Бронзовий призер Чемпіонату світу: Для тренувань в окупованому селі мав лише саморобну штангу
спорт
Ця нагорода для Андрія Проценка – найдорожча
Чемпіонат світу 2022 року з легкої атлетики, який відбувcя в американському Юджині, став сьомим турніром такого рівня для 34-річного стрибуна у висоту з Херсона Андрія Проценка, але першим по-справжньому успішним для українця. Хоч раніше Проценко і завойовував медалі (бронза на Чемпіонаті світу 2014 року у закритому приміщенні, два срібла на Чемпіонатах Європи на відкритому повітрі і у закритому приміщенні у 2014 і 2019 року), але найпрестижнішим для легкоатлетів вважається саме світовий турнір на відкритому повітрі. Тому нинішня нагорода для Андрія – найдорожча.
Попри високий особистий рекорд у 2,40 м, раніше Андрій не міг пробитися до фіналів світових першостей на відкритому повітрі. Цього разу все склалося якнайкраще, українець не тільки потрапив до фіналу, а й виборов нагороду. Проценко став найкращим серед європейців, показав результат 2,33 м. Друге місце посів південнокореєць Ву Санхьоком (2,35 м), а перше – катарець Мутаз Баршим (2,37 м).
Такий високий результат було досягнуто усупереч обставинам, що спіткали Проценка на шляху до цього тріумфу. Через повномасштабне вторгнення Росії була зірвана повноцінна підготовка до чемпіонату: легкоатлет разом з родиною у перші дні вторгнення опинився в окупації на Херсонщині. Звідти не було можливості виїхати спочатку через бої поблизу Херсона, а потім тому, що росіяни розстрілювали цивільні автівки. Також був ризик потрапити під артобстріл. Тож спортсмен близько місяця тренувався просто у селі на Херсонщині за допомогою підручних «тренажерів», зокрема саморобної штанги.
В ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» Андрій Проценко розповів про Чемпіонат світу, екстремальну підготовку до змагань і те, як тепер поводять себе російські спортсмени.
«Всі хотіли допомогти Україні, нас дуже добре зустрічали»
Андрію, «Главком» щиро вітає вас із довгоочікуваною нагородою на світовій першості. Бронзою задоволені, чи були підстави розраховувати на більше?
Звичайно, задоволений. Я так довго прагнув завоювати медаль Чемпіонату світу і нарешті це вдалося. Конкуренція під час змагань була великою.
2,33 м – це ваш сьогоднішній максимум?
Під час змагань я відчував, що можу і вище стрибати. Тому і пропускав висоту 2,35 м, бо розумів, що можу виконати непогану спробу на наступній висоті.
Ви починали фінал складно: лише зі третьої спроби зуміли подолати висоту 2,27 м. Але потім з першої спроби подолали 2,30 м і 2,33 м. Що допомогло, як налаштовувалися, що собі казали?
У мене були труднощі з розбігом через сильний вітер. Я відходив, відходив далі, не міг ніяк підібрати дистанцію для розбігу. Бо мені здавалося що заблизько стартую (до планки). Та навіть коли 2,30 м взяв, вважаю, що стартував заблизько, бо планку зачепив. А от коли взяв 2,33 м, то підібрав свій розбіг, налаштувався на цю спробу і вона вийшла.
Непогана спроба була на 2,37 м. Чого не вистачило, аби підкорити цю висоту, у чому саме була помилка?
Не знаю. Головне, що ця спроба показала, що я можу стрибати на таку висоту. Це додає стимулу готуватися далі.
Деякі спортсмени скаржилися на умови проживання, наприклад, на закороткі ліжка, спеку у кімнатах. Про це, зокрема, заявляла олімпійська чемпіонка у семиборстві Нафіссату Тіам. У яких ви жили умовах і чи маєте нарікання?
Всі жили в однакових умовах. Можливо і було іноді спекотно, бо сонце нагрівало кімнату і охолодити було нічим. Але сказати, що були дуже погані умови, важко. На тих же Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро умови були ненабагато кращими. На Олімпіаді у Токіо приблизно такі самі умови ми мали за винятком того, що там були кондиціонери. А тут, у США, у нас у кімнаті були вентилятори, які сильно не рятували. Кондиціонери були у коридорах. Ми розміщувалися у гуртожитку. Непогано загалом було зроблено усе.
Під час змагань ви відчували, що є представником країни, яка воює? Яким було ставлення і організаторів, і спортсменів до вас?
