Чому ми кривдимо наших дітей, як наші матері – нас

Ти можеш бути скільки завгодно розумною, читати мудрі книжки, теоретично підготовленою і мати розуміння, як правильно діяти в тій чи іншій ситуації.

А потім відбувається щось, і ти, розгублена і розпачлива, розумієш, що із тебе вилізли всі ті патерни, яких ти так старанно намагаєшся уникнути. І думала, що майже уникла…

…Моя маленька сестра прибігла з плачем від сусідського хлопчика. Вони гралися на подвір’ї і той, ненароком, скинув їй на ноги бетонну плиту. Палець був закривавлений і розчавлений.

Що зробила наша мама? Правильно, дала 4-річній сестрі піджопника, почала кричати, що вона сама винна. Потім залили горілкою – дезінфекція. Перемотали бинтом. До лікаря? Та заживе.

Проблема, до речі, залишилась на все життя.

Ну, так у нашій сім’ї було прийнято. Замість підтримки. Жаління. Швидкої допомоги.

І якби то тільки у нашій!..

І це ще ми були «нормальними». Батьки не пиячили, дбали про нас, піклувалися, ми все мали, що потребували. Нам купували книжки і ми їздили в табори на відпочинок. Нас не били і не будили о 6 ранку, щоб допомагати поратися по господарству.

І от проходять роки. Моя мала донька, виходячи з авто, прищемлює собі пальця. Я спішу. У мене робота, купа справ, зустрічі. Донька починає плакати і дмухати на палець.

Що роблю я? Правильно, кричу. «Ну куди ти дивишся?! Вічно з тобою щось трапляється! Ти завжди неуважна!».

А з нею нічого вічно не трапляється, і вона досить уважна.

Тоді в авто з нами була моя сестра. Та сама, котрій бетонна плита розчавила палець. Вона бере мою доньку, заспокоює і вони йдуть в санаторій, що поруч. Там доньці дивяться палець і надають допомогу.

Я зриваюсь з місця і їду у своїх справах. Злість на саму себе мене затоплює. Яка там робота і які там зустрічі! Що ж я така свиня????? Так робила моя мама, і мені це страшено не подобалось, я протестувала і сперечалась.

Чому, чому я вчиняю так само?!

Проходить кілька років. Живемо в Києві. День народження доньки. Приїжджає моя подруга, ми плануємо кудись йти розважатися. В цей час моя донька ненароком розливає собі на ногу кип’ячу воду. Звісно, опік.

Звісно, я знову «наїжджаю» на свою доньку. Ну як так можна? Ти куди дивилась?! У нас же справи!..

Наче моя бідна донька планувала облити себе киплячою водою...

З мене беззастережно лізе моя мама – реакції і навіть слова тотожні. Я розумію це, бачу, фіксую. І … не можу справитися. Часто. Чесно.

Люди кричать, коли бояться. Не можуть дати ладу собі і/або проблемі. Розгублюються.

Наш крик – це як волання про допомогу?

А от абсолютно інший запобіжник у мене спрацьовує з онуками. Можливо, більше терпіння і більше розуміння? Чи підсвідоме намагання спокутувати свою жахливу поведінку колись – коли я була молодою, а донька малою?...

Дайте нам гарних матерів, і ми станемо найкращим народом у світі (с).