«Болісний компроміс» чи відсутність принципів?

Національна спілка журналістів України продовжує відмовлятися визнавати факт російської агресії та відверто співпрацює із пропагандистськими структурами країни-окупанта. Навіть після багатьох гучних скандалів, після публічного засудження з боку сотень відомих представників медіасередовища, НСЖУ залишається вірною обраної позиції.

Черговою акцією з серії «дві країни – одна професія» стала спільна заява Національної спілки журналістів України та Спілки журналістів Росії (СЖР), в якій виражена «глибока тривога з приводу долі журналіста Станіслава Асєєва». Хтось може запитати, а що такого: колеги беруть участь у спільних акціях. Але. Як написав у «Дні» відомий російський журналіст Ігор Яковенко, «Спілка журналістів Росії, з якою українські журналістські організації ведуть діалоги, — це організація, яка останніми роками твердо стала на бік держави фашистського типу».

«З червня 2017 року журналіст перебуває під арештом в Донецьку. Одностайну вимогу звільнити Асєєва висловлювали Представник ОБСЄ з питань свободи медіа, Міжнародна і Європейська федерації журналістів, ряд інших міжнародних організацій. Ми стурбовані відсутністю доступу до Станіслава Асєєва і відсутністю інформації про стан здоров'я журналіста. Висловлюємо солідарність з нашим затриманим колегою і закликаємо до його звільнення », – йдеться в документі, який цитує сайт СЖР.

Голова НСЖУ Сергій Томіленко впевнений, що в цієї акції немає нічого поганого. «Так, звільнення Стаса Асєєва підтримали росіяни. У чому тут "зрада"?», - написав він у Фейсбуку.

Керівник Спілки вважає, що це питання – риторичне. Але це не так.

Всім зрозуміло, що звертатися із проханнями звільнити полоненого Станіслава Асєєва треба до Російської Федерації, тому що саме вона, навіть кажучи мовою міжнародного співтовариства, «здійснює ефективний контроль» на тимчасово окупованих територіях Донбасу. Але, звісно, СЖР ніколи не підтримає звернення «до окупаційної адміністрації т.зв. «ДНР», або напряму до Кремля. І тому виникають компромісні формулювання, які є прийнятними для російських громадян, навіть для міжнародних організацій, але ніяк не підходять для НАЦІОНАЛЬНОЙ спілки журналістів УКРАЇНИ. Помилка НСЖУ в тому, що організація погоджується на компроміс, який, по-перше, є абсурдом, по-друге, з української точки зору є абсолютною, стовідсотковою зрадою в прямому сенсі цього слова.

Логічно було б очікувати окреме звернення Спілки, яка є творчим об’єднанням, до російської влади із проханням відпустити ВСІХ бранців Кремля, що мають відношення до творчих професій – Асєєва, Сенцова, Сущенка… НСЖУ мала б підтримати роботу учасника гуманітарної підгрупи Мінської переговорної платформи, Ірини Геращенко, яка з української сторони відважно б’ється за кожного українського заручника та полоненого в застінках РФ або маріонеткових «республік». Але ні – НСЖУ вперто хоче робити заяви за компанію із Союзом журналістів Росії, а керівник НСЖУ до того ж ображає та сварить саме Ірину Геращенко -- людину, яка вже не перший рік наполегливо працює над звільненням українських в’язнів. Таку поведінку можна сприймати як завгодно, але тільки не як діяльність, спрямовану на підтримку української позиції в складному переговорному процесі.

Є ще дещо.

В повідомленні на сайті СЖР щодо спільної заяви з НСЖУ про Агєєва, є і такий пасаж: «Голова російського журналістського союзу В. Соловйов запросив українських колег і представників ОБСЄ відвідати Крим і майбутні форуми, присвячені 100-річчю СЖР». Тобто, вдумайтеся: НСЖУ працює разом зі структурою, яка не тільки офіційно вважає Крим російським, але і займається активним просуванням цієї тези на міжнародному рівні! «Болісний компроміс»?  Чи нечутливість до приниження? Чи відсутність принципів? До керівників НСЖУ, що, застосовували тортури, що вони погодилися брати участь в пропагандистських акціях агресора?..

Діяльність Національної спілки журналістів України вже не перший рік викликає багато запитань з точки зору дотримання етичних норм та стандартів діяльності журналістських об’єднань. Але ще більше питань до всієї вітчизняної медіаспільноти. Як так сталося, що нині журналісти України мають саме такі обличчя та голос? І це запитання до кожного з нас. Ми маємо знайти чесну відповідь і запропонувати, що робити з цією ганьбою. Інакше в нас не залишиться не тільки справжньої журналістики, але і країни.