«Треба забути, ким ми були до…». Що переживають українки за кордоном

Чому я не люблю осінь і зиму? І вітаюсь з усіма прибиральницями і двірниками?

Ми завжди прагнемо демонструвати свою успішність, силу і кар‘єрний ріст. Але зараз такі обставини, що ти можеш мати три освіти, знати англійську і бути абсолютно безпорадною. Просто тому що ти біженка з дітьми в іншій країні. І інколи аби прожити, українки працюють за їжу і дах над головою. Як каже моя знайома психологиня: «Треба забути ким ми були до…».

Під час інтерв’ю з жінками, які з початком війни опинились в різних країнах і на різних континентах, я чую чимало історій, відчуваю біль і розпач. Днями одна з акторок київського театру не захотіла розказати про своє життя закордоном. Розумію чому … Бо тепер весь свій талант вона проявляє розмовляючи зі свіжоспеченими круасанами в пекарні… Вона і гадки не мала, що буде щось пекти серед ночі… в іншій країні.

Ти можеш прийти з прекрасним резюме, одягнена так, що при вході в гарний готель, якась жінка запитає: «Ви модель?» А вже через п'ять хвилин, опустиш очі, будеш дивитися на свої туфлі Chanel і почуєш: «У нас для вас дві пропозиції: вантажниця і прибиральниця. Вантажницею працювати легше, бо інша вакансія – це прибирання 30 номерів на день». Ці слова ейчара – дурний сон? Реальність! Їде дах. Після подібних зустрічей жінки відчувають себе розчавленими.

Вісім місяців війни. Хто мав якийсь фінансовий запас, давно його витратив. Разом з порожніми кишенями приходить розуміння, що війна надовго. На чоловіків надії мало, звісно, якщо не йдеться про гламурні батальйони Монако і Відня. Війна забирає всі кошті, бізнес ліг, заробітки теж. Тож зараз у більшості випадків він говорить їй: «Рідна, ти ж – розумна і все зможеш, викрутишся».

Тож ці «кохані, дорогі і найрозумніші» погоджуються на будь-яку роботу аби жити в безпеці з дітьми. Більшість жінок вже вивчили місячні бюджети виживання в різних країнах, відчули ставлення до себе, починаються переїзди і нові облаштування.

Працювати не соромно, соромно не працювати. Треба поважати будь-яку працю. Бо кожна з них – необхідність для комфорту мешканців Землі.

Колись, давно у 80-х, мені теж було соромно. Правда, тоді мені було років 14-15. Рідко, коли була вже екстрена ситуація, батьки будили мене близько 5 ранку аби я їм допомогла. І ми мели вулиці або прибирали сніг. А потім я бігла до школи. Лягаючи спати, я просила: «Господи, хоч би сніг не випав. Хоч би заморозок не вдарив, бо все листя облетить». Мені було шкода батьків, які важко працювали і мало спали. В дитинстві ми мали все необхідне, батьки крутилися на 3-4 роботах десятиліттями. І головне: з моїх 5 років ми жили у власному будинку. Я не знала, що таке проживання в гуртожитку чи в малесенькій квартирі. Але все має свою ціну. І вітер в обличчя кидав сухе листя… І лопата була важка від вологого снігу. Пройшли роки, а я так і не навчилась любити осінь і зиму.

Тоді я собі пообіцяла, що стану бульдозером, вигребу, вивчуся, зроблю кар‘єру і буду успішною.

Успішною точно була, може ще колись і буду. Але добре розумію, що моєї англійської не вистачить аби писати книги чи статті для відомих світових ЗМІ. Треба знову шукати себе… своє місце…

Знову цей клятий вітер! Але цей небезпечний і страшний. Вітер війни, який руйнує долі і майбутнє. Куди його ще принесе? В які країни?

Ви сьогодні вийшли з дому? Побачили двірника, прибиральницю? Скажіть їм пару добрих слів. Бо може десь далеко… так само мете вулиці ваша мама, дружина, сестра чи донька.

Працювати не соромно. Вигребемо! Поставимо дітей на ноги! Націю збережемо! Ми ж мами, які все можуть!