Найгірший варіант для Європи і України - антиєвропейська коаліція «П’яти зірок» та «Ліги»
Учора на тлі снігопадів, дощів та туману італійці вистояли довжелезні черги, аби проголосувати на виборах до двопалатного парламенту. Похмура погода ідеально відповідала настроям більшості виборців, розчарованих політикою як власного уряду, так і Європи.
Попередні результати обробки бюлетенів свідчать про тектонічні зміни в італійській внутрішній політиці. Приголомшливу перемогу здобув антисистемний, популістський рух «П’ять зірок» (31%). Більше голосів – у коаліції правих партій (37%), але і всередині неї сталася революція – ультраправа «Ліга півночі» (18%) впевнено обходить помірковану партію «Вперед, Італіє» Сільвіо Берлусконі (13,5–14 %). Правляча Демократична партія потерпіла гучну поразку (19%), її лідер Маттео Ренці вже готовий піти у відставку з посади голови партії. Лівоцентристська ж коаліція загалом набирає до 24 % голосів.
Демарш невдоволених
У принципі лівоцентристи повинні були мати непогані шанси на перемогу. Нинішній прем’єр-міністр Паоло Джентілоні є найпопулярнішим політиком в країні. Італія у 2017 році продемонструвала, нехай і помірковане, але зростання в 1,5 % ВВП, причому промислове виробництво зросло на 4,9%, а безробіття знижувалося протягом усього року.
Але виборців турбують інші проблеми. У 2017 році морем до Італії прибули 120 тис. мешканців Африки, і така ж сама кількість молоді (124 тис.) у віці 18-34 років емігрувала з країни у 2016 році. Серед італійської молоді рівень безробіття є найбільшим в Європі після Іспанії.
Італійці незадоволені традиціями патерналізму, клановості в політиці, поганими соціальними ліфтами, вічною корупцією. Саме на цих проблемах наростив політичний капітал рух «П’ять зірок».
У питаннях міграції італійці досі відчувають себе кинутими напризволяще з боку Європи. Інший чинник невдоволення – монетарна політика Єврозони: заходи економії для подолання величезного державного боргу (130 % ВВП) багатьма вважаються нав’язаними з Брюсселя та Берліна.
Що далі?
Парламентські вибори засвідчили фрагментарність італійського політичного ландшафту і не дали чіткого переможця. За італійським законодавством, 40% голосів вважаються бар’єром, за яким може йтися про формування уряду партією чи коаліцією. Жодне з угрупувань цього бар’єра не подолало.
Серед варіантів подальшого перебігу подій можна окреслити три ключові.
Перший. Переговори щодо створення коаліції і розподілу місць в уряді затягнуться надовго, з можливим призначенням повторних парламентських виборів чи формуванням технічного уряду. Цілком імовірний варіант, з огляду на італійські політичні традиції.
Другий. Створення «великої» коаліції між центристськими партіями «Вперед, Італіє» і Демократичною партією. Такий варіант є найбажанішим з точки зору збереження європейського курсу Італії, але найпроблемнішим для реалізації. Ідеологічні розбіжності між право- і лівоцентристами є надто глибокими. Окрім того, ці партії потребуватимуть союзників, які обов’язково запросять власну ціну за підтримку коаліції.
Третій. Коаліція за участі руху «П’яти зірок». Залишається під знаком запитання, адже до останнього моменту «Зірки» відмовлялися від союзів з іншими партіями. Найгіршим варіантом була б антиєвропейська коаліція «П’яти зірок» та «Ліги». На жаль, величезна підтримка, отримана цими двома партіями разом (49 %), дає підстави говорити про реальність цієї, жахливої з точки зору «системної» політики, альтернативи.
Українська шкала італійської політики
Для Києва нинішня лівоцентристська коаліція є кращим варіантом, ніж будь-який з майбутніх урядів. У більшості партій, що становлять альтернативу лівоцентристам, є велика кількість прихильників дружби з Росією.
Але й тут є істотні нюанси. Для їхнього розуміння слід врахувати те, наскільки в тих чи інших політичних силах проросійська риторика сполучається з антиєвропеїзмом, наскільки вони на практиці готові протистояти консолідованій європейській позиції.
