Де знайти суд, який у змозі покарати Росію?

Я не можу зосередитись на тому, як влаштувати своє життя. Бо жити по-людськи попросту неможливо у світі, де існує путінська Росія. Вона все отруює – і отруюватиме надалі, аж допоки не вб’є все живе, якщо її не знищити. Мене переповнює ненависть до цієї остогидлої потвори. Єдине, про що я насправді у змозі думати, це як конвертувати ту ненависть у дієвий інструмент, щоб завдати їй удар. Мабуть, якби міг, перетворився б на той клятий Taurus.

Якщо комусь це раптом здається дивним і навіть трішечки божевільним, це означає лише те, що ця потвора не відібрала у вас так багато, як відібрала у мене. Починаючи з обжитого простору, рідних міст. Перше з них – Мінськ – хоч і не знищене, але просякнуто по вінця тією отрутою, і шлях мені туди закритий. А друге – це Маріуполь.

Я б дав Оскара фільму Чернова, навіть якщо б він тривав лише три хвилини. За танк з літерою Z на борті, дуло якого повільно повертається в напрямку вікна лікарні. І за короткий проїзд проспектом Миру напередодні вторгнення. Саме на цьому моменті мене почали душити сльози. Від вигляду повільних тролейбусів з підсвічувальним таблом, світлофорів, мафів, перехожих, українських прапорців. І добре знайомих мені локацій, звідки починалося колись моє знайомство з Маріуполем. До кадру потрапила модна хіпстерська кав'ярня Хлєб дю Солєй, де можна було замовити найвитребенькуватіші тістечка. У мене тут було десятки зустрічей для інтерв’ю.

Мені достатньо було перших трьох хвилин, але насправді для того, щоб охопити всю трагедію Маріуполя, недостатньо і повного хронометражу фільму. І це зрозуміло. Пересування знімальної групи було дуже небезпечним, тому вкрай обмеженим. Гасати містом, вишукуючи сюжети та історії не було як. До того ж, найжахливіше почалося тоді, коли знімальна група вже поїхала.

Раджу подивитись щонайменше ще один документальний фільм про Маріуполь – «Наш будинок горить». Це не професійний фільм, а відеощоденник місцевого жителя, Миколи Лазарєва, відомого як Коля Око, багатодітного батька, громадянина Росії. Який на телефон фіксував те, що відбувається навколо. У певному сенсі цей відеощоденник жахливіший за «20 днів у Маріуполі» і сильніше передає всю трагедію, бо зроблений зсередини.

Тут не дуже доречно казати про «спойлери», але я все ж не хочу описувати деякі моменти, які мене найбільше вразили, краще подивіться самі.

Якщо Росію судитиме міжнародний трибунал, її судитимуть за руйнацію, вбивства, зґвалтування тощо.

Але де знайти суд, який у змозі покарати за те, що викрадених дітей змушують обіймати вбивцю їхніх батьків та дякувати йому? Або влаштовують концерти та знімають кліпи просто на сотнях трупів. Або змушують жителів повторювати за ними, що місто зруйнувала українська армія. Або кажуть, що Маріуполь «очістілся» і «похорошєл». Або…

Не можу уявити собі достатньо справедливого та жорстокого суду за цей позасвітний сатанізм.

Але оця потвора, яка його породжує та поширює світом, має зникнути. Інакше зникне сам світ.

Заради цього хочеться жити. Щоб зникла саме вона.