Зійди з хідника! Про те, як треба плекати нашу мову

Коли йдеться про захист та розвиток української мови, проблему розглядають винятково горизонтально. Тобто з точки зору того, як заангажувати до її використання якомога більшу кількість носіїв і як поступово мінімізувати число носіїв російської. Все це називається українізацією. Проте є ще й вертикальний вимір. І він говорить (ба ні, кричить!) про те, що мова середньостатистичного носія є винятково вбогою.

Звісно, мова лише відображає мислення, а отже, й претензії слід пред’являти мисленню. Чому воно у нас таке ригідне та шерехате? Пошуки відповіді на це питання я залишаю психологам, а сама відзначу лише те, що бачу на прикладі Фейсбуку. В даному разі до цієї мережі не варто ставитися скептично, бо вона пречудово відображує одноманітність тих форм висловлення думок, до яких вдаються люди. Навіть якщо ці люди (а кожен формує свій пул друзів та об’єктів відстеження під себе) у 99% випадків мають вищу освіту та приблизно у 60-70% випадків – освіту гуманітарну. Їм, так би мовити, сам Бог велів мати оригінальний вокалябур, але Божих заповідей в даному разі ніхто не дотримується.

І саме тому кожен уродинник на Фейсбуці обов’язково повідомить про те, що йому виповнилося стільки-то років, і політ у нього нормальний. Фраза про «нормальний політ» намуляла на очах криваві мозолі, але вона така – далеко не одна. Кожен закоханий неодмінно зауважить, що у нього «метелики в животі», хоча це більше надавалося б для позначення, даруйте, метеоризму.

Під кожним сімейним фото, де зображені батько і донька, 100-відсотково вигулькне коментар «Татова доця!», який чомусь вважається компліментом. Тобто не «чомусь», а тому, що Фрейд колись придумав свій «комплекс Електри» та тугу за неіснуючим пенісом. Але хоча у того ж Фрейда є і дзеркальний «Едипів комплекс», статевої рокіровки не відбувається, і ніхто не напише під знімком «Мамусин синочок!». У нашому соціумі це вважається контр-похвалою та ознакою інфантилізму.

Словом, перефразовуючи Гоголя, стереотип на стереотипі сидить та стереотипом поганяє. Стереотипи в мисленні породжують мовленнєві стереотипи, і виходить замкнене коло.

Тягу до банальщини можна, в принципі, пояснити бажанням триматися свого прайду. Ось ви на Фейсбуці зареєструвалися, і я зареєструвався. Ви вживаєте новомодне слівце «ніт», і я вживаю. Ви, як собака кістку, тягаєте якогось ідіотичного «Карла», і я тисячу разів напишу «Карл! Карл! Карл!». Ви згадуєте «Наташу», у якої коти «уронілі всьо», і я теж «с дєтства» за «Наташу». Ви пишете «від слова зовсім», і я буду «зовсім». Короче, я у тренді, я «на стілє», я такий/така, як усі.

Прикро? Мені – так. Але ще не народився той фейсбучник-патріот, який би не зазначив, що «мова – це код нації» (або як варіант: «вишиванка – це код нації»). Не народився той радикал, який не адресував би «ватникам» класичне «чємодан, вокзал, Росія». Не народився той аналітик, який глибокодумно не зауважив би, що «Конституцію (демократію, судову систему, Україну) зґвалтували», що довкола – самі лише «манкурти», а ми «ходимо (наступаємо, танцюємо) по граблях». Не народився і той спелеолог від політики, який не доповів би, що «ми думали, це – дно, але з дна постукали».

Штампи і шаблони, шаблони і штампи. І дуже обмежений словниковий запас... Пригадую, як одного разу редактор медіа, прочитавши у мене словосполучення «олігарх ім’ярек», викликав до себе і сказав: «Я, здається, знаю усіх олігархів України. І з донецького клану, і з дніпропетровського гнізда. Але Ім’ярека не знаю. Він – звідки?».

Він, власне, з голови. З читання книжок. З дуже-дуже-дуже інтенсивного читання книжок. Тих самих книжок, звідкіля походять і «чинш», і «ґандж», і «хосен» (свого часу доводилося пояснювати значення і цих слів також, принагідно роз’яснюючи і те, чим «чинш» відрізняється від «чину» у його питомо українському значенні).

Так що ставити на захист мови – ще не лише вимагати дотримання закону про неї. Це і вносити свою лепту, бодай намагаючись додавати яскравих барв своїй щоденній балаканині. У романі Флобера «Мадам Боварі» протагоністка зауважує про себе, що думки її чоловіка Шарля – пласкі та щоразу однакові, як хідник, витертий до блиску тисячами ніг.

Тож не будемо як Шарль (він же, до речі, – Карл!). Зійдемо з хідника!