В геополітичній грі Путіна Донбас став розмінною монетою

Свого часу Отто фон Бісмарк сказав таке: «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані». Цей «залізний канцлер» знав, що говорив. Він певний час був послом у Росії й встиг непогано вивчити росіян.

У 1994 році Україна підписала Будапештський меморандум, який начебто гарантував їй безпеку в обмін на відмову від ядерної зброї. Цей документ підписали США, Велика Британія й Росія. Однак остання після підписання почала говорити про ратифікацію означеного меморандуму, піддаючи сумніву його правочинність. Зрештою, в 2014 році вона його порушила, анексувавши Крим і розпочала війну на Донбасі.

Чи зважилась би на це Росія, якби Україна володіла ядерною зброєю? Питання, радше, відноситься до «альтернативної історії». Але хочеться нагадати, що в 1992 і 1994 роках при допомозі російських спецслужб організовувалися сепаратистські виступи в Криму. Однак до анексії півострова не дійшло. І не останню роль відіграла ядерна зброя, яка була в Україні.

Після анексії Криму й розв’язання війни на Донбасі весною 2014 року Україна отримала черговий Будапештський меморандум, який називається Мінськими угодами чи домовленостями. Українське керівництво змушене було піти на ці угоди, аби зупинити фазу гарячої війни на Донбасі. Восени 2014 року конфлікт зайшов дуже далеко. Росія змушена була ввести свої війська на Донбас – хоча це, звісно, не афішувалося.

Мінські домовленості, юридична вартість яких, м’яко кажучи, невисока, все ж зробили свою справу – сприяли замороженню військового конфлікту.

У чому суть Мінських угод? Першою з них став Мінський протокол, який передбачав тимчасове перемир’я у війні на сході України. Ця угода була досягнута на переговорах у Мінську 5 вересня 2014 року. Протокол був підписаний послом від Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) Гайді Тальявіні, від України колишнім президентом Леонідом Кучмою, від Росії послом Російської Федерації в Україні Михайлом Зурабовим. Крім того, під Мінським протоколом стоять підписи Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького, тодішніх очільників угруповань «ДНР/«ЛНР».

Другою Мінською угодою є Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу, узгодженого на саміті в Мінську 11–12 лютого 2015 року тодішніми главами держав Німеччини, Франції, України та Росії у форматі «Нормандської четвірки» і підписаного контактною групою (Тальявіні, Кучма, Зурабов, Захарченко і Плотницький). Існує також «Декларація Президента Російської Федерації, Президента України, Президента Французької Республіки і Канцлера Федеративної Республіки Німеччина про підтримку Комплексу заходів з імплементації Мінських домовленостей, схваленого у Мінську 12 лютого 2015 року», під якою стоять підписи означених лідерів держав.

І Мінський протокол, і Комплекс заходів щодо його виконання дають сторонам конфлікту на Сході України широке поле для маневру й інтерпретацій. Вони не ратифіковані ні російською, ні українською сторонами як міжнародні правові договори.

Питання викликає й те, хто підписав ці документи. Наскільки можна говорити, що Кучма й Зурабов відповідно репрезентували Україну й Росію? А чого вартують підписи Захарченка й Плотницького, які вже не керують угрупованнями «ДНР» і «ЛНР»? Зрештою, і чи багато вартує «Декларація Президента Російської Федерації, Президента України, Президента Французької Республіки і Канцлера Федеративної Республіки Німеччина про підтримку Комплексу заходів з імплементації Мінських домовленостей, схваленого у Мінську 12 лютого 2015 року»? Це ж лише декларація (!), а не договір.

Згадуваний комплекс заходів передбачав такі ключові моменти: припинення вогню; відведення військ; звільнення і обмін всіх заручників і незаконно утримуваних осіб на основі принципу «всіх на всіх»; виведення іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під спостереженням ОБСЄ; роззброєння всіх незаконних груп; проведення місцевих виборів в окремих районах Донбасу під наглядом ОБСЄ згідно з українським законодавством; надання особливого режиму для цих районів відповідно до Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», який має ухвалити Верховна Рада України; амністія бойовикам; забезпечення контролю України за кордоном у Донецькій та Луганській областях.

Послідовність реалізації зазначених заходів мала здійснюватися за так званою «формулою Штайнмаєра» (від прізвища німецького політика Франка-Вальтера Штайнмаєра, який запропонував її). Останнім часом про цю «формулу» багато говорять. Але це не юридичний документ, а лише «дорожня карта» виконання Мінських угод.

Чи буде Росія виконувати Мінські угоди?

З того часу, як з’явилися Мінські угоди й «формула Штайнмаєра» пройшло майже п’ять років. Але ці речі не діють, як і Будапештський меморандум. Чому? Хоча б тому, що Росія не хоче йти на розформування незаконних збройних формувань на Донбасі, які вона ж фінансує. Не хоче йти також на ліквідацію «ДНР» і «ЛНР». Не для того вони створювалися російським керівництвом, щоб їх розпустити.

Зрозуміло, не хоче російська сторона й допускати контролю України за українським кордоном на Донбасі. Відповідно, Росія інтерпретує Мінські домовленості так, як це їй вигідно. Вона якщо й погодиться піти з Донбасу, то для того, щоб там лишитися. Власне, щоб залити своїх агентів впливу, які опиняться там на ключових посадах.

Російські «маневри» на Донбасі в минулому й тепер мають на меті послабити українську владу, зробити її слухняною Росії. Про це чудово сказав президент Франції Франсуа Олланд, учасник Мінського саміту в лютому 2015 року.

«Насправді, – писав він у своїх спогадах, – його [Путіна] мета – послабити владу в Києві зі сподіванням пізніше привести нову команду, більш зручну для Росії та таку, яка б не бажала зближення з Європою. Він особливо хоче перешкодити вступу України до НАТО. Володимир Путін бажає відновити зону впливу, яка була в радянської імперії. Путін хоче навколо своєї країни захисну зону слухняних держав. Його тактика полягає в тому, щоб роздмухувати конфлікти його друзів з його супротивниками, потім їх заморожувати».

І в цій геополітичній грі Путіна Донбас став розмінною монетою.

Сподіватися, що російське керівництво виконуватиме Мінські домовленості, які мають невелику юридичну вартість, щонайменше наївно.

Може, українським політикам і дипломатам пора перестати говорити про «формулу Штайнмаєра». А згадати «формулу Бісмарка»: «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані». Це більше відповідатиме реальній політиці.