«Нашим хокейним клубам треба вписуватися в чемпіонати сусідніх країн», - олімпійський чемпіон Житник

Олексій Житник – киянин, єдиний в історії вихованець українського хокею, який став олімпійським чемпіоном. У складі збірної СНГ в Альбервіллі-1992. Потім Олексій тривалий час виступав у Національній хокейній лізі. Він стурбований тим, що хокей в Україні не живе, а животіє.

«Після завершення кар'єри в НХЛ більше десяти років жив в Північній Америці, в Нью-Йорку і Лос-Анджелесі, найголовнішим вважав для себе дати гідну освіту дітям, - розповідає Житник в інтерв’ю Russia-Hockey.ru. – Але останнім часом все частіше буваю в Україні – в рідному Києві та Одесі. Так що в курсі ситуації у нашому хокеї.

У нас є позитивні моменти. Хокей в Україні має багаторічні традиції і завжди знаходить свого вболівальника, незалежно від регіону великої країни. Але є і багато негативних моментів. Головний показник – 26-те місце національної збірної в світовому рейтингу. На самому початку століття Україна входила в топ-10, а 26-те місце - це наш антирекорд. Виявилися, по суті, в третій лізі, наші суперники – Литва, Естонія, Сербія. Чверть століття тому про такі збірні ми й не чули. Тепер вони – наші конкуренти. Важка ситуація.

У другій половині нульових пішло з арени останнє покоління, яке формувалося за часів совєцького хокею. У мене немає жодної ностальгії за СССР в глобальному плані, але з точки зору розвитку український хокей в ті роки був на найвищому рівні. Найперше – молодіжні команди. Візьміть наш «Сокіл» з гравцями 1968-1969 років народження. За юнакам ми перемагали провідні школи Росії – наприклад, ЦСКА, «Спартак», Уфу, «Крилья Совєтов». Шість-сім хокеїстів нашого року входили в юнацькі збірні СССР, у 17-18 років багато хто з нас влилися до вищої ліги чемпіонату СССР - Ширяєв, Степанищев, Шундров, інші легенди «Сокола» бачили, що ми вже готові і не робили нам жодних поблажок».

За словами Житника, зараз в Україні поступово відроджується клубний хокей.

«Але поки не створена, а точніше не відроджена та система, яка була в українському хокеї 30 років тому, - каже Олексій. - Немає великого тренера рівня легендарного Анатолія Богданова, немає молодіжної вертикалі. В результаті як тільки з'являється талант, він відразу їде або в найближчі країни – Росію і Білорусь, або в Північну Америку. І найчастіше втрачається, оскільки базова освіта у конкурентів краща.

Українська хокейна ліга – тільки вершина айсберга. Вона не підкріплена молодіжними лігами, тому її рівень з рахунками 10:0 викликає побоювання. Останнім часом багато критики на адресу континентальної хокейної ліги, але там хоча б є система. У нас її поки немає.

Ми зможемо врятувати свій хокей тільки в тому випадку, якщо перейдемо до системного підходу в підготовці хокеїстів. Міністерство спорту в координації з Федерацією хокею будує ковзанки, навколо них формуються клуби і академії. Їм необхідно знаходити суперників по всій Східній Європі, зокрема вписуватися в сусідні чемпіонати. Зрозуміло, що тут виникають і політичні питання, але світ перебуває в стані глибокої інтеграції, зобов'язані це враховувати. Вважаю, що за п'ять-сім років інтенсивної роботи повернемося в топ-20, а потім можна буде подумати і про повернення в десятку найсильніших. У нас є амбітні люди, є необхідна кількість фахівців, які здатні впоратися з цим завданням. Якщо їм буде цікавий мій досвід, то я поруч, готовий. Я багатьом вдячний нашому хокею, приходить час віддати борги».