Українська влада, за винятком прем’єра Володимира Гройсмана, виступила єдиним фронтом
Загострення відносин між «Нафтогазом України» та «Газпромом» можна оцінити як нову газову війну. Чергову у російсько-українських відносинах, проте далеко не таку успішну для Росії, як попередні. Під першим натиском Україна зуміла вистояти та обернути ситуацію на власну користь.
Нагадаємо, що попередні газові війни відбулися не навесні, а на початку 2006 та 2009 років. У 2006-му Україна не лише зіткнулася з колапсом системи опалення цілого міста Алчевськ, до того, ще у 2004-му, змушена була допустити на власний енергетичний ринок компанію-посередника RosUkrEnergo з яскраво вираженим кремлівським корінням. У 2009 році після тритижневої паузи у транзиті газу представники Росії та України підписали газовий контракт, який освятили Володимир Путін та Юлія Тимошенко. Варто наголосити, що в обох випадках у Кремлі розраховували не стільки отримати надприбутки у енергетичних відносинах з Києвом (це приємний бонус, не більше), скільки дискредитувати Україну як країну-транзитера та встановити повний та беззастережний контроль над українською ГТС. Дозволю собі припустити, що без газових війн не було б ані успішної реалізації проекту «Північного потоку», ані купівлі «Газпромом» «Белтрансгазу».
Цього разу показово-нервову реакцію «Газпрому» спровокувало рішення Стокгольмського арбітражу, який в останній день лютого визнав правоту «Нафтогазу України» у комерційній суперечці стосовно питання транзиту «блакитного палива» українською територією. Нагадаємо, що наша ГТС залишається найбільш масштабним каналом постачання вуглеводнів клієнтам «Газпрому», а спроби дискредитувати Україну як безвідповідального транзитера здійснювалися і раніше, проте без особливого успіху. Питання, як видається, не в економічній складовій, а у неспроможності «газпромівців» гідно програвати. Борг у $2,56 млрд за підсумками двох процесів(у грудні 2017 року та лютому 2018-го) у Стокгольмському арбітражі можна було б погасити поставками газу, але у «Газпромі» ухвалили інше рішення.
Особисто голова правління ОАО «Газпром» Олексій Міллер оголосив про наміри розірвати всі газові угоди з Україною, а його підлеглі з 1 березня зменшили на 20% тиск у експортних газопроводах, що проходять територією України. Логіка проста та ефективна на перший погляд, адже технічні можливості української ГТС в Москві добре відомі: там намагалися добитися несанкціонованого відбору «Нафтогазом» експортних обсягів газу, про що оперативно б повідомили на весь Старий Світ. На руку російській стороні були несприятливі погодні умови. Однак «Нафтогаз України» виявився готовим до подібного розвитку подій, не лише запустивши акцію #Прикрути з метою зменшення споживання «блакитного золота», але і швидко уклавши договір про постачання газу з польською компанією PGNiG.
Задум «Газпрому» провалився з кількох причин.
По-перше, споживання газу в Україні серйозно зменшилося, порівняно з 2014 роком, а примусити «Нафтогаз» сплачувати за поставлений до ОРДЛО газ російській монополії не вдалося.
По-друге, вплив генералів української промисловості на політику влади в Києві не є визначальним.
По-третє, помітно змінився контекст сприйняття російсько-українських відносин не лише в енергетичній сфері. Анексія Криму та війна на Донбасі змусили багатьох європейців переглянути власні підходи.
По-четверте, «Газпром» не має домінування у європейських медіа, яким він відзначався під час попередніх газових конфліктів.
По-п’яте, українська влада, за винятком прем’єра Володимира Гройсмана, виступила єдиним фронтом у протистоянні російській агресії у енергетичній сфері.
Порівняно з 2009 роком ситуація відрізняється не лише тим, що у великій українській політиці нема бажаючих летіти до Москви, щоб домовитися з Путіним про відновлення постачання газу. На європейському ринку з’явився новий фактор – американського скрапленого газу, у просуванні якого до традиційних клієнтів «Газпрому» у Вашингтоні дуже зацікавлені, інакше не підтримували б проект Тримор’я. Зрозуміло, що енергетичний ринок – не та сфера, де зміни відбуваються блискавично, проте вони втілилися у нових СПГ-терміналах у Свіноуйсьце та Клайпеді.
«Газпром», як видається, зарано почав сприймати реалії у контексті дозволу Німеччини на будівництво «Північного потоку-2», який часом сприймається у Москві як доконаний факт. Проте реалії є такими, що є люфт часу між згодою майбутніх бенефіціарів збільшення прямих поставок російського газу (це Німеччина та Австрія) та їх реальним початком. Україна ж має активно діючу ГТС, без якої російській енергетичній монополії не обійтися при поставках до Угорщини, Греції, Італії, на Балкани. Регіон Південної Європи, нагадаю, належить до сфери особливих російських геополітичних інтересів.
Європейська Комісія спробувала за допомогою свого віце-президента Мароша Шефчовича втрутитися у газовий конфлікт, позначивши свою роль як посередницьку. Нагадаю, що посередництво Брюсселя у енергетичних справах (особисто Гюнтера Еттінгера) восени 2014 року вже примушувало Україну сплачувати біля $3 млрд «Газпрому» за контрактом 2009 году. Відверто кажучи, в умовах президентської кампанії, що розгортається, діючій українській владі подібний сценарій навряд чи вигідний, адже спричинить нову потужну хвилю #зради.
Хоча газовий бліцкриг «Газпрому» не вдався, це не означає, що Росія припинить спроби дискредитації української ГТС. Енергетична війна позиційного характеру не стане менш небезпечною для України. Тому керівникам країни необхідно відкласти вбік суперечності та працювати у питаннях пошуку управляючої західної компанії для української ГТС, промотувати її можливості серед учасників Тримор’я, скориставшись, зокрема, швидкою енергетичною допомогою з боку Польщі.
Євген Магда, Інститут світової політики
Читайте також:
Коментарі — 0