Коли Путін обізлився на Захід: США назвали точні терміни

Впливовий оглядач Washington Post Девід Ігнатіус після прочитання збірки розсекречених матеріалів щодо американської зовнішньої політики, написаних під час передачі справ від адміністрації Джорджа Буша-молодшого до адміністрації Барака Обами у 2008-2000 роках, виділив той момент, коли ставлення президента РФ Володимира Путіна до Заходу змінилося кардинально і народилася та образа, яка тепер так часто чується у його виступах. Про це Ігнатіус написав у своїй колонці у Washington Post.

Цей момент – 1 вересня 2004 року, захоплення сотень дітей у заручники у школі в Беслані. До цього стосунки Путіна з адміністрацією США були, порівняно з теперішніми, немислимо тісні та теплі. Путін, як відомо, першим зателефонував Бушу після терактів 11 вересня 2001 року. Він підтримав, причому не лише на словах, американську військову кампанію проти «Аль-Каїди» та «Талібану» (обидва ці рухи в Росії формально досі заборонені). На початку 2004 року сім країн Східної Європи, у тому числі країни Балтії, які мають спільний кордон з Росією, вступили в НАТО. Путіну це не подобалося, але висловлювався він про це без нинішньої гіркоти.

Ці нотки вперше з’явилися після Беслана. У своїй промові, яка запам'яталася в Росії тим, що в ній він оголосив про припинення прямих виборів губернаторів, Путін прямо звинувачував США і Захід у допомозі чеченським сепаратистам. Ознакою цього стало надання політичного притулку у США Іллясу Ахмадову. Адміністрація Буша зрештою не стала цьому перешкоджати, сенатор Джон Маккейн зустрічався з Ахмадовим, а Національний фонд демократії виділив йому стипендію. При цьому прямої підтримки сепаратистів із боку США не було, пише Ігнатіус, посилаючись на ретельну перевірку, проведену аналітичним центром Belfer Center.

Одне із джерел Ігнатіуса в нинішній адміністрації анонімно погоджується, що «2004 рік був поворотним пунктом, у цьому немає жодних сумнівів». Вже тоді американська розвідка почала отримувати інформацію про те, що силовики в оточенні Путіна почали рекомендувати йому рішуче порвати із Заходом.

Наприкінці 2004 року розпочалася Помаранчева революція в Україні, яка, як вважають Ігнатіус та його джерела, зміцнила Путіна у цьому його новому світовідчутті. У 2007 році він вже чітко висловив його у знаменитій Мюнхенській промові. А 2008-го тодішній американський посол у Росії Вільям Бернс доповідав, що Путін поставив йому запитання: «Хіба ви не знаєте, що Україна – це не справжня країна?».

«Ця «альтернативна історія» не виправдовує жахливі злочини Путіна в Україні, – пише Ігнатіус. – Його вторгнення до сусідньої країни було незаконним і невиправданим вчинком безжального авторитарного правителя. Але оцінюючи коріння такого конфлікту, корисно зрозуміти мислення супротивника і ясно побачити шлях до катастрофи».