Відчуття, що у всесвіті лише війна, а втрачений мир – це рідкість, виняток, аномалія

Міна атакує несподівано із-за стіни вітру, як хижак із засідки.

У попередні, безвітряні дні кожен мінометний постріл був неквапливою драмою із зав'язкою (постріл), кульмінацією (політ міни) і розв'язкою (вибух).

Під час перебігу цієї драми можна було вгадати наступні перипетії сюжету – власне, коли і куди прилетить.

Сильний вітер вніс корективи.

Чути лише фінальну частину траєкторії, встигаєш тільки пригнути голову і здивуватися.

На дні окопу сидиш і слухаєш, що говорить земля. Нині лише вона може розкрити таємницю – звідки і коли стартує у небо схожа на стародавній дирижабль міна.

***

Вчора ввечері сонце світило майже горизонтально крізь гілки шовковиці – і, дивлячись на його червоні промені, згадав, що прожив ще один день.

На день більше, ніж ті, хто лишився на полях поруч з Лисичанськом, Бахмутом, Горлівкою.

Скільки їх лежить у статусі зниклих безвісти? Просто тому що тіло не можуть знайти. Або знайшли, але не можуть забрати.

***

Мабуть, весь попередній рік я готувався до війни, сам того не розуміючи.

Я, звісно, не знав ні дня, коли вона почнеться, ні точної форми, як вона виглядатиме.

Але серце відчувало, що треба насолоджуватися кожною хвилиною мирного життя.

І я, мабуть, виглядав дивно, коли намагався більше їздити мотоциклом, більше плавати у морі, або навіть просто сидіти і дивитися, як танцюють латину пари на Подолі, чи грають у настільний теніс мешканці хіпстерських кав'ярень на Золотих.

Сам ритм спокійного, розміреного життя здавався мені чудовою музикою – а я цьому життю здавався диваком, що цей ритм так жадібно слухає.

Тепер у мене це відчуття посилилося – що у всесвіті лише війна постійна і повсюдна, а отой втрачений наш мир – це рідкість, виняток, аномалія.