Помісні церкви на зустрічі в Аммані вирішуватимуть власні проблеми

Синод Румунської православної церкви оприлюднив офіційне рішення стосовно автокефалії Православної церкви України (ПЦУ). Рішення складне та неоднозначне. Дослівно було сказано таке:

«Священний Синод погоджується з наданням автокефалії Православній Церкві в Україні (однак не тільки одній її частині). Це може бути досягнуто тільки завдяки домовленості між Вселенським та Московським патріархатами та всеправославному консенсусі.

Оскільки на братській зустрічі в Аммані учасники обговорять шляхи примирення та відновлення євхаристійного спілкування між деякими сестринськими автокефальними православними церквами, та щоб не трактувати Амманську зустріч, ініційовану Єрусалимським патріархатом, як Синаксис (зустріч, – ред.) Предстоятелів православної церкви, Священний Синод вирішив, що Румунську православну церкву повинен представляти не патріарх Румунії, а делегація Румунського Патріархату».

З цього комюніке є кілька важливих висновків.

По-перше, румунів не обходять питання канонічності свячень колишніх представників УПЦ КП чи УАПЦ. Вони вважають їх такою ж частиною церкви, як і представників УПЦ (МП), оскільки говорять про ПЦУ саме як про частину церкви, таку ж саму, як і УПЦ (МП). Для останньої це очевидний мінус, а для ПЦУ це очевидний плюс.

По-друге, у Бухаресті все ж таки воліли б бачити спочатку об’єднання православних, а вже потім, за логікою румунів, потрібно визнавати українську автокефалію. Це вочевидь вразливе місце для ПЦУ, а от УПЦ (МП) фактично довела дієвість своєї політики ігнорування томосу. Тепер вони де-факто отримали своєрідне право вето – поки вони не об’єднаються з ПЦУ, визнання від РумПЦ годі чекати.

Власне, на цьому тематика України і закінчується, а от питання участі делегації румунів у нараді в Аммані має дещо інший підтекст.

Є підстави вважати, що делегація з Бухаресту їде до Амману вирішити виключно свої питання. Передусім, зголошуючись на запрошення патріарха Єрусалимського, у румунів є можливість розв’язати питання двосторонніх відносин із Єрусалимським патріархатом.

Мова йде про спірний храмовий комплекс у Єрихоні. Там була збудована церква для румунської діаспори. Це було зроблено на канонічній (суверенній) території Єрусалимського патріархату без узгодження з останнім. Це викликало протест та обурення, і врешті-решт Єрусалим на кілька років розірвав євхаристійне спілкування із Бухарестом. У 2013 році відносини були відновлені, однак причина конфлікту так і не вирішена.

По-друге, румуни не проти обговорити з росіянами питання Молдови. Це давня суперечка між двома церквами. Росіяни вперше анексували Молдову в церковному плані ще в ХІХ столітті. Потім, після подій 1917 року та під час Другої світової війни, румунам на певний час вдавалося повернути ці території під свій протекторат. Однак у 1945 році Московська патріархія поклала цьому край.

У новітній період, у 1991 році, група кліриків та вірян у Молдові перейшла з Московського до Румунського патріархату. Влада була проти і не реєструвала створення нової Бессарабської митрополії у Молдові. Крапку у цій суперечці поставив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні в однойменній справі «Бессарабська митрополія проти Молдови» (2001), а вже у 2007 році румуни створили 7 нових єпископських кафедр на території сучасної Молдови. Усі вони входили до складу Бессарабської митрополії.

Москва постійно протестує проти цих дій. Риторика РПЦ тих часів нагадує сучасні засудження нею дій Вселенського патріарха Варфоломія. Так само говориться про агресивні дії на канонічній території РПЦ та порушення всеправославної єдності.

Отже, участь делегації у зустрічі в Аммані має насамперед саме ці мотиви. Питання України для прагматичних румунів – лише привід відстояти власні інтереси.

Загалом, ми в Україні перебуваємо у певній когнітивній омані: ми часто думаємо, що глобальні питання обертаються навколо нас. Для кожної помісної церкви «український кейс» – це туз у рукаві, який дає можливість виторгувати власні бенефіти.

Так само поступок від Єрусалиму хоче й Антіохійський патріарх. Однак він не побачив за численні роки прогресу навколо «проблеми Катару», тому й відмовився брати участь у нараді.

Отже, ані рішення Румунської церкви, ані рішення Антіохійського патріархату не слід сприймати прямолінійно – як підтримку тієї чи тієї позиції щодо ПЦУ чи УПЦ (МП). Участь чи неучасть у нараді в Аммані автоматично не зараховує ту чи іншу церкву до московського чи константинопольського табору. У кожної з Помісних церков є власні інтереси, які вони вирішуватимуть, зокрема й за рахунок «українського питання».

Набагато важливіше, як у цілому та чи та церква ставиться до ідеї української церковної незалежності та чи підтверджує церковний статус ПЦУ. До прикладу, румуни хоча і їдуть до Амману, але прихильно ставляться до ПЦУ і вважають їх чинною церквою. Натомість Антіохійський патріархат до Амману не їде, проте визнає тільки УПЦ (МП) і митрополита Онуфрія. Офіційні позиції церков непрості та нелінійні. Контекст виявляє суть, особливо коли головний текст написаний напрочуд двозначно. А тому не варто робити передчасних висновків лишень із того, чи відвідає та чи та церква Йорданське королівство наприкінці лютого 2020 року, чи ні.