Як живуть вінницькі роми: історія Петра Огли і Володимира Григорченка
Цикл матеріалів про національні меншини міста, щоб дізнатися як їм живеться у місті, наскільки вінничани є толерантними до представників інших національностей та народностей, з якими проблемами вони стикаються та наскільки кожна із меншин є закритою, або ж навпаки – готова взаємодіяти із місцевими
Вони ходять до школи, навчаються в університетах, мають постійне житло і роботу. Хтось співає та грає, а хтось колишній спортсмен і громадський діяч. Питання ромської спільноти в Україні останні декілька місяців постійно обговорюється, у медіа з’являються десятки матеріалів про життя спільноти, а самі роми вважають себе такими ж як усі.
Ми можемо вдавати, що не помічаємо їх, а можемо навпаки – гостро реагувати на появу чи то в транспорті, чи просто на вулиці. Через стереотипи, які десятками і сотнями років існують у суспільстві, роми для пересічних українців є дивним і загадковим народом. Але вони живуть поруч, п’ють ту ж саму воду і їдять такий же хліб. Більшість ходить до школи та на роботу, а деякі навіть мають власні творчі колективи та виступають для військових.
Попри міфи щодо кочового способу життя, наразі більшість ромів в Україні ведуть осілий спосіб життя. На території Вінницької області проживає близько 1400 ромів, а самому місті 30-35 сімей. У Вінниці, зокрема, громада проживає переважно на Старому місті, а діти ходять в школу №11. Сім’ї мають власні господарства, працюють на ринку, таксистами, займаються бізнесом, творчістю, а також спортом. Переважна більшість ромів обрала для себе або фізичну роботу, або ж таку, що пов’язану із мистецтвом. Вони багато виступають на різноманітних фестивалях, концертах та весіллях.
Ми вирішили поспілкуватися із двома чоловіками, які займаються питаннями ромської громади у Вінниці та дізнатися про життя ромів у Вінниці. У них різні історії, різне коріння та навіть менталітет, але є спільна риса – бажання покращити життя ромської громади у Вінниці.
Барон Петро Огли: з Алмати до Вінниці
Батько Петра – Буралій – був найстаршим ромським бароном в Україні та помер у віці 108 років, передавши титул і старовинну монету наймолодшому сину. Ключову роль у такому виборі зіграла освіченість Петра, який народився у місті Алмати (Казахстан) та закінчив Казахстанський державний університет, де отримав спеціальність диригента, керівника естрадного оркестру. У 1984 році Петро із родиною переїхав із Казахстану до України.
Саме у Вінниці почалася активна творча діяльність Петра. Чоловік п’ять років працював у Будинку офіцерів і стільки ж викладачем музики у школі. Згодом він заснував свій колектив «Барон», у якому грають і його сини. «Барон» постійно на гастролях і «спіймати» Петра у Вінниці насправді не так просто.
Він бере активну участь у громадському житті міста і області, намагається слідкувати, аби всі діти ходили до школи, а також вирішує питання вінницьких ромів. Петро поєднує обов’язки барона і музичну діяльність. Розповідає, що питання, з якими роми звертаються до барона, можуть бути дуже різними. Це і сімейні проблеми, і юридичні питання, і економічні. Чоловік намагається кожному допомогти, підказати та спробувати вирішити питання. Часто йому доводиться бути і психологом, і зв’язківцем між поліцією та громадою:
– Я не можу встигнути все проконтролювати. От зараз стою, розмовляю з вами, а там вже роми щось вчворили. Це нереально, але ми намагаємося контролювати. Звичайно, бувають різні випадки, тоді я намагаюся проаналізувати чому це трапилося, що підштовхнуло людину на цей вчинок.
Більшість ромів у вінницькій громаді – християни. Огли ж довгий період були мусульманами і навіть їх прізвище має тюркське коріння, що означає – «син». Петро – перший у сім’ї, хто прийняв християнство.
