Війна на Донбасі очима місцевих мешканців

Підприємець на початку війни був в одному з добробатів. Ще до цього - разом з друзями на власних авто курсували Донецьком, а потім Маріуполем з битами, травматами і всім, що під руку траплялося, вираховуючи запутінських бойовиків. Переконаний, що Маріуполь відстояли 20 погано озброєних пацанів, серед яких був і він. «Я лично никого не убил, - каже він, - но нескольких покалечил».

Удома, в Донецьку, не був з 2014 року. Підтримає будь-який спосіб винищення окупантів і колаборантів, крім ядерної зброї.

Замовляє у Краматорську вироби, продає у Швейцарію, отримує гроші - великі для нього і абсолютні копійки для них. За все життя жодного разу не заплатив податків - бо якщо починаєш платити, будь-яка діяльність стає збитковою. Товари йдуть у Європу без розмитнення, за невеликий хабар на кордоні.

Вільно володіє англійською і німецькою (переконалася, почувши, як «шпрехає» телефоном), страшенно любить свою роботу - може говорити про неї годинами, мріє про безвіз, бо дуже дорого щороку оформлювати візи. Каже, ще не досяг такого високого рівня, щоб вирішувати усі питання телефоном, треба їздити.

Про владу каже: «Они уроды, но какое право я имею от них чего-то требовать, если сам не плачу налоги?».

Я, звичайно, згадувала наші майданівські і фронтові пригоди. Пробалакали з ним до пів на одинадцяту, а потім дівчина-попутниця роздратовано попросила нас не заважати їй спати. Оскільки потяг прибував наступного дня лише опівдні, я вирішила, що вона ватна. Не стали сваритися, побажали один одному добраніч.

Наступного ранку дівчина поводилась по-іншому: спокійно слухала, люб'язно пригощала нас солодощами, а потім сказала:

- Вот я всегда думала, что патриоты и пассионарные люди были раньше, в Великую отечественную войну. Когда очереди в военкоматы, когда все за Родину и так далее. А сейчас все стали циничные и каждый сам за себя. Я вас послушала... а что, правда, что в наше время тоже есть такие люди, которые добровольно идут на войну, не за деньги, жертвуют собой, чтобы защитить страну?..

Розумієте, от ми спілкуємось у своїх АТОшно-волонтерсько-фейсбучних колах і думаємо, що всі знають те, що знаємо ми. А от ця дівчина, гарненька і охайна до крику, треба було бачити, як вона здувала з одягу і з сидінь порошиночки - не знала взагалі нічого. Паралельні світи. Чесно - слухати її було моторошно. І схоже, в кінці поїздки у неї трохи відкрилися очі. В неї однієї.

Дід за весь цей час не зронив ані слова. Але коли я почала не без обурення розповідати про нагородну зброю, яку отримали штабні криси з відповідних структур за справу, яку зробили ми, дід раптом спитав: «А зачем вам оружие?»
- Війна, як не як, на війні зброя потрібна. Зокрема, «вторички» для командирів, снайперів і важких кулеметників, - спокійно відповіла я.
- Не нужно вам оружие. Оружием тут ничего не сделаешь, - почав втирати дід. І тут з'ясувалося, що і він - не вата, він просто переконаний, що якщо українські війська дійдуть до російського кордону, Росія здійснить повномасштабне вторгнення, проти якого Україні не вистояти. Про місцевих колаборантів, які бігали з російськими прапорами, каже: «Люди не понимали, что делают, их обманули, им никто не объяснил».

На цій фразі у купе забіг провідник. На вигляд років 60, судячи з вимови - Донецька область.
- Как это не понимали, как это не объяснил? Да если возле меня начнут бегать с флагами другой страны, да я в них сам стрелять буду! Я два года воевал, руки еще помнят.
- Я тоже воевал, - пожвавився волноваський дід. - Я капитан запаса.
- А я рядовой, но я буду их стрелять.