Вселенський патріарх визнав автокефалію ще однієї Церкви

Для Північної Македонії віднині 9 травня може святкуватися як перемога віри та духовної мрії...

Для нас з вами (всіх: силовиків, влади, церковної спільноти) це здобуття – приклад послідовності, церковної та безпекової обачності та системності у здобутті церковного визнання.

Вчора Вселенський Патріархат оголосив, що приймає в Євхаристійне сопричастя «ієрархію, духовенство та народ цієї Церкви під керівництвом архієпископа Стефана».

Визнана Православна Церква це і духовний подарунок і плід праці усього суспільства Північної Македонії. Вона ще один ривок «від Москви», яка завжди вважала Балкани хоч і перефірійною, але зоною свого впливу. Відхід Македонської Церкви від Сербської Церкви і остання крапка – її канонічне визнання, це відхід від імперської та панславянської парадигми, яку так любила використовувати Москва.

Напевно, казати, що маленька та горда Балканська країна послала Сербію, її імперську Церкву, а в пакеті з ними і московські впливи услід за російським кораблем було б надто брутальним.

До того ж, аналогія кульгає ще й тому, що Північна Македонія сама по собі завжди була дуже уважна до московських впливів і протидіяла їм успішно.

Не без задоволення приєдналась до санкцій через Україну. Але вона і раніше не пропускала можливості когось з РФ звідти вислати, і робила це творчо.

Місцевого «новінського» Сергія Самсоненко, який вкладався у футбольні клуби, будівництва-виробництва, намагався потоваришувати із церквою влада та спецслужби «ганяли» (підсвічували спроби хабарів, арештовували активи) так, що (за думкою окремих медіа) він серйозно планував покинути країну.

Думаю, що ще один діяч Іван Савіді (саме він проплачував протести проти перейменування країни, перешкоджаючи її вступу до НАТО) не з'являється тут тільки тому, що побоюється публічної зі смаком зробленої депортації.

(Іван Савіді, до речі, за даними деяких джерел, не лише фінансував антизахідні протести в Північній Македонії, але й загони бойовиків На Донбасі в 2014-м).

Все вищеперераховане свідчить, що тут був міцний грунт та відповідні настрої для свободи у будь-якому, у тому числі церковному вимірі.

Повертаючись до автокефалії народу Північної Македонії. Прийнято думати, що церковна незалежність є молодшою сестрою фактичної незалежності, бо йде слідом за нею. Щоб ви знали: Церква Північної Македоні відділилася від Сербської ще 1967 року. Це як Київський патріархат в 1967 році проголосити. Колишня Югославія, звісно, не СРСР, там було більше простору для релігійного життя, але все одно – оцініть сміливість місцевих. Звісно, нова Церква на той час була невизнана.

І ця відвага та послідованість дає свої сходи. Найбільші святині, монастирі, споруди Македонії сьогодні в руках національної Церкви. Ніхто не питає: в кого монастирі. За нею найбльший рівень підтримки, до неї належать еліти.

До слова, влада завжди підтримувала це. Могли змінюватися формати існування чи назва країни, але хто б не здійснював адміністрування, вони підтримували Церкву. Навіть невизнану, у будь-який час.

Наприклад, в 2004 році влада прийняла Декларацію, що єдиною законною церквою є Македонська. Влада Македонії не заохочувала розвиток Сербської церкви на території Македонії і позбавили власний народ спокуси релігійного розділення, а його духовний розвиток від маніпулятивних міфів та пропаганди. Як казав мені в інтерв'ю ігумен найбільшого їхнього (трохи старшого навіть за нашу Лавру) Бігорського монастиря Парфеній: півсотні кліриків Сербської церкви служить в якихось приватних будинках і отримує фінансову підтримку від міністерства релігії Республіки Сербія. Сербська юридсидикція – фейкова, проект Сербська Церква в Македонії провалився.

Півстоліття невизнання – дуже важкий період для вірян та кліру. Так кажуть самі македонці. Але вони його пройшли. До речі, якби ви знали, як вони стежили за нашою автокефальною кампанією. Всі новини з Константинополя першими фіксували їхні медіа-ресурси.

Це історія про Вселенського патріарха, який розуміє, що всі діти Божі, і тим більше ті, хто любить свободу і не хоче жити в імперії, і довіряти своє духовне життя кліру із месіанськими комплексами. Історія про те, що Церква – спільнота вірних, а не лише ієрархи.

Це історія про падіння духовних імперій, які завжди інструменталізують церкви. Сербській Церкві побажаємо шукати власну ідентичність, падіння РПЦ має бути для неї прикладом, що трапляється з тими, хто не може позбутися мегаломанства.

Тож, привітаємо вірян Північної Македонії.

І побажаємо успіху у визнанні Чорногорської Церкви. Хай вона буде наступна. Хоча над канонічними підставами тут теж слід буде попрацювати, але ж всі діти Божі... Вселенський розум матері церкви – вселенський, а Боже милосердя – безмежне.

Фото Бігорського монастиря, старшого за Лавру на 30 років.