«Ми бережемо традиції, але йдемо в ногу з часом»
Однією із особливостей ромів є те, що вони впродовж багатьох років намагаються берегти традиції. Звичайно, переважна більшість не «стоїть на місці» та прилаштовується до навколишнього середовища:
– Є таке поняття «йти в ногу з часом». Ми йдемо обов’язково, адже якщо ми відстанемо на декілька кроків назад, то буде важко. Тому що тоді ти вже перетворюєшся на дикуна. Інформація, яка зараз існує, у нас є. Та попри все, ми не повинні забувати своє коріння. Це йде паралельно: і те має бути, і минуле. Це все дуже суворо. Важливо, щоби мову ромську не забували, бо вона зараз дуже зникає. Кожен ром має знати три мови: ромську, українську та російську, – говорить Петро.
Також традицією, яку бережуть роми є повага до старших: якщо старший ром заходить в приміщення, то молодь має піднятися. Петро намагається підтримувати літніх людей у Вінниці, займається збором харчів та речей для людей, які цього потребують, а також посприяв тому, щоб вони отримували хоча би мінімальні пенсії.
Петро розповідає, що ромська мова має безліч діалектів й іноді два роми з різних регіонів не можуть порозумітися. Сам барон зізнається, що знає дуже багато діалектів і по цьому навіть може зрозуміти з якого регіону людина. Іноді йому доводилося бути навіть перекладачем.
«Немає поганої нації – є погані люди»
Петро знає, що про ромів існує багато стереотипів та не знає як з цим можна боротися, адже роми самі по собі є закритою нацією. Саме через цю закритість і незнання породжується багато стереотипів. Барон пояснює, що ромів завжди «гнали» і лише зараз вони намагаються дещо розкриватися, хоча і звичка не впускати людей в своє коло закладена генетично.
Неприйняття, страх бути вигнаним та недовіра до людей, змушує переважну більшість ромів і до цього часу не вести абсолютно відкритий спосіб життя. Хоча за останні роки все білше з них отримує вищу освіту, очолює громадські організації та говорить про ромське питання на національному на всеукраїнському рівні.
- Зараз, наприклад, в Одесі п’ятеро ромів закінчили юридичний факультет. Уже є роми професори, кандидати наук, – говорить Петро.
Сам барон декілька років працював координатором зі співпраці з Європейським центром захисту прав ромів в Україні, займався правозахисною діяльністю та працював кориспондентом у ромські організації «Романі Яг».
Барон вважає, що ромів, які соромлять етнос, у Вінниці немає, адже ніхто не займається жебрацтвом та не веде кочовий спосіб життя. Тих, хто жебракує та ворожить, чоловік називає «приїжджими». Петро говорить, що у кожній нації є як добрі люди, так і погані:
– Немає поганої нації – є погані люди. Як і всюди: в Україні, у Росії – всюди. Звичайні люди. Є добрі, доброзичливі люди. І погані теж є. І все одно вони люди. Правильно?
Про музичну діяльність
За освітою Петро професійний музикант – цим він і заробляє собі на життя. Барон співає, грає на гітарі та керує власним ансамблем «Барон», який часто гастролює Україною та міжнародними фестивалями. Окрім цього, чоловік виступає із друзями різних колективів. До прикладу, з Андрієм Сенченком вони раніше мали спільний колектив. А потім творчі шляхи друзів розійшлися, проте зараз вони залюбки виступають разом.
Таку любов до музики Петро пояснює тим, що вона завжди супроводжує ромів:
– Це музичний народ. Воно передається з молоком матері, напевно. Ось дитя ще маленьке, а вже танцює. І це так усе передається, розумієте? Це, напевно, єдиний такий народ, тому що все життя з музикантами.
Також барон додає, що такого поняття як «циганський романс» не існує і все це вигадане впродовж багатьох років:
– Циганських романсів взагалі немає. Ну хто їх складав? Безграмотні цигани? Щоби написати музику потрібно бути грамотним, потрібно ноти розписати, це все. Не було такого. Циганської музики взагалі немає. Її створили штучно.
Поясню як саме: от виходить, наприклад, Шаляпін у двір. У дворах же співали. Й от він вийшов, по вулиці пішов і басом цим своїм шаляпінським. Ууух! І цю «річ» собі взяли цигани. Вивчили слова, музику цю і зробили по-своєму. І виходять із піснею у двір. Й от цю пісню як «дали» 2–3 гітариста, солістка. Вони по-своєму дали відтінки, мелізми циганські в цій же пісні, що виконував Шаляпін. Вони виконували все в іншому форматі. Ось так народжувалися циганські романси, а так їх ніхто не складав. Їх не було ніколи.
