Без паніки: просто це справжня війна

Здається пора поговорити по-дорослому про доволі неприємні речі. Бо щось мені зі стрічки трохи повіяло черговим всьопропалом, притому повіяло одночасно зі Сходу та Заходу. На Заході ніби зрада зрадная, на Сході капець капецький, навіть Арестович сумний-невеселий, і ето вот всьо.

Веселого направду відбувається мало, і одразу скажу найсумніше – так буде ще досить довго. І це треба правильно сприйняти та пережити, щоб веселе та радісне колись все ж таки настало.

Що ж відбувається? Ну по-перше нічого несподіваного. Звісно для тих, хто не схильний жити у світі рожевих поні та не піддався на ейфорію від наших перших успіхів, які стали сюрпризом і для ворогів, і для всього світу.

Бліцкриг свинособак накрився нашими мужністю та креативом, вороги офігили та трохи присіли на дупу. Але стан офигіння давно вже минув, і змінився станом впертої лютої ненависті до нас. Ми змусили себе поважати, і тепер з нами воюють як із ворогом, з яким рахуються. При тому головна ціль ворогів – повна ліквідація всього українського – жодним чином не змінилась, змінилась в їхній уяві лише послідовність її досягнення.

Якщо хтось із нас намріяв, що Кремль після першої, хай і дуже болючої, поразки, готовий в цілому визнати свій програш у війні, то я навіть не знаю що давало підстави для таких сподівань.

І наразі в цій війні цілком очікувана фаза – фаза масованого ворожого контрнаступу, спроба на всіх фронтах компенсувати програне на початку війни.

Цього контрнаступу просто не могло не бути, він очікуваний, і він цілком очікувано дуже важкий – адже ворог вже враховує всі свої помилки першого етапу, а ми порівняно із цим першим етапом ще не набули ніяких принципових нових переваг, натомість втратили перевагу несподіваності нашого опору.