Отже, за цією шкалою на найдальшому від нас кінці італійського політичного спектру знаходяться «П’ять зірок». Не даремно в доповіді Комітету з міжнародних відносин Сенату США «Асиметричний напад Путіна» саме цей рух згаданий як найбільш схильний до транслювання фейкових меседжів кремлівської пропаганди. І саме у «П’ятьох зірках» активно діють одіозні особистості на зразок депутата Манліо ді Стефано. Цей діяч пишається Чавесом і хоче дружити з Асадом, називає Путіна «стратегічним партнером у боротьбі з тероризмом», а Ренці – «диктатором», не соромиться виступати з промовою на з’їзді «Єдиної Росії». У гіпотетичному уряді «П’яти зірок» ді Стефано неофіційно вважається кандидатом на посаду міністра закордонних справ. Від таких політиків годі чекати прихильності до України. Слід, щоправда, зауважити, що новий, лідер «Зірок» Луїджі ді Майо намагається останнім часом покращити імідж свого руху і публічно відхрещується від зв’язків з Росією.
Наступною за антиєвропейськими настроями йде колишня сепаратистська «Ліга Півночі». Під керівництвом Маттео Сальвіні ця сила здійснила істотний ребрендинг. На цих виборах «Ліга» викинула слово «Північ» з передвиборчих матеріалів і позиціонує себе як загальноіталійська ультраправа партія за зразком французького «Народного фронту». Минулого року «Ліга» уклала угоду про взаємодію з «Єдиною Росією». «Лігу» разом з «П’ятьма зірками» згадав у своїй недавній промові Джозеф Байден серед партій, які підтримує Росія на італійських виборах. Та навіть коли намагаєшся з Києва зайти на сайт «Ліги», зустрічаєш лише напис: «У доступі відмовлено: твоє місцеперебування (Україна) внесене до чорного списку».
Хіба лише меншою войовничістю риторики відрізняється від «Ліги Півночі» її партнер по коаліції – партія «Брати Італії». Але й очільниця «Братів» Джорджія Мелоні не соромиться за два дні до виборів заявляти в інтерв’ю російським ЗМІ, що «скасування санкцій буде однією з принципових дій нашої партії, навіть коштом ініціювання розколу всередині Європейського союзу».
«Сірий кардинал»
Наступною на шкалі є очолювана Берлусконі «Вперед, Італіє».
Про дружбу Берлусконі і Путіна знає увесь світ. На адресу італійського екс-прем’єра свого часу лунали звинувачення в особистому фінансовому інтересі щодо енергетичних угод з Росією.
Але 81-річний політик на прізвисько Кавальєре завжди був насамперед прагматиком. Не відмовляючись від дружби з Путіним, він наразі на тлі зростання популізму всіляко демонструє власну поміркованість і прихильність європейським цінностям. Нещодавно він зустрівся у Брюсселі з лідерами Європейської народної партії, рекламуючи себе в якості якоря стабільності у бурхливих хвилях антиєвропейських настроїв. А новий італійський уряд він запропонував очолити поважному європейському політикові, голові Європарламенту Антоніо Таяні.
Парадокс Берлусконі має ще один бік: попри дружбу з Путіним, Кавальєре завжди позиціонував себе одночасно як союзник Сполучених Штатів – і прикладом успішності такого позиціонування були його особисті відносини з Джорджем Бушем-молодшим.
Отже, можна зробити обережне припущення: у разі отримання важелів впливу на італійську урядову політику, Берлусконі не наважиться різко піти проти курсу Заходу у питаннях санкцій проти Росії. Хоча, скоріш за все, активно волатиме на публіку про їхнє скасування.
На тлі гучної перемоги популістів з «П’яти зірок» та «Ліги» партія Берлусконі «Вперед, Італіє» вже сприймається оглядачами як чинник стримування ультраправих і радикалів. Гнучкість і політичний опортунізм Берлусконі і його оточення є тим чинником, на який, можливо, доведеться спертися і Києву у розбудові відносин з поствиборчою Італією. Проте, остаточні висновки щодо ролі Берлусконі в італійській політиці робити зарано, адже перемога «Ліги» всередині правих робить саме її лідера Сальвіні, а не «Кавальєре», формальним лідером коаліції.
Отже, перед Італією наразі відкриті усі варіанти майбутнього – від вкрай похмурих до відносно успішних. А українській дипломатії слід шукати точки дотику і важелі впливу на нових гравців на італійському політичному полі, активно використовувати бодай найменші можливості для того, щоб Рим і надалі залишався у фарватері міжнародної підтримки України.
Олег Грицаєнко, у 2004-2008 роках – радник Посольства України в Італії, для «Главкома»
Коментарі — 0