«Молюся, щоб в Україні був мир»: вінничанка розповіла, як пережила «Освенцим»

У свої 99 років жителька Козятина Олександра Грушко досі пам’ятає до дрібниць пережиті роки страхіття в концтаборі «Аушвіц». Вона дивом вижила. Після війни працювала продавцем та захоплювалась вишивкою. На жаль, після пережитих страхіть жінка залишились бездітною. Свої літні роки доживає в самотності. Любить дітей і завжди роздає солодощі сусідській малечі. Про те, як Олександра Грушко пережила ті страшні часи, жінка розповіла кореспонденту Вінниця.info.
 

«Я народилась в містечку Козятин. У 13 років залишилася круглою сиротою. Зі мною ще були брат та сестри. Я замінила їм рідну матір, – веде розповідь Олександра Олексіївна. Дитинство було важке, голодне, влітку я ходила в колгосп на роботу, а взимку збирала вночі солому та дрова, щоб опалити хатину, наймалася на роботу до людей. Коли підросла, закінчила курси санінструктора, брата забрали в армію.

У неповні 17 років отримала паспорт, виїхала із Козятина в Бердичів і там працювала в дитячому будинку. Після першої відпустки поїхала до брата в Білорусію, адже він там проходив військову службу. Приїхала 18 червня, а 22 почула перші залпи війни.

Брат пішов на фронт, а я залишилася в чужому місті. Разом з іншими евакуйованими дісталась до Смоленська, а звідти поїхала у Дніпропетровськ до сестри. Там дізналася, що сестру евакуювали, а Козятин зданий і повертатися нікуди», – розповідає Олександра Грушко.

Олександра хотіла піти на фронт санітаркою, однак єдине, що доручили неповнолітній дівчині – це копати окопи.

«Знайшлися в Дніпропетровську друзі, допомогли мені знайти роботу – мити підлогу, прасувати, підшукали мені квартиру, одяг. Мої подруги, особливо Віра Бубликова, запропонували піти у підпілля, роздавати листівки. Ми були молоді й недосвідчені, нас спіймали на гарячому. Спочатку був вирок – повісити, але потім побачили, що зовсім молоденькі, і дев’ять осіб, у тім числі й мене, доправили до «Майданека», в Польщу, а звідти в «Аушвіц» (Освенцім)».

Номер 22392

«Аушвіц» забрав в Олександри Грушко всю молодість, зашкодив здоров’ю, закарбувався в пам’яті важким болем.

«Мене привезли 12 жовтня 1942 року, накололи номер 22392, який на все життя залишив слід, що ти не людина, раб», – зі сльозами розповідає довгожителька. Витримуючи кількахвилинну паузу, продовжує:

«Мені відрізали коси, і я стала плакати. До мене підійшла чехословацька єврейка, дуже вродлива, і каже: «Втративши голову, за волоссям не плачуть». Деякі не витримували тих катувань та знущань і помирали. Я була витривала, боролась за життя... Пригадую, якось у грудні нас вигнали із бараку на мороз з високою температурою та вошима. Це був тиф.

Я розуміла, що помираю, німецький лікар не барився з такими хворими і вже розпорядився, щоб мене понесли на носійках до крематорію. Я була при своїй пам’яті й розуміла, що мене позбавляють життя заживо. Не могла підвестися, бо висохла від голоду. Лише попросила пити, потім підійшла жінка – москвичка і запитала мене, звідки я, дала мені пити й виходила мене. Таким чином я вижила. Навесні 1943 року ходила в поле на роботу. Там їла траву, кульбабу, кукурудзяне листя. Я також була в ній», – згадує пані Олександра.

У концтаборі жили в бараках, щодня помирали сотні людей, щодня пухли з голоду й холоду. Худу, охлялу землячку змусили доглядати маленьких дітей. Це буди діти віком від одного року, забрані в партизанів:

«Усі ті діти були маленькі, всі плачуть, просяться до мами, в легенях у них накопичилась рідина – кашляють, помирають у муках, без мами... Я брала їх на руки, витирала сльози і разом з ними плакала. Я мила їх, годувала, була їм як мама. Німці дивилися й дивувались, що всі чисті. Потім ці діти звикли до мене, але їх наказали вивезти – я ледь пережила ті хвилини, ледь витримала, досі плачу ночами, як згадую ті сльози, ті маленькі очі й ручки, що так тягнулися до мене», – говорить ветеран.

«Освенцим для наших нащадків – звичайний музей, а для мене велика могила, в яку увійшло понад чотири мільйони людей різних поколінь та віку. Тут знайшли своє місце маленькі діти, яких клали на штабель дорослих мерців. Як потрапляла вагітна, вона народжувала, і ту дитину брали за ручки та ніжки й викидали на двір, а там збігалися здоровенні криси і розгризали. Я ніколи нікому не бажаю навіть у страшних снах таке побачити».

Пані Олександра за життя написала десятки віршів про пережитий біль. Бог наділив її блискучою пам’яттю.

У свої 99 років пані Олександра досі читає газети, книги цікавиться і переймається долею України. Дуже любить квіти та добрих людей. А ще щоночі молиться за мир в Україні.

«Дуже болить, що такі молоді хлопці знову гинуть на війні. Ось, прочитала, що загинув наш земляк, що живе неподалік від мене. Я не боюся війни і жодного разу не ховалась у сховище. Пересуватись мені важко, минулого року зламала ногу. Вважаю, що найжахливіше я уже пережила. Зараз хочу, щоб наступні покоління не чули цих звуків вибухів і ракет», – говорить пані Олександра. Жінка вірить, що Україна вистоїть у цій війні, однак їй дуже болить, що ціною людських життів.