Після ударів по Сирії Росія «втрачає» Францію. Як це може використати Україна?

Топ-новиною останніх днів є ракетні удари, нанесені США, Великою Британією та Францією по деяких військових об’єктах Сирії. Не бракує, звісно, коментарів. Та чомусь не особливо звертається увага на специфіку формату коаліції, яка здійснила атаки. А шкода… Тут є певні підстави для роздумів.

Операція військова чи політична?

Певно, для багатьох зрозуміло, що зазначені ракетні удари – це не тільки і не стільки військова операція, скільки операція політична.

По-перше, США здатні були здійснити її самостійно – принаймні так, як це було минулого разу. Проте американцям важливо було продемонструвати, що вони діють не самі. І що у них є серйозні союзники, які володіють великим військовим потенціалом.

По-друге, напередодні ракетного удару Дональд Трамп заявив про те, що він буде здійснений. Але цю заяву фактично адресував не нинішньому сирійському керівництву, а… Росії.

І така адресація не безпідставна. Нинішній сирійський режим на чолі з Башаром Асадом – не що інше, як російська маріонетка. Попри заяви керівництва Росії про виведення військ із Сирії, там перебувають значні російські військові сили. Правда, подаються вони не як частини діючої армії, а як радники, різного роду спеціалісти, військова поліція і навіть як наймані війська. Чимось сирійський режим нагадує угруповання «ДНР» і «ЛНР», що діють на окупованій частині Донбасу. Без військової, фінансової, матеріальної підтримки росіян вони довго б не проіснували.

Тому ракетний удар США, Великої Британії й Франції (в сенсі не військовому, а політичному) все ж таки був ударом по Росії. І цей удар продемонстрував єдність найсильніших військових держав західного світу.

Франція уже не симпатизує Росії?

Союз США й Великої Британії у нинішньому протистоянні з Росією є зрозумілим. Варто хоча б згадати реакцію в цих країнах щодо замаху на Сергія Скрипаля. Але із Францією ситуація дещо інша. Тут традиційно були сильні проросійські настрої.

Не будемо говорити про корені цих настроїв, які мають глибоку історію. Це окрема тема. Але навіть за часів Холодної війни Франція, будучи членом НАТО, намагалася все ж займати більш лояльну позицію щодо Радянського Союзу, який, здебільшого, в очах французів сприймався як Росія. На минулорічних президентських виборах у Франції Росія намагалася всіляко підтримувати «свого» кандидата – Марін Ле Пен. Якби вона перемогла, була б надія перетворити Францію в російський бастіон у західному світі.

Однак вибори виграв інший політик, який не демонстрував проросійських симпатій, – Емманюель Макрон. І все ж Путін відразу після його обрання подався до Франції налагоджувати з ним стосунки. Принагідно зазначимо, що російський президент після окупації Криму й розв’язання війни на Донбасі не є частим гостем у країнах Заходу – не дуже там його чекають. Як бачимо, до Франції він поїхав, очевидно, сподіваючись, що русофільські настрої в цій країні сприятимуть йому налагодженню дружніх відносин із новим французьким керівництвом. Проте назвати цей візит вдалим не варто. Макрон тримав дистанцію.

Не пройшло і року з того часу, як Франція стала учасником коаліції, фактично спрямованої проти Росії. Більше того – учасником активним. Зокрема, саме представники французької влади заявили, що мають докази застосування хімічної зброї сирійськими урядовими військами й розробили проект резолюції Ради безпеки ООН, який передбачає створення незалежного механізму для розслідування цих фактів. Також французьке керівництво, повідомивши про ракетний удар, виклало відео, де показано, як військові Франції здійснюють цю операцію. Показово – чи не так?

Отже, французьке керівництво зайняло доволі жорстку позицію в протистоянні з Росією. На це є різні причини. Макрону важливо показати значимість Франції в нинішньому світі. І це було продемонстровано під час ракетного удару по сирійських об’єктах. Певно, він також не забув, що Росія грала проти нього на президентських виборах.

Словом, Росія в особі Франції отримала серйозного супротивника.

Україна повинна активніше діяти

Які висновки мало б зробити українське керівництво? Чи не варто йому було звернути увагу на цю країну й шукати в її особі «близького» союзника? Тим паче, що Франція – учасник «нормандського формату». Звісно, тут потрібні дипломатичні кроки. Не можна сказати, що в цьому плані нічого не робиться. Потрібні й гуманітарні проекти, які б доносили французам правдиву інформацію про Україну, її культуру. Щось теж робиться в цьому плані. Але чи достатньо?

І нарешті один із найголовніших моментів – бізнесовий. Французький бізнес, як і загалом бізнес країн Заходу, не проти входити в Україну. Але тут існує чимало перепон. Натомість російський бізнес, попри реальну війну Росії з Україною, почувається в нас не так і погано. Серйозних санкцій проти російських бізнесменів Україна не ухвалила. Також бачимо, що останнім часом у нас чомусь дають «зелене світло» китайському бізнесу. Хоча Китай в багатьох моментах підтримує нашого ворога – Росію.

Може, варто задуматися над цим бізнес-парадоксом. Влада України, декларуючи проєвропейську орієнтацію, не поспішає йти назустріч європейському та західному бізнесу, зате не проти російських та китайських бізнесменів. Можливо, з останніми «легше домовлятися». І вони пропонують «кращі умови». Але не слід забувати, що дешевий сир – у мишоловці.

Якщо Україна хоче вистояти у протистоянні з Росією, то вона може розраховувати передусім на підтримку Заходу. Але тут треба йти йому назустріч, у тому числі назустріч західному цивілізованому (а не посткомуністичному!) бізнесу. Французькому, зокрема.