конфлікти через кінознімання з керівництвом вашого театру?

Ні, бо коли у мене почалися «Леся+Рома» (українська версія канадського сіткому «Хлопець, дівчина», прем’єра якого відбулася у 2005 році – «Главком»), ще ніхто нічого в Україні не знімав. Тоді я відразу перейшла на «разові» відносини з театром, тобто домовлялася про дві-три вистави, у яких я буду грати. І зараз я так само вільний художник.

Ви залишили трупу Молодого театру. Так вчинила і Римма Зюбіна, і Станіслав Боклан, і Олексій Вертинський, і Наталя Васько… Так, дехто, як Олексій Вертинський, досі виходить на сцену як запрошений актор, але, по суті, всі в якийсь момент порвали з Молодим… З чим пов’язаний такий вихід суперзірок з одного театру?

Я не залишала театр. Мої вистави перестали там іти. У мене залишалася одна вистава – «Різня», яка своє відпрацювала, і яку, відповідно, закрили. На тому ми спокійно розійшлися. Конфліктів там ми не мали і не маємо.

Яке ваше ставлення до колег, які полишили Україну, зокрема, режисера Стаса Жиркова? Ви продовжуєте грати у його виставах.

Я грала і граю лише в одній його виставі – «Сталкери». І вважаю, що це дуже талановитий та потужний режисер. Як я ставлюся до його вчинку?.. Пройшло вже три роки, і я думала, що вже все всім зрозуміло, і всі для себе все з’ясували… Можу сказати, що він нині виступає потужним голосом України на майданчиках Європи. Але це не моя природа – давати оцінку тому чи іншому вчинку.

…У ситуації воєнного жаху я бачила дуже багато людей, які залишали країну. Сама я її не покидала. Але водночас бачила і тих, хто точно повинен був залишитися тут. І це аж ніяк не режисери, це чиновники, політики, судді, прокурори. Чому ми не говоримо про них? Чому з одного Станіслава ми робимо сенсацію? Він, принаймні, намагається стукати німцям в голови і вимагати підтримки для України – на відміну від тих, хто просто повтікав…

«У 2022 році я мала грати Аллу Горську, та цю роль мені обламала війна»

Що із дуже бажаного та омріяного не зіграно на сьогодні?

Знаєте, я зіграла вже дуже багато ролей у багатьох фільмах – тільки з останніх можна згадати «Браму», «Мої думки тихі», «Королі репу», «Коза Ностра», «БожеВільні»… Між героїнями цих фільмів – така величезна відстань… Так що я свій діапазон вже показала, а невдовзі ще й «Малевич» вийде… Тому я ні про що особливо й не мрію, я дякую за те, що є.

Єдине, про що я шкодую, так це про роль, яку мені обламала війна – у 2022 році я мала грати Аллу Горську, але тепер я від цієї ролі все далі і далі…

Чи є чоловічий персонаж, який би ви хотіли втілити на сцені чи на екрані, як Сара Бернар Гамлета?

Я вже подала заявку на Санта-Клауса. Чи то пак на святого Миколая. Можу чудово його зіграти (сміється). Хотілось би, звісно, зіграти гетьмана Сагайдачного, але це було б карикатурно. Тому – святий Миколай.

Ви ведете потужну волонтерську роботу. Вона відсуває на другий план акторство?

Моя волонтерська робота зараз полягає у накопиченні ресурсу на купівлю тих речей, які необхідні для хлопців. Я машини не ганяю – це роблять хлопці, а моє завдання – заробити гроші та знайти необхідні речі. Це завдання моє та нашого фонду. Але я також допомагаю й іншим фондам. Наприклад, благодійному фонду Олексія Гнатковського (зірка фільму «Довбуш» – «Главком»). А щоб мати таку можливість, працюю в режимі «24/7».

Серед російських артистів акторів є «хороші»? Ті, з ким ви, можливо, спілкуєтеся, або хотіли б це зробити? Наприклад, публічно підтримали Україну Андрій Макаревич, Лія Ахеджакова, Максим Галкін, Олексій Панін, Лайма Вайкуле – хтось із них, на вашу думку, заслуговує на шанобливе ставлення української публіки?

Ті, хто відкрито підтримав Україну і тим самим пішов на конфлікт зі своєю владою, звісно, вчинив гідно. Але всі ці люди – якщо вони інтелектуально розвинені – повинні зрозуміти, що для українців зараз не на часі шукати у лайні блискітки. З цим усім ми потім розберемося – після війни. Бо зараз все російське – токсичне.

А ті здорові сили, які там залишилися (якщо вони залишилися), все одно не врятують нас від свого безумного правителя. Тому зараз думаємо передусім про себе, про те, як нам вижити. А про «хороших руських» говоритимемо згодом. Виняток можна зробити тільки для тих, хто зараз зі зброєю в руках пліч-о-пліч стоїть з українцями. А про решту забудьмо, як вони кажуть, к єдрьоной матєрі.

Як ви почуваєтесь напередодні ювілею? «Я в процесі здування кульки», – казали ви в одному інтерв’ю…

Я то «здуваюсь», то «надуваюсь». Звісно, мене не вистачає на все, як це бувало в тридцять і в сорок років. Нема вже тих швидкостей, які були ще десять років тому…

Ви досі без звання народної артистки. Враховуючи наближення круглої дати, що наближається, очікуєте…

Ніколи не хотіла бути ані народною, ані заслуженою. Не дали, то не дали, а дали, то дякую. Як і той орден… (У 2024-му Вітовську нагородили орденом княгині Ольги III ступеня – «Главком»). Хіба ж за звання працюєш?..

Я навпаки підтримую тих, хто веде війну з усіма цими званнями та нагородами як із пережитком радянщини, хоча й не розумію поки що, а що можна запропонувати натомість людям, для яких все це справді важливо.

Тож якщо мені ніколи не дадуть «народної», ніякої падучої зі мною не станеться. Я не народна артистка, я – всенародна.

Кадр з фільм «Казка старого мельника», де Вітовська знімалася разом з Остапом Ступкою

фото: facebook Ірми Вітовської

І все-таки вас нинішня влада, на відміну від попередньої, здається, не любить?

Слухайте, я жива людина… Я от багато матюкаюсь, приміром. Я жорстка, вимоглива, я можу бути лінивою, я можу трішки «філонити», коли мені хочеться виспатися, приміром, але на підлість та на гівно я точно не здатна.

Якими є ваші плани на «після війни»?

Немає ніяких планів. Якщо доживемо до перемоги, будемо спочатку багато спати. А потім – багато плакати. Такого от «вау, яка радість!» не буде…

Тому що накриє ціна того, що ми вижили. І відчуття сорому перед тими, хто не вижив. І це, я вам скажу, дуже правильне і боже відчуття. Буде жах через втрату тих, хто до не дійшов. І водночас – потреба жити і за себе, і за них.

Отак буде по війні…

Наталія Лебідь