Побачимо, хто переможе, тоді визначимося. Про цинічну позицію Московського патріархату в Україні

Митрополія УПЦ МП у особі отця Миколи Данилевича відповіла нам за проведений круглий стіл щодо долі УПЦ МП.

В стилі Москви. Обвинувачення, епітети. Їм не потрібна автокефалія. Їм потрібне московська опіка та ... корито, перепрошую.

У будь-якій незрозумілій ситуації я відповідаю собі на два запитання. Перше. Чи я можу так жити. Друге. Чи я хочу так жити.

Судячи з усього, керівництво УПЦ МП так і може і хоче жити.

Вказувати, що в них зруйновано понад сорок храмів, але жодного разу не казати, хто зруйнував. Натомість скиглення, що війна провокує «відбір храмів». Навіть під час руйнації храмів росіськими військами, вони знаходять привід ненавидіти ПЦУ.

Коли їх просять висловитися щодо війни та подальших кроків, звертати увагу на одне повідомлення бл. Онуфрія початку війни.

Жодної крихти розкаяння за належність до структури, яка підживлювала проросійські настрої.

Жодного бажання протягнути руку Церкві, яку два роки оббріхували, і яка втратила трьох капеланів і чиїх парфіян у окупованих територіях арештовують у першу чергу.

Вони навіть не дозволяють собі подумати, що роздуми про долю МП це не про них. Це про наших співвітчизників, простих священників та вірян, яким ми хочемо дати шанс вийти з того духовного рабства.

Це про жінок та чоловіків, чиї релігійні почуття обманювали та використовували роками. Нашіптували, що, мовляв, у ЄС «спасіння нема, то-лі дєло Москва». Сьогодні у буквальному сенсі цього слова, наших дітей спасає ЄС.

Господи, вони відмовляються вірити своїм очам, коли село переходить до ПЦУ разом зі священниками прямо у труни захисників.

Приєднання до 28 парафій ПЦУ вони називають мародерством, очевидно, розуміючи, що самі вони вже живі мерці.

Шановні, все, що вам треба зараз: засвідчити свій курс на незалежність та взаємодію з ПЦУ. Не поживемо-побачимо (точніше: побачимо, хто переможе, тоді вирішимо), а зараз сказати, що ви уходите від цього ярма. Але ж для цього потрібно хоч трохи чесності. Хоч трохи сміливості. Хоч трохи пастирської совісті. Ви годуєте біженців? Ок. Не будемо згадувати через кого вони стали біженцями, і що єпископ однієї з єпархій власне путіна запрошував. Це робота над вашими ж помилками. Але подумайте що далі? Я скажу що далі. Далі буде Україна. Україна, в якій вже ніхто не приховуватиме кількість та імена попів-колаборантів. Сьогодні правохоронці приховують ваших зрадників, але так буде не завжди. Точніше: після війни точно знайдеться хто, хто захоче нам розказати правду: імена та «посильну участь» кліра у спробах окупації. Повірте – знайдеться. І ми точно будемо стежити за судовими процесами над ними.

Грона суспільного гніва дуже ймовірні – скільки б табличок «ми не МП» ви не повісили.

Якщо ви відмовляєтеся бачити волю Божу у необхідності усамостійнення, якщо вас не переконує, що єдність це добре, то робіть кроки хоча б заради прагматизму, репутації – чи що. Невже не приємно, коли вас поважають? Ви завинили. Перед власними вірянами. Тож, не відгавкуйтеся, а зробіть хоч щось...