Петро Огли говорить, що його основне завдання – нести ромську культуру в маси і схоже, що йому це вдається, адже на заходи, де виступають ромські колективи збираються майже повні зали, а більший відсоток глядачів – пересічні вінничани.
Щодо шаблонного уявлення про баронів, які мають «золоті маєтки», то вінницький асболютна протилежність – одягається Петро скромно, багато посміхається та живе у звичайному будинку на Старому місті.
Володимир Григорченко, голова громадської організації «Роми Поділля»
Володимир Григорченко очолює громадську організацію вже близько 20 років. Скромний та малослівний чоловік говорить повільно та робить довгі паузи між реченнями. Здається, що обдумує кожне слово.
Розповідає, що якось громада зібралася і обрала його головою.
– Це не якась професійна організація, кооператив якийсь. Це просто громада. Живуть люди, хто працює, хто пенсіонер, хто навчається в школах, є в середніх закладах навчаються, хто господарством займається. Збираємося, вирішуємо якісь питання, фестивалі влаштовуємо – говорить Володимир.
Чоловік ще дещо знає про кочовий спосіб життя, адже народився в таборі та провів у такий спосіб шість років свого життя.
Народився Володимир на Вінниччині, довгий час жив у Києві, а після Чорнобиля разом з маленькими дітьми переїхав до Львова:
– А потім знову приїхав до Вінниці. Тут моє коріння – видно потянуло якось.
Володимир розповідає, що раніше був спортсменом, потім тренером, згодом працював водієм на підприємстві. Зараз він на пенсії, має дітей, внуків, які також займаються переважно фізичною працею.
«Наші діти не розуміють як це – кочувати»
Якщо Володимиру ще знайоме дитяче кочів’я, то його діти вже не розуміють, як можна покинути рідний дім та кудись їхати. Чоловік говорить, що роми в Україні поступово стали осілими та зазначає, що велику роль у цьому зіграв закон, який вийшов у 1956 році, згідно якого роми мали осісти на місцях.
– Коли ще мандрували роми, батьки наші, діди, то вийшов такий указ, щоб роми зупинилися на постійні місця проживання. Потихенько почали вже вживатися на місцях, старшим людям спочатку це було дико, бо як це так з покоління в покоління кочував, кочував, мандрував, а тут все. Тоді державі поздавали ці коні, це тягло їхнє, вози і перейшли жити на постійні місця. Давали квартири, а де не було – наймали кваритири, жили, ходили на роботу, щоб не бути “туніядцами”. Більше цивілізувалися так. Воно звичайно морально і психологічно мало свою реакцію.
Однією із основних проблем теперішньої ромської молоді Володимир називає відсутність власного житла через його дорогу вартість. Проте, не виділяє цю проблему як окрему від українців.
– Зараз організація не має можливості якось допомогти матеріально. Свого часу була допомога, компенсація за Голокост, за націоналізм, фашизм, а зараз такого немає.
Про вищу освіту у ромів
Питання освіти Володимир Григорченко, як і Петро Огли, намагається контролювати. В організації часто відбуваються збори на яких вирішується яким чином підвищити рівень освіченості ромів, адже багато хто закінчує лише школу або коледжі та технікуми.
Причиною цього Володимир називає ранні шлюби:
– Це ще десь залишилося в крові, тяги до мандрів немає, але наші діти ще рано виходять заміж та одружуються. От була одна дівчинка здібна, вчилася в технікумі у Жмеринці ми їй всяко допомагали, а вона один курс провчилася і вже вагітна, ну що ти зробиш.
Тих, хто не відвідує школи у Вінниці немає, позаяк громада живе компактно на Старому місті, то діти переважно навчаються у школі №11. Володимир жартома називає школу «ромською» та додає, що нарікань від вчителів чи школярі немає. Діти тут не стикаються з дискримінацією та повністю включені у навчальний процес. Ромів з вищою освітою у Вінниці не так багато, але вони все таки є:
– Нам фонд «Відродження» в певний період допомагав по навчанню ромських дітей на юридичних спеціальностях. То є десь більше 10, які мають юридичну освіту. А так і педагоги є, і медики, і спортсмени.
