Теракт у Пітері. Росіяни ні в чому не винні?

Ледь не кожна друга стаття в російському ру-неті, відгукуючись на теракт в Петербурзі, містить цю фразу в різних варіаціях: «гібнут ні в чьом нє повінниє люді», «за что», «с політікой і руководством страни всьо понятно, но вот безнєвінних зачєм?» «Люді очнітєсь» «мєра нашего тєрпєнія імєєт грань», «Кто віноват?» і «Что дєлать?» Шукають ІДІЛовський, сирійський і український сліди. Але основна версія у ліберальних дописувачів - «Путін-ФСБ-закручування гаєк». Знову буяють ФБ-дискусії на кшталт «жалко-не жалко» «люді-нє люди», «скорбєть -нє скорбєть». І це лише російські квіточки, до яких нам з одного боку як до Місяця рачки, а з іншого — це трапилось майже у нашому городі.

Весь російський народ за окремим і ду-у-у-уже мізерним виключенням, підтримуючи і «кримнаш» і «укропи-фашисти-бандерівці» і «путін-царь-гундяєв-бог» став заручником абсолютно мортального царства, що його очолює «безсмертний полк» покійників, котрі вимагають подальшої крові і подальших жертв.

Перейду на містику, але Даніїл Андрєєв у «Розі миру» написаній 60 років тому дав чітке визначення ситуації, що відбувається у Росії тепер. «Созерцая картину внутреннего гниения общества - результат сталинской тирании, и, вспоминая обстановку вечного страха и неуверенности за собственную жизнь, в которой советский народ существовал и работал столько лет, люди начинали бояться больше всего рецидивов прошлого, то есть появления среди них некоего второго Сталина, который опять скрутил бы всех в бараний рог и повергнул бы страну в окончательную бездну».

І в цьому є парадокс сучасної Росії — всі прекрасно знають «Господі, за что мнє ето наказаніє?». За Чечню, за Грузію, За Україну, за Сирію. Як раніше було за Афганістан, корейський «Боїнг» чи празьку весну. Гріхи Росії страшні і поки не спокуті. Їх безодня і пітьма, їм нема кінця і краю. І коли російський народ знову почне волати (як у 90-х) «Господі, за что мнє ето наказаніє», то вже не буде співчуття і намагання протягнути руку допомоги, дати кредити і нові технології, направити гуманітарну допомогу і миротворчі місії. Бо всі ті, хто волатимуть про допомогу, були співучасниками страшних злочинів проти інших народів, котрі приймали смерть і муки за їхньої мовчазної згоди. Згоди тих, кому було байдуже, і взагалі нас...ти на все, бо «я чєловєк малєнькій і от мєня нічьо нєзавісіт».

Нема співчуття, нема емоцій. Тільки невмолимий, епічний фатум — неодмінний атрибут давньогрецьких трагедій. Холодний і невмолимий, як хода часу, як дихання смерті... Світ завмер перед останньою дією цього епічного дійства — остаточним розвалом російської імперії. Трупів буде дуже багато. Шекспір би плакав!

P.S.  Нам головне – вистояти. Бо конаюча імперія у першу чергу прийде по ті душі, які ще не визначились, з ким вони. А таких у нас багато. Україно, тримайся, бо цей рік буде вирішальним!