Агітатор на виборах: ворог чи друг політичної прозорості?

Правові колізії навколо рішення ЦВК щодо компенсації витрат агітаторам наводять на сумні висновки: в Україні знову можуть узяти гору подвійні стандарти. Часткова оплата роботи агітаторів нагадує секс в СРСР, якого офіційно не існувало, але діти регулярно народжувалися.

Усі ми розуміємо, що робота агітаторів на виборах в Україні в тій чи іншій формі оплачується. Переважно неофіційно, бо недосконалим законодавством це питання до кінця не врегульоване. Тому цілком логічно, що Центральна виборча комісія спробувала вивести дражливе питання з «тіні», дозволивши у своїй постанові компенсувати агітаторам витрати на телефонні послуги, проїзд, харчування, проживання. Головне – щоб виплати йшли тільки з передвиборчого фонду кандидата, тобто офіційно. Здавалось би, корисний крок для збільшення прозорості виборів та ліквідації політичної корупції. Однак рішення ЦВК відразу було оскаржене в суді з ініціативи одного з кандидатів на пост Президента.

Мене відверто дивують політичні сили, які рвуть на грудях вишиванку за прозоре фінансування виборчих кампаній, ратують за впровадження західних демократичних стандартів, а на ділі самі, оплачуючи роботу своїх агітаторів, виступають проти того, щоб це показувати офіційно. Тепер мільйони учасників виборчої кампанії завмерли в очікуванні рішення Верховного Суду, який має поставити крапку в цій правовій колізії щодо роботи агітаторів.

Аргументи «за» і «проти» відомі. Зауважу лише, що посилання на західний досвід, де агітатори нібито виступають винятково як волонтери, м’яко кажучи, некоректне. У багатьох західних країнах компенсування супутніх витрат агітаторів є поширеною практикою. Більше того, іноді кошти на цю статтю складають до половини видатків штабів. Крім того, якщо в структурованих політичних системах робота агітатора стає своєрідним трампліном у політику, то в умовах України ця мотивація практично не діє – передусім через нетривку природу українських політичних сил та, часто-густо, їх відверто олігархічний характер. Якщо агітатора позбавити ще й права на якусь сотню гривень добових, проведення кампанії «від дверей до дверей» за західним зразком і навіть банальна роздача друкованої продукції в наметах можуть зникнути як явище.

Не варто лишати поза увагою і те, що робота агітаторів важлива і для штабів, і для виборців, які від агітатора отримують цінну інформацію про кандидатів, їхні програми, навіть поради, як знайти свою дільницю. Особливо це актуально в сільській місцевості, де загальновідомим фактом є гострий дефіцит інформації та спілкування з представниками політичних сил і кандидатів.

Хотілось би, щоб державні інституції були послідовними в реформуванні виборчого законодавства та боротьбі з політичною корупцією і легалізували компенсацію видатків агітаторам на їхні добові витрати. Це дозволить зробити більш прозорими як видатки, так і надходження політичних партій.

Якщо ж Верховний Суд ухвалить рішення, яке фактично паралізує роботу агітаторів, результат виборів буде головним чином залежати не від змагання команд і програм, а від інших чинників. Зрозуміло, що домінувати будуть ті політичні сили, які мають значні фінансові ресурси та контролюють основні засоби масової інформації. Але не менш важливим фактором стануть й дії правоохоронних органів, які, залишаючись досить політизованими, часом опускаються до відвертого підігрування тим чи іншим кандидатам під час виборчої кампанії.