«Характер наш змушує веселіше жити»
Образ ромів також має ще одну сторону – їхнє життя сприймається як суцільне свято з музикою, співами і танцями, з легкістю та свободою. Володимир говорить, що це характер ромський змушує веселіше жити.
– Колись ще як мандрували, кочували, то музиканти свої були, грали на гітарах, баянах, барабанах і танцюристи свої були. Це такий менталітет. Люблять, щоб було веселіше, не люблять журитися. Сидіти журитися – ні, треба вирішити свою проблему, щоб було веселіше. Не завжди вдається веселитися, тому що треба думати про хліб насущний. Зараз не так легко, економічно нагрузка, а тим більше комунальні справи наші так качають зараз, що «веселися Хома».
Загалом організація «Роми Поділля», окрім освітніх та певних соціальних питань, також займається і культурною діяльністю. Вони організовують різноманітні фестивалі, концерти, зокрема і для військових.
– Людям подобається, бо воно має свій такий темперамент, – з усмішкою говорить Володимир.
«Роми – це не щось надзвичайне, ми такі як і ви»
Володимир Григорченко також говорить, що роми зараз стають сучасними та дещо відходять від певних традицій. Якщо раніше шлюби укладалися лише між ромами і за обов’язковою згодою батьків, то зараз є багато змішаних сімей. Але слово батьків та повага до старших з роками не зникли і досі цінуються.
Сім’ї збираються разом на релігійні свята та поважають традиції регіону, в якому живуть. Переважно у невеликих містах або щільних поселеннях всі один одного знають. Якщо для молодого покоління проблеми працевлаштування практично не існує, то старшим з цим важко:
– Молодь працевлаштовується вільніше, а постарше люди то так… і так старий, а ще «інопланетянин», з іншої планети, – розповідає Володимир.
Проте, іншими чоловік вважає ромів із Закарпаття. Говорить, що тих, хто все давно «осів» дивує такий спосіб життя, який існує там:
– Ми на них кажемо «мадярські роми». Вони ще інші трохи, не так цивілізовані, ще більш таборні. Мають ще ту тягу до мандрів, в деяких досі жебрацтво як спосіб заробітку. Ми їх не дуже сприймаємо і не признаємо порядки такі. Ми самі дивимося як ті дітки такі маленькі, бігають, підбігають «дядя, дай, дай». Може колись і в нас так було, коли мандрували, але зараз вже такого немає. Нічого, вони з часом також в Європу підуть і окультуряться. Воно ж не за один день і не за один рік робиться.
Та навіть такий спосіб життя Володимир не вважає причиною, щоб вбивати та руйнувати поселення, або ж ставитися з агресією до таких людей, хоча на Вінниччині такого ніколи не було. На його думку, цими питаннями має займатися поліція та влада на місцях, але у жодному разі не варто чинити самосуд.
– Ці люди не розуміють того, що не можуть бути всі однакові. Людина від людини навіть на місці живе і то вона відрізняється і характером, і життям своїм, і здоров’ям своїм. Це ж не робот – це жива істота. Когось ще тяне в мандри, але до такого насильства, до такого злочинного вчинку доходити, вбивати… це страшно. За стільки років такого не було, це страшно назвати навіть. Хоч вони кочові, але вбивати і робити нальоти не можна. На це є влада, якщо комусь заважає, щось комусь нашкодили, то є поліція, ми ж в цивілізованому світі. Це рідкі, одиничні випадки, але неприємні.
Володимир Григорченко додає, що закордоном у багатьох країнах відношення до ромів на високому рівні і держава вирішує питання, аби роми не були «в стороні». В Україні хоча й населення переважно толерантне до них, але є ще куди рухатися, якщо виникають ситуації з погромами таборів та вбивствами.
Чоловік говорить, що не варто сприймати ромів як щось ексклюзивне:
- Надзвичайного нічого немає. Люди вже вжилися і перейшли до стабільного життя. Кому здається, що роми – це щось таке цікаве, що вони чимось аж так явно відрізняються, то ні. Ми такі як і інші.
Марина Однорог
Фото Андрія Завертаного
Коментарі — 0