Білорусь. Небезпека простих відповідей

Днями аналітичний відділ телепрограми «Свобода слова» поширив анкету з дуже на перший погляд простими запитаннями: як ви гадаєте, що краще:

1. Визнати результати виборів та привітати Лукашенка?
2. Заявити про фальсифікацію виборів і підтримати громадян, що протестують?
3. 3. Не поспішати й поки просто спостерігати за ситуацією й діяти виключно у фінансово-економічних інтересах України?

Здавалось би, все просто, особливо, коли підходити до відповіді з емоційної точки зору. Але давайте не поспішати з відповідями і трохи поміркуємо. Тим більше, що за білоруським питанням сьогодні стоїть значно більше. А саме - чи така вже реальна картина світу, яку продукують нам сучасні ЗМІ? Чи може інформаційний простір на сьогодні є альтернативною реальністю, яка впливає на хід глобальних перетворень у світі, спочатку підміняючи собою дійсність, а потім стаючи реальністю?

Отже, почнемо з першого пункту анкети.

Згідно з офіційних білоруських джерел інформації - переміг чинний Президент Лукашенко з великим відривом (80 на 20 відсотків).

Перше, що спадає на думку: чи можна вірити офіційним ЗМІ майже тоталітарної держави, яка успадкувала більшість своїх якостей від колишньої тоталітарної імперії із безальтернативною могутньою пропагандою, яка була фундаментом існування останньої, оскільки тримала свідомість громадян у рамках ідеологічної матриці «наші-чужі».

Чи можна вірити створеному білоруськими ЗМІ іміджу Лукашенка, як справедливого, турботливого і терплячого «батька нації», коли сьогодні ми спостерігаємо таку граничну і диктаторську жорстокість по відношенню до свого народу? Адже, по суті, ми не бачимо жодного суспільного діалогу, жодного намагання знайти порозуміння із народом, жодних поступок влади заради консенсусу. Відчувається явно тоталітарна модель мислення Президента в реаліях сучасного світу. «Бацька» настільки залізобетонний, що навіть Пу у порівнянні з ним виглядає демократом. Поруч стоїть хіба що Кім Чен Ин, але то вже не Європа - там зовсім інші традиції.

Але знову ж таки, не все так однозначно. Так, Лукашенко - тиран, місце якому в музеї світової історії. Але - що буде після нього?! На горизонті - жодної масштабної політичної фігури, жодних альтернативних конструктивних ідей по розвитку країни, жодних соціальних інституцій притаманних розвинутому громадянському суспільству.
Отже, велика ймовірність некерованості і хаосу або навпаки - появи випадкової людини, яка погубить цю країну невмілими або ще гірше свідомо злочинними діями.

Тож, питання поки що відкрите - і пізніше ви зрозумієте, чому. А поки - час відповісти на друге запитання анкети. Але зверніть увагу як хитро воно скомпоноване з двох частин: А) Заявити про фальсифікацію виборів і Б) підтримати протестуючих громадян.

Мабуть, починати треба з другої частини. Тому що документальні кадри, що приходять нині з Білорусі, демонструють жахливі картини поліцейського терору, невиправданного насилля, побиття громадян, статистика наводить дані про сотні викрадених і пропалих безвісти.
Зрозуміло, що все це дуже потужно впливає на емоційну сферу телеглядачів, викликає болісну рекцію і активне співчуття та співпереживання. Настільке глибоке і активне, що ми готові апріорі визнати цю фальсифікацію - без будь-яких фактів, документальних доказів чи юридичних процедур. Та все і так зрозуміло - вигукне більшість, валити його треба і баста!... Ох, ця емоційна більшість, яку так легко спрогнозувати, а отже використати в своїх іграх людям більш холодним і розсудливим, які знають чого добиваютьсяі чого прагнуть.

Нам не треба далеко ходити за прикладами. Наша країна має особистий болісний досвід. Ми вже в більшості зрозуміли, що за красивими лозунгами Свободи, Демократії, Справедливості стоять конкретні люди - зі своїми хворобливими амбіціями, напівкримінальним чи кримінальним досвідом, зневагою до юридичних законів і моральних правил, яких цікавлять понад усе власні фінансові статки і ті схеми, які допомагають їм задовольняти свої амбіції.

Важливо зрозуміти, що всі люди однакові - відсоток вищезгаданих людей майже однаковий у всьому світі, ну хіба що в країнах із високорозвиненою культурою і моральними цінностями, до того ж успадкованими генетично, впродовж багатьох поколінь, баланс у суспільстві значно кращий, аніж у пострадянських країнах, де традиційно життя людини нічого не варте...

Останнє твердження особливо важливе зважаючи на наші телеканали - яку б позицію вони не займали, на якому б векторі політичного розвитку не робили свій акцент, пам»ятаймо, що їхня правда - це позиція їхніх власників або політичних кланів, які складаються з тих же, враховучи наші реалії, далеко не високоморальних людей.

Тож, саме час перейти до відповіді на третє питання. Чи варто просто спостерігати за розвитком подій - і не робити поспішних висновків? А як же люди, які страждають і навіть гинуть?! А як же невинні, яких катують і принижують?! Як же Справедливість за яку варто боротися?!

Так, безумовно, боротися варто. Але боротися - не значить кидатися з голими кулаками на щити поліції, боротися не значить викрикувати підкинуті кимось гасла і накручувати рівень емоцій до абсолютного засліплення і втрати здорового глузду. Боротися - це не хапатися за першого ліпшого кандидата у Президенти, оголошучи його Месією і наділяючи його якостями, яких він від природи не має...

Боротися, значить постійно удосконалювати свої знання про світ і людей в ньому, пропускати крізь себе різну інформацію - і відсіваючи зерна від полови, робити зважені висновки, що базуються на власних знаннях та інтуіції.

Боротися - це значить не давати собою маніпулювати всіляким політтехнологам і політологам, які, на жаль, давно структуровані і поставлені під знамена різних партій, керованих у більшості усе тими ж людьми з особистими, а не державницькими амбіціями.

Боротися, це значить змушувати всіх довкола себе активно і незалежно мислити, стаючи частиною громадянського суспільства - того, що примушує рахуватися із собою лідерів партій чи навіть цілих країн, незалежно від того, які вони мають особисті риси - демократів чи тиранів, бо саме громадянське суспільство стоїть на сторожі своїх найважливіших цінностей: стабільності, моралі, культури і добробуту. І всі ці перераховані фактори не можуть існувати окремо повноцінно, бо це складові здорового суспільства.

Тож, ніколи не поспішаймо з висновками. Поспішність - це майже завжди інструмент будь-яких шахраїв, на якому б рівні соціальної піраміди вони не знаходилися.
А що думаєте ви? Але думаєте, а не реагуєте рефлекторно!