Помалу вода точила камінь. Як відбувалося становлення Української церкви

Колись давно, у середині 2000-х років, я редагувала християнську газету. Її девізом, одразу під назвою, було: «За Українську Помісну Соборну Православну Церкву». Ми постійно агітували за її створення, але російська церква мала тоді настільки сильні позиції, що це здавалося нездійсненним. 

В монастирях УПЦ МП тренувалися проросійські бойовики. Я бачила їх на власні очі. УПЦ МП регулярно проводила «хресні ходи» з імперською символікою, ми виходили проти, нас пакували в автозаки, ми знову виходили... 

На день хрещення України-Руси до Києва приїздив російський патріарх Кірілл. Відбувалася ватна хресна хода. Наступного дня ми проводили «альтернативну», українську - живу, різнобарвну, потужну, на яку з власної волі виходили навіть атеїсти й язичники, бо розуміли, що це не «тьорки між конфесіями», це боротьба за Україну. 

Ми пікетували Києво-Печерську лавру. «Наш патріарх Кірілл!» - скандували ватники. «Ваш патріарх гамадрил!» - бадьоро закрикувала їх українська молодь. На згадку лишалися гігабайти фото і відео. 
Це протистояння здавалося вічним. 

І так помалу, помалу вода точила камінь. Води виявилося замало. І тоді пролита кров довершила справу.

Перша відзнака в моєму житті - грамота від Патріарха Філарета за участь в захисті храму УПЦ КП від московських рейдерів. А тепер вже немає ні УПЦ КП, ні УАПЦ, є просто єдина українська церква, а «старші брати» тепер неканонічні безблагодатні розкольники. Хто скаже, що в світі нема справедливості?

Дивне відчуття, коли історія твориться в тебе на очах, ще й за деякої твоєї участі.