Звичайно, це відчувалося. Всі хотіли допомогти Україні, нас дуже добре зустрічали. Всі, і спортсмени, і організатори, знають, що насправді відбувається в Україні і дали зрозуміти, що ми не на самоті зі своєю бідою.
Призові Федерація легкої атлетики обіцяла за здобуття медалі?
Поки що про це я нічого не чув.
«Я не вірив, що почнеться війна і збирався на змагання»
Початок окупації ви разом з родиною зустріли на Херсонщині, де в окупації довелося перебувати близько місяця. Наскільки це позначилося на тренувальному процесі перед Чемпіонатом світу?
Опинившись в окупації, я втратив два місяці повноцінної підготовки. У тих умовах, які були, я тренувався тільки для підтримання форми, закладав базу, потрібну для майбутніх змагань. Неможливо було тренуватися декілька разів на день, як буває у нормальних умовах, коли за тиждень буває вісім тренувань. А у мене на Херсонщині було максимум п’ять.
У мене не було умов, була тільки саморобна штанга, на якій не дуже і скорегуєш вагу. Біговою доріжкою був звичайний ґрунт, на якому ноги прослизали. Але альтернативи не було.
У перший тиждень, коли усе почалося, я взагалі не тренувався. Почав займатися лише з другого тижня. Але це не тому, що я думав, що виступатиму влітку, а просто щоби тримати себе у формі.
З вами весь час був тренер Геннадій Зуєв?
Ні, йому вдалося у перші дні окупації виїхати і він перебував з родиною на Заході України. Коли почалася повномасштабна війна, наша донька була у селі на Херсонщині. Тож ми сіли на машину і поїхали з Херсона до неї у село, де і залишалися. Село знаходиться на іншій стороні Дніпра від обласного центру, а російські військові уже були на мості.
Інформація про велику ймовірність вторгнення Росії західні ЗМІ розповсюджували протягом тривалого часу. Наскільки для вас початок повномасштабної війни став несподіванкою?
Дійсно, повідомлення про можливість війни були. Але якось не вірилося. Якби я вірив, що буде війна, я би не планував виступ на зимовому Чемпіонаті України. А якраз 24 лютого я мав виїжджати до Сум на змагання. Саме тому у мене дитина лишалася у селі, бо я планував їхати на чемпіонат. Якби не планував, ми би з сім’єю одразу були разом і скоріше за все виїхали би з окупованої частини Херсонщини раніше.
«Написав спортсмен з Росії: співчував»
Ваш партнер по збірній Богдан Бондаренко розповідав, що після 24 лютого отримував від російських спортсменів повідомлення: мовляв, Росія прийшла вас рятувати. Ви спілкувалися з російськими спортсменами до війни і чи спілкуєтеся зараз? Вони щось казали вам?
Я трохи спілкувався. Мені вони такого не казали, як Богдану. Писав мені російський спортсмен Ілля Іванюк. Висловлював співчуття, але при цьому нічого не робив.
Ми з ним трохи посварилися. Я трохи йому висловився. Написав, що мені шкода його спортивної кар’єри. Також написав, що він пливе за течією і ніяк цьому не протидіє. Але ж, кажу, нічого гарного у тебе з цього не вийде. Він просто промовчав, нічого не відповів.
Зараз він мене привітав із гарним виступом на Чемпіонаті світу.
Російських спортсменів відсторонили від змагань справедливо? Чи спорт може бути поза політикою, навіть багато українських спортсменів так вважали до повномасштабної війни?
Я завжди розумів, що спорт – це політика, як і інші сфери, культура чи наука. Бо завжди коли є якісь досягнення і проходить нагородження, телебачення це висвітлює і відбувається на цьому піар політичних діячів та партій.
Наприкінці квітня міністр молоді та спорту України Вадим Гутцайт, разом з президентом Національного олімпійського комітету України Сергієм Бубкою повідомили, що 500 українських спортсменів зможуть тренуватися в Італії безстроково і безкоштовно у 20 видах спорту. Ви є серед тих спортсменів, кому надали таку можливість?
Ні, я про таке навіть не чув. Я тренувався безкоштовно, за рахунок Іспанії. Для невеликої групи спортсменів ця країна допомогла провести збір, з 10 травня до кінця червня.
В Україні триває війна. Де ви плануєте далі перебувати і тренуватися?
Зараз мій тренер перебуває у Польщі, у місті Лодзь. Планую їхати до нього, шукати там житло. Якраз днями у мене буде довга дорога і пошуки житла. Все це власним коштом.
Михайло Глуховський, «Главком»
Коментарі — 0